Острів дорогоцінної свободи

На утримання соціалістичної Куби, найближчого до США форпосту марксизму-ленінізму, СРСР щорічно виділяв кілька мільярдів доларів

Олег Шама

 
Фідель Кастро, Че Гевара, веселі і добрі кубинці, сама революція на Кубі 1959 року — все це в Радянському Союзі було частиною великого романтичного міфу про Острів свободи. Там було вічне літо, тепле море, соціалізм і жили щирі друзі СРСР.

А ось для "кремлівських старців" — керівництва Союзу — Куба була зручним плацдармом для того, щоб загрожувати вічному ворогу — США. Та ще й як загрожувати — в саме черево: мінімальна ширина Флоридської затоки між Кубою і Штатами становить усього 180 км. Щоб підтримати такий зручний плацдарм, Москва надсилала Гавані щорічно величезну матеріальну допомогу.

Йорг Батен, сучасний німецький історик, констатує: Куба, починаючи з 1870‑х і до самої революції, перебувала в числі країн-лідерів за рівнем загального доходу. Економіка острова посідала друге-третє місце в Латинській Америці. Близькість до ринків США і постійний приплив інвестицій зі Штатів стали фундаментом, на якому тримався добробут країни. А її столиця Гавана так активно забудовувалася, що стала діючим музеєм класичного і мавританського стилю, наповненого шедеврами колоніального бароко. Крім того, на початку ХХ століття головне кубинське місто називали Лас-Вегасом Карибського регіону: численні казино, кабаре і карнавали вабили сюди багатих туристів і бізнесменів.

Якщо наприкінці ХІХ століття іноземні інвестиції в кубинську економіку — в основному із США — становили $50 млн, до 1930‑го вони перевищили $1,5 млрд. І це притому, що тоді долар коштував приблизно в сто разів дорожче нинішнього.

Американський історик Джон Деверо вважає, що перед світовою економічною кризою 1929 року Куба за прибутком на душу населення була на рівні американських штатів Міссісіпі і Південна Кароліна — типових аграрних регіонів США. Національне багатство острова в буквальному сенсі росло на ораних землях, 80% яких займав цукровий очерет. Цукор-сирець і тютюн були основними статтями експорту країни. При цьому лише кожен четвертий кубинець був селянином — велика частина населення жила в містах, де були розвинуті обробна промисловість та курортний бізнес.

У 1952 році полковник Фульхенсіо Батіста, видатний політик острову, який вже колись побував на посаді президента, вдруге пішов на вибори глави держави. Передбачаючи провал, він вдався до звичного як для Латинської Америки, так і для себе самого, методу: його солдати оточили президентський палац, і він спокійно сів у вже знайоме крісло.

Країна продовжувала жити як і раніше, адже на бізнес ці події анітрохи не вплинули. Але потім на острів прийшла американська мафія, яка внесла суттєві корективи у взаємовідносинах влади з народом. Гангстери наклали мзду на бізнес і стали відкривати нові казино і борделі. Останніх у Гавані було понад 600. Президент отримував від цього солідні бариші. Ширилися чутки, що у Батісти був телефон із золота, а нічний горщик — зі срібла. І все це йому подарували мафіозі.

Вершиною ненаситності самообраного президента став новий розкішний готель Рів'єра. Обійшовся він у $14 млн. І хоча президент був лише його співвласником, кубинцям було вже все одно. Адже Батіста, прагнучи до влади, не врахував, що за статистичним добробутом і красою архітектури Куби таїлася потужна загроза для будь-якої влади — 40% кубинців не мали роботи. Вони і підірвали райський острів.

Опозиція Батісти вичерпала всі політичні методи впливу на диктатора. Тому вона звернула увагу на Фіделя Кастро Руса, пасіонарного співвітчизника, адвоката з сім'ї дрібного плантатора. Він вже намагався повалити хунту Батісти, але невдало. Відсидівши у в'язниці, Кастро поїхав до Мексики, яку він залишив у 1956 році,— здійснивши висадку на Кубі з невеликим загоном партизанів, революціонер у компанії з Че Геварою окопався в горах Сьєрра-Маестра. Туди відразу ж почали стікатися добровольці.

Дрібні заколоти проти Батісти траплялися й раніше, тому професійні кубинські політики планували просто скористатися військовою силою Кастро. Тим більше, що той вже заявляв американській пресі: “Влада мене не цікавить. Після перемоги я повернуся у своє село і займуся адвокатською практикою".

Партизанський рух настільки зміцнів, що першого ж дня 1959 року загони Кастро зайняли Гавану. Тимчасовий уряд Мануеля Уррітіа запропонував вождю партизан очолити військове відомство. Однак Кастро це не влаштовувало. У лютому прем'єр-міністр Міро Кардона подав у відставку, і фактична влада на острові повністю перейшла до повстанців.

Але серед останніх не було одноосібного лідера — ними рівною мірою керували Кастро, Мануель Матос, Каміло Сьєнфуегоса і Ернесто Че Гевара.

НАДІЙНА ДОПОМОГА: Розвантаження очерету на одному з кубинських цукрових заводів, 1975 рік. Обладнання і техніка до того часу на підприємствах були повністю радянськими

В той момент вони погодилися, що формально всім стане керувати Фідель.

Кастро ж почав концентрувати владу у своїх руках. У жовтні 1959 року збунтувався Мануель Матос, коли дізнався, що Кастро замість нього призначив військовим міністром свого брата Рауля. Придушив заколот Сьєнфуегос. Матоса засудили як зрадника, і він опинився за ґратами на 20 років. А через тиждень сам Сьєнфуегос зник, нібито розбившись в літаку,— ні тіла, ні слідів авіакатастрофи так і не виявили.

Че Гевара ж самоусунувся, взявшись викорінювати контрреволюцію в регіонах. Він робив це настільки старанно, за що історики тепер порівнюють його з Лаврентієм Берією, організатором сталінських репресій.

Через деякий час Че став ще і основним дипломатом Куби і подовгу перебував поза островом. А потім і зовсім зайнявся "експортом революції".

У перші післяреволюційні роки нова влада націоналізувала землю з ще не зібраним урожаєм, а також безліч портів і підприємств. Навіть казино і борделі перейшли під контроль Кастро, що викликало невдоволення мафії. Поступово він витіснив і американські компанії, хоча до перевороту частка капіталу з Штатів в кубинській економіці становила до 70%.

Країну залишили чимало аристократів і художньої богеми. Для перевиховання потенційних ворогів, що залишилися, нова влада створила свій ГУЛАГ: в 1965 році в колись бунтівній провінції Камагуей з'явилися табори UMAP (військові загони допомоги виробництву). Правда, система була м'якіше за сталінську, проіснувала всього три роки, і через неї пройшли лише 35 тис. осіб — виключно чоловіки. Бранці в основному працювали на збиранні цукрового очерету.

У листопаді 1965‑го Кастро ввів загальну військову повинність. Молодь прийшла на призовні дільниці. Вже при розподілі юнаки, які до цього відмовилися вступати в комуністичні організації, потрапили в UMAP. Все виглядало як альтернативна служба в армії. Пізніше в табори стали направляти католицьких священиків, керівників громад інших конфесій, релігійну молодь, гомосексуалістів, неформалів на зразок хіпі та інтелектуалів, які критикували Кастро.

Перевиховання працею супроводжувалось катуванням з боку начальства. Особливо важко довелося релігійним "призовникам". Незабаром про умови утримання в таборах UMAP стало відомо більшості населення острова. Влада вимушена зробила крок назад, а головна газета країни Granma у квітні 1966 року повідомила: “Деякі офіцери [з числа табірного начальства] не мали ні терпіння, ні досвіду і втратили самоконтроль. Їх судив військовий суд".

За найскромнішими підрахунками, 507 осіб з тих, що пройшли через UMAP, залишилися у божевільнях, 72 людини померли від катувань, 180 покінчили життя самогубством. Ці дані у кінці 1990‑х оприлюднив письменник Норберто Фуентес, який був близьким другом Кастро, а пізніше зробив невдалу спробу втекти з острова, але був відпущений.

Через UMAP пройшли Хаїм Ортега, нинішній кардинал в Гавані, і багато нині успішних в США кубинських музикантів та письменників.

"Так, це були моменти великого безправ'я, великого безправ'я!" — заявить про UMAP сам Кастро, але зробить це лише у 2010 році.

А на той момент його більше турбувало інше: він шукав контакту з майбутнім головним стратегічним партнером Куби — СРСР.

Навесні 1961 року Кастро розбив збройні загони кубинських емігрантів, які висадилися в затоці Свиней з наміром скинути його режим. Після цього Фідель оголосив, що будуватиме нову Кубу за радянським зразком.

На розвідку до Москви на початку 1962‑го Кастро послав свого брата Рауля. Микита Хрущов, тодішній господар Кремля, відразу запропонував убезпечити Кубу від можливих посягань Америки, таємно розмістивши на острові радянські ракети середньої дальності. Після недовгих переговорів до жовтня на Кубі вже стояли 40 установок Р-12 і Р-14. Радіус ураження перших становив 2 тис. км, у других він був удвічі більше.

Коли США дізналися про ракети у себе під боком, ледь не розпочалася світова війна. Кілька днів гарячкових контактів між Хрущовим і хазяїном Білого дому Джоном Кеннеді врятували світ — Союз погодився повернути ракети на місця колишньої дислокації.

Кастро лютував, адже все вирішилося без його участі. Він навіть зник, коли дізнався, що радянські ракети відвозять назад,— щоб не віддавати портовим службам наказ про відправлення кораблів в СРСР.

Але пристрасті вщухли, і вже 1 травня наступного року Кастро стояв на трибуні мавзолею в Москві.

Кремль усе ж вирішив обладнати кубинський плацдарм, але по‑іншому: крім обмеженого військового контингенту, що залишився на острові, Союз розробив багаторічну економічну програму допомоги Кубі. Це була найдорожча частина проекту Москви зі створення іміджу світової супердержави: в середньому щорічні відрахування коливалися в межах $6 млрд.

Ще з 1960 року чорноморські порти стали приймати кубинський цукор-сирець. Українські цукрові заводи в рамках дружньої допомоги переробляли по 2 млн т цієї сировини на рік до самого початку 1980‑х. Відстань від Гавани до Одеси морем становила близько 10 тис. км, причому СРСР закуповував сирець за цінами, що вдвічі вище світових.

А ось на радянську нафту, яка йшла у відповідь на Кубу, ціни були пільговими. У рік Кастро отримував стільки нафти, що почав продавати її, не вивантажуючи з танкерів. В деякі роки ці продажі давали Гавані третину валютного доходу — навіть від цукру скарбниця отримувала вдвічі менше.

За програмою підтримки Куби СРСР побудував теплові електростанції в Гавані, Ренті, Маріеле, Сантьяго‑де-Куба з лініями електропередачі. Вони склали трохи менше половини всіх електропотужності країни.

Крім цього, на Кубу з СРСР йшли практично всі можливі товари, осікльки з 1962 року США закрили свій ринок для острова. В той час побутував жарт: мовляв, росіяни не надсилають Кастро хіба що снігоочисники.