Залишитися і жити

Авдіївка лякає руйнуваннями і дивує тим, що постійні обстріли не змусили її жителів залишити місто: за весь час загострення менше 2% городян погодилися на евакуацію

Христина Бердинських,
фото Гулівер Крег (Київ—Авдіївка—Київ)

Вранці 3 лютого біля стадіону в Авдіївці, де розташоване наметове містечко і пункт обігріву, стояв автобус з написом Нерегулярні перевезення. Поступово місця в ньому займали жінки і діти різного віку — ті, хто зважився на евакуацію з Авдіївки в період загострення бойових дій.

76‑річна Валентина Федорівна проводжає свою 27‑річну онуку та 8‑місячну правнучку. Бабуся, стоячи на вулиці біля вікна автобуса, махає рукою онуці, а та тихо плаче у відповідь.

Пенсіонерка живе в Старій Авдіївці, в приватному секторі. З 29 січня місто почали активно обстрілювати, і цей район першим потрапив під удар.

Йому і так регулярно діставалося — Стара Авдіївка примикає до промзони, де вже давно і регулярно йдуть бої. А з нинішнім загостренням район і зовсім став небезпечним.

Проте онука Валентини Федорівни, яка жила разом з нею, зважилася на евакуацію тільки після особливо страшної ночі з 2 на 3 лютого. Пенсіонерка, внучка і 8‑місячна правнучка провели її у підвалі свого будинку: снаряди лягали зовсім близько.

І вже рано вранці сім'я розлучилася: двоє її молодших членів вирушили на автобусі в спокійний тиловий Святогірськ. Саме туди відправляють жителів Авдіївки, розміщуючи евакуйованих на час і безкоштовно в пансіонаті.

Але за тиждень інтенсивних обстрілів автобуси перевезли в Святогірськ зовсім небагато людей. За даними Донецької обласної військово-цивільної адміністрації, з 29 січня по 4 лютого — тобто в найнапруженіший тиждень обстрілу — евакуювалися лише 248 осіб. І це притому, що зараз у місті, за різними даними, проживають від 16 тис. до 22 тис. осіб.

За словами волонтерів, які вивозять сім'ї з дітьми з найбільш небезпечних районів Авдіївки, багато хто не хоче виїжджати через те, що вже одного разу залишали свої домівки — у 2014-2015 роках, коли біля міста йшли активні бої. Стало спокійніше — і люди повернулися. "Повернулися, нічого не знайшовши за межами Авдіївки",— розповідає волонтер Олена Розвадовська.

І тепер вже не хочуть їхати.

До пенсіонерки  Валентини Федорівни підходить дочка — вона теж прийшла проводжати молодше покоління сім'ї. Каже, що зараз піде на стадіон, де видають гуманітарну допомогу. “Прийшла за хлібом або борошном. Я і сама можу спекти хліб",— каже жінка.

Але черга за гуманітаркою величезна, стояти за нею весь день вона не хоче. Їй ще йти додому, все в ту ж Стару Авдіївку — вона живе неподалік від матері і не хоче потрапити під обстріл. А зброя з "того" боку починає стріляти зазвичай з настанням сутінків.

НВ зустрічає цю жінку ще раз, коли трохи пізніше, разом з волонтером Євгеном Капліним з гуманітарної місії Проліска, приїжджає до неї додому. З хлібом, якого вона не дочекалася на стадіоні.

Жінка проводить НВ в свій будинок — показати сліди від осколків на дверях та стінах. Але вражає не це. Поряд зі слідами війни на ліжку сидить 2,5‑річний малюк, ще один правнук Валентини Федорівни.

Розвадовська говорить, що подібні картини вона часто спостерігала в Старій Авдіївці, де мешкає багато городян з маленькими дітьми.

Волонтер і сама в перші дні загострення вивезла звідти шість матерів з 12 дітьми. Готувалася вивезти ще одну мешканку Авдіївки, на руках якої було шестеро хлопців. Але обстріли припинилися, і мати, за словами Розвадовської, відмовилася від евакуації.

Таких — що лишаються — там більшість. “На крайніх вулицях [які граничать з промзоною] є сім'я з дворічною дівчинкою і новонародженим хлопчиком. Вони і не виїжджали",— розповідає волонтер. Але і ті, хто евакуювався, за її словами, налаштовані якнайшвидше повернутися.

У Старій Авдіївці багато хто і до війни тримався за нехай і важкий, але все ж налагоджений побут. І війна мало що змінила. Волонтери розповідають, що деякі мами відмовлялися виїжджати, навіть коли їм пропонували хороші умови поселення: просто не захотіли щось змінювати.

Всього в Авдіївці, за даними місцевої влади, проживають близько 2 тис. дітей.

Втім, мотиви залишатися у місцевих різні.

54‑річна Ольга Закржевська події минулого тижня описує одним словом: пекло. Але до такого пекла, пояснює вона, Авдіївці не звикати.

Її двоповерховий будинок в старій частині міста постраждав від обстрілу влітку 2016‑го. "Дах прострелений, вікна вибиті",— описує вона стан вже покинутого нею будинку, що стоїть неподалік від промзони.

Закржевська переїхала жити подалі від фронту, в квартиру померлої матері. Але міста не залишила. "Мені треба відновити будинок. Як я тут все покину?" — щиро дивується вона.

Її дочка з сім'єю живе у Грузії. Дзвонять звідти, хвилюються, кличуть до себе, але Закржевська невблаганна: "Ми за ці роки вже стільки всього пережили і стільки бачили".

А у 87‑річної пенсіонерки, яку НВ зустріло неподалік,— вона просить називати її бабусею Лізою — усі рідні живуть у Німеччині. "Донька з чоловіком і онук, він водій автобуса",— перераховує пенсіонерка.

Відтоді, як почалося загострення, рідні намагаються переконати улюблену бабусю виїхати. Тим більше, що у неї є шенгенська віза до осені: у Німеччині за останні п'ять років вона була чотири рази.

Але залишати батьківщину бабуся Ліза все одно не хоче. “Тут жахливо і страшно. Але якщо б ви знали, як все шкода кидати",— розповідає вона надвечір 2 лютого, сидячи при свічках і під звуки гучних обстрілів у своїй квартирі в немолодій вже п'ятиповерхівці.

На той момент в Авдіївці вже п'ять днів відсутня електрика, але на це бабуся Ліза скаржиться менш за все.

У 2014-2015 роках вона виїжджала з Авдіївки — до рідних в Німеччину і навіть до далеких родичів у Росію. Але зараз втікати не хоче — хоче миру за вікном. "Якби ви знали, як я люблю свою квартиру, як я люблю свій будинок, як я люблю Україну",— емоційно каже пенсіонерка.

Її сусіди залишили будинок ще два роки тому, і бабуся Ліза рада поговорити хоч з кимось.

Ніч з 2 на 3 лютого видалася гучною: обстріли накрили не тільки приватний сектор, але і п'ятиповерхівки, що стоять далі від лінії зіткнення.

Постраждав британський фотограф Крістофер Нанн, який перебував у цей час в одному з цих будинків, в квартирі місцевої жительки Олени Волкової — в стіну потрапив снаряд, і йому пошкодило очі. Лікарі врятували зір фотографу.

А ось Волкова загинула, залишивши сиротою 9‑річного сина. Тепер Нанн, ледь прийшовши до тями після операції, збирає йому гроші — хоче допомогти.

В ту ніч загинув і 24‑річний водій Держслужби з надзвичайних ситуацій Сергій Горбань — осколок влучив у нього прямо в машині, біля школи, куди звозили гуманітарну допомогу.

Цей автомобіль, з вибитими шибками і слідами крові, майже весь наступний день простояв на стадіоні. Але він більше привертав увагу кореспондентів, ніж місцевих жителів: ті за останній час надивилися кривавих картинок.

Частина місцевих розбирали наслідки нічного обстрілу. Наприклад, Михайло Колодич, стоячи в квартирі родичів на 4‑му поверсі хрущовки, збирав розбиті шибки. Вікна виносить вибухами вже вдруге, але Колодича це мало засмучує: головне, що ніхто не постраждав,— власники квартири ночували у знайомих.

Тут це звичайна справа: мешканці часто обстрілюваних кварталів намагаються пересидіти десь небезпечний період, але остаточно залишають своє житло лише тоді, коли його руйнують снаряди або вибухи. А так, розповідають волонтери, всі сподіваються, що "пронесе". Багатьом щастить.

Але не всім. Ще в середині грудня 2016‑го, в минулий візит до міста, НВ спілкувалось з 81‑річним Володимиром Федоровичем, мешканцем Старої Авдіївки. Пенсіонер жив у приватному будинку один — дочки поїхали подалі від війни. Але наслідувати їх прикладу старий не хотів. Як він сказав тоді: "Ні за яких обставин".

Обставини нагрянули в хату до пенсіонера на початку лютого: снаряд влучив у кімнату, в якій той спав. І Володимир Федорович, як розповіли НВ очевидці, поїхав до однієї з дочок.

Тоді ж, у середині грудня, 19‑річна перукар Євгенія розповідала НВ, що вона втомилася від війни. Тому і переїхала зі Старої Авдіївки ближче до центру міста. На той момент вона разом зі своїм хлопцем Сашком знімала квартиру в п'ятиповерхівці, і дівчині здавалося, що війна до них не добереться.

Але ввечері 2 лютого снаряди потрапили в сусідній будинок. Женя і Саша сховалися в підвалі, а після, коли обстріл затих, втекли до родичів, у самий центр Авдіївки. "Коли я добігла, у мене почався нервовий зрив і істерика",— розповідає Євгенія 3 лютого, сидячи у пункті обігріву, де її і зустрів кореспондент НВ.

У цьому ж наметі, на сусідній лавочці, розташувалася група цивільних чоловіків, які були добряче напідпитку і брудні. Стадіон з наметами обігріву та гарячим харчуванням став для них своєрідним "подарунком долі".

Після пережитих потрясінь Саша і Женя збиралися негайно залишити Авдіївку — виїхати в Святогірськ. Але коли встановилося відносне затишшя, пара передумала. “У Саші тут робота,— пояснює Женя.— Він тренер з боксу".

Робота — один із ключових мотивів, які змушують городян триматися насиджених місць. Кожен четвертий житель міста працює на Авдіївському коксохімі, виробничий процес на якому хоч і з труднощами, але продовжується.

“У моїй голові ніколи не вкладеться, як можна жити там, де літають кулі над головою,— дивується волонтер Розвадовська.— Але це треба прийняти як даність: люди звикають до всього".

5 лютого в Авдіївці відновили електропостачання. І місто швидко стало повертатися до мирного життя. Відкрилися всі школи, включаючи ту, яка розташована в найобстрілюванішому приватному секторі. На заняття по всьому місту прийшли 505 учнів.