Росіяни надзвичайно тверезо відреагували на те, що російський найсправедливіший у світі Мосміськсуд раптом узяв та й замінив Кирилу Серебренникову, а також іншим страждальцям у справі «Сьомої студії» домашній арешт на підписку про невиїзд. Зрозуміло, 50% свободи набагато краще, ніж 25%, і за людей, яких мучать два роки, не можна не порадіти. Але всі адекватні коментатори одразу заявили: безглуздо намагатися шукати в події ознаки відлиги, того, що начальники вирішили якось змінити систему взаємин з підвідомчим народом. Скоріше навпаки. Несподіване рішення суду підтверджує непорушність системи.
Протягом довгих місяців Мосміськсуд раз у раз ігнорував доводи захисту і раз у раз в автоматичному режимі підтверджував рішення Міщанського суду про домашній арешт. Наскільки можна зрозуміти, аргументи в апеляціях не змінилися. Отже, в Кремлі з якихось своїх міркувань (одна кремлівська «вежа» вирішила зафіксувати перемогу над іншою, силовики не домовилися між собою, вирішено зміцнити авторитет судді Єгорової перед призначенням на вищу посаду тощо) вирішили проявити милість. Це ніяк не гарантує того, що при винесенні вироку не переможе інша точка зору – про необхідність продемонструвати суворість.
Все, що відбувається – один з численних наслідків того, що в судових справах, які мають суспільний інтерес, правосуддя відсутнє як таке. Тобто людей карають не за порушення законів, а за реальні чи вигадані гріхи перед Кремлем. Не випадково щоразу, коли відома людина опиняється під судом, обговорюють не суть офіційних обвинувачень, а те, в чому вона реально завинила в очах начальства. Коли колишній Хабаровський губернатор Ішаєв опинився під домашнім арештом за сміхотворним обвинуваченням у тому, що він завищував орендну плату офісу «Роснефти», займаючи в компанії важливий пост, всім ясно: його карають зовсім за інше. А саме за те, що, володіючи чималим впливом у регіоні, підтримав альтернативного кандидата в губернатори. Коли колишнього міністра Абизова кидають у СІЗО за те, що він вкрав сам у себе, всі гадають: чи це генеральна атака на «медведєвських», чи персональне покарання за виведення з країни (цілком легально, але без найвищого дозволу) занадто великих грошей.
Каральні органи (а до них у сучасній Росії належить і суд) є важливим компонентом головного механізму влади. Цей механізм передбачає, що керівний режим фактично безконтрольно розпоряджається ресурсами країни. Тому, якщо хтось хоче щось робити (неважливо що – ставити спектаклі, видавати газету, виробляти небачений товар, створювати політичні партії), він приречений просити гроші у влади. А вона спеціально створеній системі розпливчастих законів, які дозволяють переслідувати кожного, чия поведінка викликає незадоволення. Ця система пронизує владну вертикаль згори донизу.
Як ми пам'ятаємо, глава «Роснефти» Ігор Сєчин не погребував брати участь у провокації з врученням хабара чинному міністру. Система загалом побудована так, що будь-яка людина, що потрапила в її жорна, відразу повинна відмовитися від опору і здатися на милість «силовиків». Адже довести невинність неможливо в принципі. Навіть якщо звинувачення очевидно абсурдне. Навіть якщо вищий начальник вже не бачить необхідності в покаранні, в хід йде забійний аргумент. Якщо жертву звільнити, це підірве авторитет каральних органів. І, отже, зменшиться страх, який належить наганяти. Саме в цьому, створенні атмосфери страху, і полягає найважливіша функція режиму.
Загальний страх – це основа путінської стабільності. Тимчасове пом'якшення долі підсудних у справі «Сьомої студії» ніяк цього положення не змінює.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени