Зізнання Юрія Гаравського, ексбійця спецзагону МВС Білорусі, про деталі його участі у вбивствах опозиціонерів нагадали Європі про справжнє обличчя беззмінного білоруського президента Олександра Лукашенка
Крістіна Бердинських
12 листопада 2019 року президент Білорусі Олександр Лукашенко відвідав з офіційним візитом Австрію, країну ЄС. Білоруського лідера зустрічали в палаці Гофбурґ — розкішному імператорському комплексі, в якому зараз знаходиться резиденція президента.
Останній диктатор Європи, як Лукашенка часто називають європейські ЗМІ, у Відні говорив про необхідність тіснішої співпраці його країни з Європейським союзом. До того ж ЄС лише у 2016-му зняв із білоруського президента перманентно чинні з 1997 року персональні санкції: Брюссель пробачив батьку після того, як у вотчині Лукашенка пройшли президентські вибори й на волю вийшло багато політв'язнів.
Мінськ останні років п'ять старанно покращує свій імідж в очах європейців. Саме у столиці Білорусі в 2015-му пройшла присвячена проблемам Донбасу зустріч нормандської четвірки: президента Франції Франсуа Олланда, канцлерки Німеччини Анґели Меркель, президента України Петра Порошенка та лідера РФ Володимира Путіна. Там також тепер регулярно збирається Тристороння контактна група, яка обговорює проблемні моменти, пов'язані з російською агресією на сході України.
І Захід потроху пом'якшує своє ставлення до лідера Білорусі, який перебуває у владі вже 25 років. "Боляче спостерігати, наскільки коротка пам'ять у багатьох європейських, так і американських політиків", — каже про це Наталія Радіна, головна редакторка опозиційного білоруського сайту Хартія 97. Протягом 20 років цей ресурс займається темою зниклих у Білорусі за час правління Лукашенка політиків і журналістів.
16 грудня цьогоріч коротку пам'ять європейців оживило інтерв'ю Юрія Гаравського, опубліковане в німецькому виданні Deutsche Welle (DW). 41-річний колишній боєць спеціального загону швидкого реагування внутрішніх військ МВС Білорусі (СОБР), який виїхав із країни до ЄС у пошуках політичного притулку, заявив: за наказом керівництва він брав участь у викраденні та вбивстві ексміністра внутрішніх справ Білорусі Юрія Захаренка, ексголови Центрвиборчкому Віктора Гончара та бізнесмена Анатолія Красовського, який підтримував опозицію.
Я щиро співчуваю рідним і близьким, оскільки я — учасник вбивства. Можу показати місця поховань на мапі
Юрій Гаравський,
колишній боєць білоруського СОБР
Усі троє дійсно зникли в 1999 році.
Розповідь Гаравського була досить конкретною: він повідомив, де, ймовірно, знаходяться останки убитих, на якому транспорті їх викрадали, і хто ще із СОБР брав участь у позбавленні життів. "Я щиро співчуваю рідним і близьким, оскільки я — учасник вбивства. Прошу в них вибачення. Можу показати місця поховань на мапі", — заявив утікач.
Поява інтерв'ю збіглася за часом із досить складними для Лукашенка переговорами із президентом РФ Володимиром Путіним про економічну та політичну інтеграцію двох країн.
Через це в Білорусі почали говорити про руку Кремля, яка нібито стоїть за Гаравським. "Але необов'язково за всім, що нервує Лукашенка, стоїть підлий Кремль", — уточнює білоруський політичний аналітик Артем Шрайбман. За його словами, одкровення колишнього співробітника СОБР викликали бурхливу реакцію у ЗМІ та соцмереж і стали темою №1 у Білорусі в перші дні після їх публікації. "Це [свідчення Гаравського] нагадало про рівень жаху, до якого може доходити і в минулому доходила ця система", — каже експерт.
“Ця система” з'явилася у Білорусі чверть століття тому: Лукашенко вперше переміг на президентських виборах у 1994-му. А через два роки завдяки референдуму про внесення змін до конституції посилив президентські повноваження і подовжив свій 5-річний термін на посту очільника держави, оскільки за підсумками національного волевиявлення його почали відраховувати з 1996-го. Проти такого повороту подій висловлювалося багато депутатів Верховної Ради (ВР) країни та голова ЦВК Гончар, який напередодні референдуму позбувся посади.
Кризовим для батьки став 1999 рік — саме тоді за колишніми правилами спливали повноваження голови держави. Опозиція вимагала від Лукашенка відставки та призначення чергових виборів. Але раптом у квітні за загадкових обставин помер один із її лідерів — 49-річний Геннадій Карпенко, заступник голови ВР. Офіційною причиною смерті влада назвала крововилив у мозок.
А через місяць зник безвісти соратник Карпенка — ексголова МВС Захаренко.
За словами білоруського правозахисника Олега Волчека, який із перших днів збирав інформацію про зникнення колишнього головного міліціонера країни, правоохоронці порушили кримінальну справу за фактом його зникнення лише через чотири місяці. Сталося це 17 вересня, наступного дня після того, як безслідно зникли ще двоє опозиціонерів — уже згаданий Гончар і бізнесмен Красовський.
Розповідь Гаравського рясніла деталями.
Так, за Захаренком тиждень стежила, за його словами, група із восьми осіб. А командир СОБР Дмитро Павличенко, який керував операцією, сказав, що час ліквідувати "об'єкт". Ексолову МВС схопили ввечері біля його будинку, посадили в автомобіль і відвезли на навчальну базу внутрішніх військ. Там, за словами Гаравського, Павличенко й застрелив Захаренка. Після чого тіло поклали в багажник і відвезли на Північне кладовище в Мінську. У тамтешньому крематорії вже стояла приготовлена труна. Павличенко приблизно пів години пробув у цьому місці один, після чого вийшов із чорним пакетом у руках і пішов із ним у бік цвинтаря.
Віктора Гончара та бізнесмена Красовського восьмеро собрівців схопили в ту мить, коли обидва вийшли з лазні. Їх вивезли у вітебському напрямку на законсервовану військову базу, де вже були вириті могили. Захоплених застрелив також Павличенко. "Тіла ми закопали, а речі спалили", — розповів ексбоєць СОБР.
Відтоді минуло 20 років, а справи досі залишаються нерозкритими. Ані керівництво країни, ані топ-чиновники МВС за цей час жодного разу не зустрічалися з родичами зниклих, каже Волчек. Останні великі новини в цій історії з'явилися у 2001 році, напередодні других в історії президента Лукашенка виборів: тоді розговорився начальник СІЗО №1 Олег Алкаєв, який керував командою, що виконує смертні вироки (Білорусь — єдина країна в Європі, де є смертна кара).
Алкаєв, який до того часу втік із країни й отримав у Німеччині притулок, розповів: у 1999-му за розпорядженням тодішнього керівника МВС Юрія Сивакова він двічі видавав спеціальний пістолет ПБ-9, призначений для виконання смертних вироків, командиру СОБР Павличенку. Дати видачі та повернення зброї збігалися з часом зникнення Захаренка, Гончара та Красовського. Щодо цього начальник СІЗО №1, за його словами, звернувся до правоохоронних органів, і ті у 2000-му навіть затримали Павличенка. Але в ізоляторі той провів лише кілька годин.
"Лукашенко особисто наказав звільнити командира СОБР, коли внаслідок розслідування з'ясувалося, що він — головний підозрюваний", — каже Радіна з Хартії 97. До того ж генпрокурора та голову КДБ Білорусі, які дали санкцію на арешт Павличенка, через кілька днів звільнили.
Алкаєв після того випадку поспішив покинути країну. Так само тоді вчинили ще кілька колишніх співробітників правоохоронних органів, які розслідували справи про зникнення опозиціонерів.
Опинившись на Заході, всі ці люди заговорили, що влада Білорусі перешкоджає розслідуванню.
Три роки по тому Христос Пургурідіс, спеціальний доповідач ПАРЄ щодо Білорусі, підготував документ під назвою Зниклі люди в Білорусі. У ньому він констатував, що до викрадення опозиціонерів і журналістів, крім Павличенка, причетні екскерівники МВС Сиваков і Володимир Наумов, а також колишній держсекретар Радбезу Віктор Шейман.
Влада діє в м'яких рукавичках, але хватка залишається колишньою
Алесь Беляцький,
голова правозахисного центру Весна
Тоді ж проти цих людей Брюссель запровадив чинні дотепер санкції — заборона на в'їзд до країн Євросоюзу. "Пургурідіс сказав, що для нього абсолютно очевидно: слід цих злочинів [зникнень опозиціонерів] веде наверх [до Лукашенка]", — каже Радіна.
Проте ця історія завмерла ще на кілька років. Із небуття її витягнув російський телеканал НТВ у 2010-му, у момент загострення відносин між Мінськом і Москвою. Росіяни, за словами Волчека, зняли та показали у РФ 4-серійний документальний фільм Хрещений батько, присвячений корупції авторитарного режиму Лукашенка.
В одній із серій з'явився новий свідок у справі про зникнення опозиціонерів — Дмитро Новичек, колишній боєць СОБР. Той особисто не брав участі у викраденнях, але знав про них і розповів, як усе відбувалося.
Минуло ще кілька років, і свідчення чергового собрівця ще раз повернули справу в актуальний порядок денний ЄС і Білорусі.
Раніше батька й інші чиновники посміювалися над звинуваченнями у можливому вбивстві опозиціонерів, розповідали, що зниклі просто заблукали в лісі, зникли, виїхали з країни. Тепер же Лукашенку довелося виправдовуватися.
24 грудня в інтерв'ю Эху Москвы президент Білорусі прокоментував розповідь Гаравського такими словами: "Я ніколи в житті не давав і не даватму такої команди [знищувати опозицію]". Крім того, він одразу дав іншу команду: як тільки пресслужба доповіла йому про "вкидання", Лукашенко звернувся до Слідчого комітету, який веде кримінальну справу зниклих опозиціонерів. І запропонував Гаравському в ефірі Эха Москвы приїхати на батьківщину, аби дати свідчення. "Адже він публічно [про все] заявив, хто його тут вб'є?" — сказав Лукашенко.
КАТ: Юрій Гаравський, ексбоєць білоруського СОБР, в інтерв'ю DW зізнався у причетності до вбивств 20-річної давності
Убивати у Білорусі, схоже, дійсно нікого вже не збираються.
Останній гучний випадок зникнення людини у країні стався у 2000-му — тоді зник оператор корпункту російського ОРТ у Білорусі Дмитро Завадський. Він їхав на службовій машині в аеропорт Мінська зустрічати колегу — журналіста Павла Шеремета, який згодом перебрався до Києва, де його вбили у 2016 році.
Автомобіль Завадського на аеровокзалі знайшли, а його самого — ні. Двох його викрадачів — офіцерів МВС Білорусі — внаслідок засудили. Але тіла оператора так і не знайшли.
Відтоді тактика батьки змінилася.
Наприкінці 2014-го Раїса Михайловська, правозахисниця та керівниця Білоруського документаційного центру, зняла фільм Банда, в якому розповіла про зникнення опозиціонерів і про білоруський "ескадрон смерті" — так у пресі часто називали спецзагін СОБР. "Я бачила, що тема згасає та відходить. Нове покоління вже нічого про це не знає", — розповіла вона НВ.
Уперше фільм показали у Вашингтоні, потім — у Білорусі, але в закритому режимі. Стрічка набрала майже 650 тис. переглядів на Youtube, але влада та правоохоронці ніби не помітили її. "Я чекала реакції. Я все-таки жива людина, не самовбивця. Але була тиша. Це навмисна тактика — нічого не помічати і мовчати", — каже Михайловська.
КОРОТКА ПАМ'ЯТЬ: Наталія Радіна, редакторка сайту Хартія 97, упевнена, що багато західних політиків забули про репресії в Білорусі
Після 1999–2000-х, коли людей убивали або "зникали", у Білорусі почали для боротьби з опозицією використовувати новий метод — посадки.
19 грудня 2010 року, в ніч після проведення президентських виборів, на яких Лукашенко знову святкував перемогу, під час акції протесту правоохоронці затримали сімох кандидатів у президенти. Четверо з них отримали тюремні терміни. Журналістку Радіну теж затримали та відправили до СІЗО КДБ, де вона провела півтора місяця. Наступного року вона таємно виїхала з Білорусі.
У 2011-му опозиційного до Лукашенка Алеся Беляцького, голову правозахисного центру Весна, теж посадили. До того ж обставили справу хитро — присудили 4,5 року за несплату податків.
Визволення Беляцького вимагали ЄС і США, міжнародні організації визнавали його в'язнем совісті. І все-таки у в'язниці він провів три роки.
За словами колишнього в'язня, після виборів-2010 у тюрму за політичними статтями потрапило понад 40 осіб, через що ЄС увів санкції проти багатьох білоруських представників влади. Відносне розвантаження настало у 2015-му, коли з ув'язнення випустили всіх політичних. Тоді ЄС, США та Канада почали частково знімати санкції з місцевих компаній і чиновників.
Аби не псувати потепління, яке намітилося, офіційний Мінськ почав переслідувати опозиціонерів і учасників вуличних протестів вже у "м'яких" формах.
За словами Михайловської, нині правоохоронці Білорусі практикують арешти на 15 діб і штрафи за участь у несанкціонованих мітингах. Цьогоріч, за даними центру Весна, понад 250 осіб отримали такі покарання. Сказати, що вони відбулися легким переляком, не можна: розмір фінансових санкцій еквівалентний сумі 400 євро, уточнює Беляцький. Він наводить приклад блогера із Бреста Сергія Петрухіна: міліція неодноразово затримувала його на акціях протесту, внаслідок загальна сума висунутих йому штрафів перевищила 9 тис. євро.
"Влада діє у м'яких рукавичках, але хватка залишається колишньою", — констатує Беляцький.
ДЕСЯТИЛІТТЯ НЕВІДОМОСТІ: Останні помітні протести щодо зниклих опозиціонерів відбулися у Мінську ще 2015 року
Правозахисники та журналісти не тішать себе ілюзіями: інтерв'ю собрівця Гаравського не стане джерелом глобальних проблем для Лукашенка та великих вуличних протестів не спровокує. "Внутрішня стабільність не похитнеться", — вважає політаналітик Артем Шрайбман.
Лауреатка Нобелівської премії з літератури Світлана Алексієвич, яка живе у Білорусі, пояснює цей феномен просто: "Білоруське суспільство нічого не вирішує. Все вирішує одна людина, на жаль. Ось така система влади вибудувалася, а білоруське суспільство поводиться так, ніби його й немає".
Влада переконує рядових білорусів: одкровення Гаравського — від лукавого. Мовляв, наступного року в країні пройдуть вибори, а росіяни зараз намагаються продавити ідею великої політичної та фінансової інтеграції Білорусі до РФ. Тому, мовляв, Москва й запустила компромат на незговірливого Лукашенка. Правозахисники у цю версію не вірять.
Алексієвич наголошує, що насправді білоруси не знають, як проходять переговори між батьком і Путіним. "Єдина надія, що Лукашенко не захоче бути губернатором", — сказала НВ нобелівська лауреатка.
І все-таки Волчек разом із родичами зниклих двадцять років тому опозиціонерів сьогодні готує офіційні запити, аби воскресити старі й на пів забуті кримінальні справи. Також він має намір вимагати від Німеччини можливості допитати Гаравського. "Справедливість у цих справах — питання часу", — впевнений правозахисник.