Помилка президентів

Слабка зовнішня політика США утворила вакуум у світі, який миттэво заповнили дві сили: ісламський екстремізм і відроджений російський націоналізм

.

.

Адріан Боненбергер, американський журналіст,
колишній військовий, який служив у Афганістані

.

Коли 1991 року розпався Радянський Союз, світ, здавалося, нарешті розквітне. Західні колоніальні імперії руйнувалися, військові диктатури випускали зі своїх пазурів цілі народи, Китай ставав відкритішим для торгівлі та діалогу. Ось-ось мала здійснитися мрія про загальну рівність і добробут. Але цього так і не відбулося через корумповану радянську владу.

Американська гегемонія тоді була останнім центром впливу: група країн зі схожими цінностями прагнула зробити інструментами свого зростання лібералізм, діалог, демократію і капіталізм, а не радикальну релігію або тотальний державний контроль. Але США, на жаль, не змогли мудро розпорядитися отриманими силою та можливостями.

Президент Клінтон, якого всередині держави прославляли за досягнуте при ньому економічне процвітання, в питаннях зовнішньої політики був, м'яко кажучи, наївний. Він дозволив Росії підім'яти під себе Східну Європу (те, як адміністрація Клінтона тиснула на Україну, вимагаючи віддати її ядерний арсенал Росії, зараз здається особливо дурним), дозволив Китаю влізти в Африку та поширити свій вплив на Південно-Східну Азію, а також переважно проігнорував загрозу ісламського екстремізму.

Адміністрація Буша запам'яталася катастрофою в Іраку, а також, певним чином, і на всьому Близькому Сході. Віра в те, що в Іраку, звільненому від влади Саддама Хуссейна, негайно розквітне демократія, тепер здається настільки ж абсурдною, як і впевненість Клінтона в тому, що Росія звільнилася від поганої спадщини десятиліть радянського правління.

Президент Обама обіцяв США і світу, що за його оруди все буде зовсім не так, як за часів Буша, що він керуватиметься принципами рівності та справедливості. Виступаючи за демократію і діалог у тих питаннях, які Буш вважав за краще вирішувати силою, Обама розповідав про те, як світ стане безпечнішим.

Цього так і не сталося.

Я вірю і в діалог, і в дипломатію. Людина з мінімальними моральними цінностями має спробувати перевести справу на миром, перш ніж брати участь у війні — найнебезпечніше заняття з усіх, вигаданих людьми, після якого навіть урятовані солдати й офіцери назавжди травмовані побаченим. Війна дорого коштує всім залученим до неї сторонам, як зараз зрозуміла Америка, що продовжує платити за рішення вдертися до Іраку та повалити жорстокого, але (в ретроспективі) необхідного регіону диктатора.

Через низку складних причин від політичної волі до незацікавленості в питаннях зовнішньої політики адміністрація Обами стійко відмовлялася від розробки розумної зовнішньополітичної стратегії, яка допомогла б визначити відносини із різними регіонами світу. І цей вакуум миттєво заповнили дві нові сили: регіональний та етнічний ісламський екстремізм на Близькому Сході й відроджений російський націоналізм у Євразії, сумним наслідком якого став конфлікт в Україні. Схоже, адміністрація Обами не знає, що робити з Росією, або не готова щось робити, крім символічних кроків. І путінська Росія використовує цю вседозволеність, надсилаючи свої війська до Сирії, щоб відкрито підтримати режим Башара Асада, а також продовжує окупацію Криму та територій у Східній Україні.

Що це означає для України? Країні варто приготуватися протистояти Росії самостійно, розраховуючи виключно на власні сили, оскільки рішучість США та ЄС у цьому питанні вкрай слабка. Україні вже доводилося ставати щитом на шляху варварства, за що вона не отримала жодної подяки.

Це була кепська новина. Добра новина полягає в тому, що українці — сильний народ, який створює свою потужну та стійку національну ідею. Росія хотіла захопити всю Україну, але не змогла: її здолали погано озброєні добровольці.

Україна може обернути свої нинішні слабкості на силу, якщо скористається природним людським потенціалом для співпраці й опору. Якщо вона збереже оптимізм і працюватиме над створенням прозорих державних і правоохоронних органів, а також і надалі інтегруватиме армію та добровольчі батальйони. Так вона не тільки впорається без допомоги США і Європи, але і стане регіональною силою, яка рівна Росії, якщо не перевершує її. Америка не висвітлює Україні шлях, але, відверто кажучи, Україні це і не потрібно. Вона здатна побачити власний шлях.