По Миколаєву увесь час валять балістикою, прицільно: суднобудівний, міський театр, обладміністрація… Першого ж дня по приїзді мене винесло вранці зі сну з криком: «Ого!» — здавалось, вибух пролунав просто під вікнами готелю, хоча насправді ракета вцілила в СТО за рікою, на околицях міста; одна людина загинула. Увечері після виступу, під час автограф-сесії почула, як перемовляються в черзі молоді жінки:
— Ну от, так тяжко почався день — і так гарно закінчується!
(Ось, для чого потрібні літфести під час війни!)
Другого дня трапилась оказія зазирнути в міський театр (колишній, до самого 2022-го, «русской драмы им. Чкалова») — і пересвідчитися, що він теж переповнений (сцена в укритті), глядачі сидять на приставних стільцях (у мене ще й на сцені сиділи! — скрізь, де місце було).
І всюди, всюди миколаївці по-хазяйському хваляться своїм «було — стало»: ось тут у нас був прильот, ми зробили таблички, можете подивитися по QR-коду, а тут ми залишили шматок ракети, що застряг у дереві, а тут ми після прильоту змінили експозицію, ще не закінчили, але камін уже відреставрували, хочете побачити?
Меморіалізація тут відбувається вельми активно
Меморіалізація біжучих подій тут відбувається вельми активно, чути, що саме тут пульсує живе життя й творча енергія міста, — аж до появи «народних пам’ятників»: мені, наприклад, так і не вдалось допитатися, хто є автором пам’ятника, яким закінчується Алея Героїв на центральній площі. Миколаївці знай стенали плечима — «просто вилили», казали, на одному з місцевих заводів, — так забувають автора пісні, яку «співають усі», бо й справді пам’ятник вийшов універсальним, «про всіх», і на місцевість, включно з розбомбленою озією обладміністрації на задньому плані, теж «ліг» ідеально (жаль, на фото цього не передаси, мусите вірити мені на слово).
Може, саме в Миколаєві найнаочніше видно, як нинішня війна деколонізує Україну — як московські ракети збивають з нашого Півдня двохсотлітні нашарування імперського міфа. До вивільнення похованого під ним міфа козацького (і, відповідно, теми участі наших козаченьків у розбудові імперії, котра без нас, як з’ясувалося, «не їде») діло, правда, ще не дійшло — пам’ятник Миколі Аркасу (другому), обіцяний, було, містові на світанку Незалежності окремою стелою, так досі й не стоїть там, на місці зруйнованого більшовиками Аркасівського палацу. І вже жодної згадки в міській топоніміці ні про маму Миколи Миколайовича, Софію Богданович-Аркас, ні про діда, Петра Богдановича, якраз одного з тих козаченьків, котрі після падіння Гетьманщини попереходили з бунчукових товаришів у царські контрадмірали, чи пак, за Шевченком, в «дядьки отечества чужого» ©, але чиї внуки нам і засновували, сто літ опісля, «Громади» й «Просвіти», і не лише в Миколаєві…
По хребту одної лиш цієї династії можна було б реставрувати власну, не імпортовану «від Лужкова» й Катерини ІІ, історію міста як показову для цілого нашого Причорномор’я, — але це ще не стало предметом тутешніх війн за ідентичність. Тож ми поки що обмежилися тим, що з'їздили на цвинтар покласти квіти на могилу Аркаса, в його родинному склепі (гаразд, хоч цей зберігся!)
Текст опубліковано з дозволу авторки