Знаменитий український фоторепортер розповідає, за яких обставин полюбив фотографію
П очаток 1980-х. Мені було трохи більше 20, коли я зустрів своє перше кохання. Познайомився з нею в колгоспі, на обов'язковому для всіх наукових закладів зборі врожаю.
18-річна красуня, око не відвести, співробітниця нашого конструкторського бюро і дочка завсектора нашого інституту.
З колгоспу ми повернулися коханцями.
Ми зустрічалися щодня і шукали будь-яке місце, де можна було б усамітнитися. Життя із батьками, які дотримуються суворих правил — жодного статевого життя до шлюбу, — створювало перешкоди, які ми насилу долали.
І тут я згадав, що у мене є фотоапарат ФЕД, а головне, що фото треба друкувати, зачинившись у ванній.
Оголосивши батькам, що я друкуватиму фотографії і допомагатиме мені буде дівчина, розпочав підготовку.
У невеликій ванній кімнаті розмістив збільшувач, ванночки з розчином, реле часу, червоний ліхтар. І зрозуміло, магнітофон Весна, щоб заглушити наші зойки.
У ванній не було розетки, тому довелося тягнути самопальний подовжувач. Чотири вилки в одну розетку не входили — я розгвинтив їх і, порушуючи правила безпеки, сунув дроти напряму, розмістивши конструкцію на підлозі.
Настав довгоочікуваний момент. Ми з моєю любов'ю закрилися у ванній, попередивши батьків, щоб не вмикали світло, а то папір засвітиться. Вони поспішили на кухню пити чай і там затихли, прислухаючись.
Спочатку ми спробували щось надрукувати, але близькість тіл і червоний ліхтар, який створює інтимний антураж, кинули нас одне до одного.
Одяг висів на збільшувачі, з магнітофона звучав Джо Дассен, а ми, оголені, намагалися нічого не перекинути і не видати наші позашлюбні стосунки.
Я притулився спиною до чавунного стояка, а моя красуня, натхненна піснею про кохання, присівши, стала грати на моїй флейті. Виконання було бездоганним, і я вже був близький до стану нірвани кальпа самадхи (найвищий ступінь блаженства), аж ось вона в тісноті зачепила дупою розетку, з якої стирчав дріт фази.
Згас червоний ліхтар, затих Дассен. Стало темно і тихо. І тут я побачив, як між її ротом і моїм інструментом проскакує блискавка і лунає звук "Ам!" з одночасним змиканням щелеп і клацанням зубів.
Ми дуетом зойкаємо. Вона — від удару струмом і опіку, я — теж від удару струму, а ще більше від страху, що моя флейта могла перетворитися на свисток.
Наш крик почули на кухні. Звідти долинув звук розбитої склянки. Потім настала тиша. Партитуру ми так і не дограли.
Ми вийшли з ванної.
— Ну, і що ви там надрукували? — запитав батько.
Я витягнув з кювети єдиний погано надрукований знімок. Він обережно подивився на матір і сказав:
— Проявник неякісний...
Відтоді я по-іншому глянув на фотографію і полюбив цю професію.
А з дівчиною ми розлучилися. Її батько був категорично проти нашого шлюбу. Аби заглушити біль втрати, я купив дорогий професійний фотоапарат Київ-88, а потім став фоторепортером.
CV
Працював водолазом в Інституті електрозварювання ім. Євгена Патона. З 1989-го — фотокореспондент агентства Associated Press, пізніше — глава представництва цього агентства в Україні. У 2005-му став єдиним в Україні фіналістом престижної Пулітцерівської премії. Лауреат багатьох міжнародних нагород.