Зворотній бік війни
1 січня 1970, 03:00
Як Україні впоратися зі своїм непростим минулим і не втопити ідеали у гніві та розчаруванні? Тут стане в нагоді приклад Південної Африки
Роберт ван Ворен,
голландський радянознавець,
правозахисник, генеральний секретар
міжнародної організації
Глобальна ініціатива у психіатрії
Мій дідусь, коли був підлітком, отримав короткий лист, який дбайливо зберігав усе життя. Ішлося про початок XX століття та про відповідь Пола Крюгера, лідера білих бурів Південної Африки, нащадків голландців, які воювали проти Британської імперії. Британці вважали його терористом, але для більшості голландців, в тому числі й для мого діда, він залишався героєм.
Через півстоліття нащадки Крюгера встановили в країні жорстокий режим апартеїду, перетворивши "кольорових" і темношкірих громадян на людей другого і третього сорту. Одним з тих, хто зважився цьому протистояти, став Нельсон Мандела. У 1961 році він зрозумів, що режим можна повалити лише шляхом запеклого опору. Влада заарештувала Манделу, звинувативши в тероризмі, відправила до в'язниці Роббен Айленд, звідки він вийшов тільки в 1990‑му. Чотири роки потому Мандела і останній президент режиму апартеїду де Клерк отримали Нобелівську премію миру.
Нова багатонаціональна держава виникла, по суті, в той же час, коли розпався Радянський Союз і Україна стала незалежною. І якщо в сусідньому Зімбабве темношкірий уряд встановив диктаторський режим, вигнавши білих, зруйнувавши економіку і перетворивши більшість громадян на жебраків, ПАР пішла іншим шляхом — під керівництвом Мандели, архієпископа Десмонда Туту і групи моральних авторитетів, як темношкірих, так і білих.
Нову ПАР, можливо, найкраще ілюструє будівля Конституційного суду в Йоганнесбурзі. Вона розташована там, де активістів, які боролися з апартеїдом, тримали в ув'язненні. Свіжа споруда випромінює дух примирення. Слова "конституційний суд" написані 11 офіційними мовами країни, підкреслюючи багатонаціональність і рівність рас. Всередині зали суду — 11 місць для 11 суддів, прикрашених 11 коров'ячими шкірами, а в стінах — великі вікна, символ прозорості. Це нова Південна Африка, що готова порвати з минулим і дотримуватися цінностей, від яких режим апартеїду, прикриваючись вузьколобим протестантизмом і расистськими переконаннями, відвернувся.
Архієпископ Туту довгі роки очолював комісію зі встановлення істини та примирення. Це була унікальна спроба вилікувати націю, яка дозволила катам визнати злочини і попросити вибачення у родичів жертв. Серед них був і колишній міністр внутрішніх справ Адріан Влок, а також людина, названа символом зла, — Юджин де Кок, керівник антитерористичного загону, який переслідував борців з апартеїдом. Члени цього загону катували і вбили сотні активістів. Де Кок був частково прощений і засуджений до довічного ув'язнення. За ґратами він провів 22 роки, а зараз активно співпрацює з владою, намагаючись знайти тіла жертв свого ескадрону смерті.
Так, країна перебуває у стані війни, але це війна, яку можна вигратиЯк і в сучасній Україні, багато активістів ПАР зіткнулися з розчаруванням. Керівна партія Африканський національний конгрес (АНК) так і не виконала одну з головних обіцянок. Темношкірі громадяни ПАР досі живуть в умовах крайньої бідності, в той час як їхні лідери купують розкішні маєтки і набивають кишені за допомогою корупційних схем. АНК втратив популярність, а багато — якщо не всі — мрії початку 1990‑х років перейшли до категорії забутих.
Але водночас ПАР – не Зімбабве. Їй вдалося залишитися багатою країною (принаймні за африканськими стандартами) і зберегти мультирасовий баланс. Так, наявні етнічні тертя, але в Йоганнесбурзі є чимало районів, де рівень злочинності значно знизився, де вирує активне нічне життя, де молоді темношкірі й білі вільно спілкуються і куди приводять своїх дітей. А це ознака того, що люди відчувають себе в безпеці.
Україна може багато чому навчитися у Південної Африки. Навіть незважаючи на те, що їй не вистачає моральних лідерів на кшталт Мандели і Туту. Так, країна перебуває у стані війни, але це війна, яку можна виграти, займаючи максимально моральну позицію — поваги, визнання різноманітності, багатонаціональності й плюралізму. Україна зможе перемогти свого бандитського сусіда тільки в тому разі, якщо не опуститься до його рівня. Милосердя і вміння прощати — ознака не слабкості, а сили. Правда на боці України, але, схоже, їй самій важко в це повірити, а тому її постійно тягне повернутися до пострадянських тенденцій невігластва і нетерпимості.
Для мене Майдан став знаком народження нової України — країни, в якій всі громадяни будуть рівними. Зараз ці ідеали можуть розчинитися в розчаруванні, гніві й осуді всіх, хто висловлює погляди, що відрізняються від загальноприйнятих. Але я ще не втратив надії і вірю, що одного разу тут, як і в Йоганнесбурзі, призабуті зараз мрії знову повернуться до порядку денного.