Країна домоглася повернення заручників, різним чином захоплених і утримуваних путінським режимом. Це величезний успіх нової влади, яка зробила те, що команда Порошенка зробити не змогла.
Значною мірою, обміну вдалося домогтися в силу того, що Володимир Зеленський відмовився від войовничої риторики, від обіцянки повернути окуповані українські території силою і не побоявся зробити «крок назустріч», зателефонувавши в Кремль президенту країни-агресора.
Вести переговори про мир або навіть про перемир’я завжди непросто, а з противником, який набагато сильніший за тебе, — не тільки непросто, але часом і принизливо. Але якщо переговори не вести, то ні миру, ні перемир’я, ні обміну досягти буде неможливо, оскільки інша сторона, Росія, явно не горить бажанням змінювати що-небудь. Нинішній стан справ навколо Донбасу цілком влаштовує Кремль: мінімальними витратами людських, матеріальних і фінансових ресурсів він утримує під своїм контролем територію, за площею можна порівнянну з Чорногорією або Кувейтом, — що з його точки зору дозволяє тримати в руках, як мінімум, блокувальний пакет в такому чутливому питанні, як приєднання України до НАТО.
Проте не треба обманювати себе і говорити про обмін, який відбувся, як про перемогу Києва або про те, що в російсько-українських відносинах стався важливий прорив, який якісно змінює відносини між країнами. Україна билася за повернення своїх громадян, а Кремль — … у чому полягала тактика Кремля, чого він домагався і чому він пішов на обмін?
Для Путіна захоплені громадяни України були заручниками, тобто тим важелем, використовуючи який, він сподівався домогтися поступок від Києва. Тактикою захоплення заручників Путін користується з перших днів президентства. І вона особливо чітко простежується в тих ситуаціях, коли Кремль вирішує усунути чергового олігарха або відібрати його активи: під час розгрому медіа-імперії Гусинського, під час розгрому ЮКОСа, під час захоплення СИБУРу, під час атаки на «Домодєдово», під час переслідування Групи «Рольф» — у всіх цих (і багатьох інших) випадках Кремль хапав і утримував під арештом друзів власників компаній або високопоставлених співробітників цих компаній. Сенс простий і зрозумілий — домогтися отримання якихось активів (матеріальних, іміджевих, політичних) від протилежної сторони. Ця тактика не завжди приводить Путіна&Cо до успіху, але це не означає, що він готовий від неї відмовитися.
У зв’язку з цим, хоча «крок назустріч» з боку Володимира Зеленського був дуже важливий, не потрібно забувати про те, що Путін пішов на обмін (видачу заручників), тільки добре розуміючи, що він отримує натомість Володимира Цемаха, можливо найбільш значимого свідка у справі МН-17, чиєї появи на суді Кремлю хочеться уникнути за будь-яку ціну, і без включення якого в обмінні списки (при всьому відкритому незадоволенні урядів Австралії та Нідерландів) обмін би не відбувся.
Зі сказаного я роблю три висновки:
Для досягнення будь-якого прогресу в переговорах з Росією (Мінські угоди або доля інших заручників) президенту Зеленському потрібно підтримувати прямий діалог з Путіним, який є єдиним російським decision-maker. Надії на те, що діалог Єрмак-Козак або Пристайко-Сурков може призвести до якихось зрушень, абсолютно ілюзорні. Жоден кремлівський чиновник не наважиться прийняти будь-яке самостійне рішення, не отримавши наказ або стусан згори.
Потрібно пам’ятати, що в голові Путіна міцно сидить принцип «Гри з нульовою сумою», тобто в будь-яких переговорах для нього виграш однієї сторони дорівнює програшу іншої. Для Путіна допустимий будь-який компроміс, якщо він бачить, що цінне (для нього) він одержує взамін того, що віддає.
Не дуже ефективно вести з Кремлем одночасні переговори з кількох питань, оскільки це ускладнює процес «зважування» Путіним того, що він віддає, і того, що він отримує.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени