Обід з Андрієм Ставніцером

Одесит, мільйонер і співвласник найбільшого приватного вантажного порту в Україні пояснює, як у розпал війни на Донбасі залучив потужного американського інвестора, розповідає, як вчить бізнесу сина, і навідріз відмовляється від тістечка

Ольга Духніч

Мільйонер і співвласник найбільшого приватного вантажного порту в Україні Андрій Ставніцер у синій спортивній шапці зі стаканчиком кави в руках з'являється у дверях ресторану Bassano, що на Великій Васильківській у Києві.

Швидко обмінявшись зі мною рукостисканням, він сідає за столик і категорично відмовляється обідати. Намагається відмовитися і від кави.

— Я зі своїм, економити буду, — всміхається він, поставивши паперовий стаканчик на білосніжну скатертину. За важкого погляду офіціанта стає зрозуміло, що це перший такий стаканчик на скатертинах закладу.

Я рятую ситуацію, пропонуючи все ж замовити каву в чашках, а фотограф для повноти картини вимагає замовити і тістечко.

— Тістечко — для мене? — оторопіло перепитує статний бородань Ставніцер.

— Ми підберемо що-небудь мужнє, — знаходиться офіціант, розуміючи, що шанс збільшити чек нехай маленький, але є.

Замовивши дві кави та одне мужнє тістечко, ми примирливо переходимо до бесіди.

36-річний Ставніцер — із діда-прадіда підприємець. Частку в компанії Трансінвестсервіс (ТІС) він разом зі старшим братом Єгором Гребенниковим успадкував від батька, одеського бізнесмена Олексія Ставніцера. Саме Ставніцера-старшому 1994 року прийшла ідея збудувати в акваторії порту Південний приватний причал, який за 20 років роботи перетворився на багатопрофільний індустріальний хаб і найбільший приватний порт країни. Йдучи стопами батька, сини зміцнили успіх компанії.

Впливовий одеський бізнесмен, меценат, співвласник терміналів ТІС і зернового терміналу MV Cargo, творець і партнер інвестиційної компанії SD Сapital Андрій Ставніцер рідко дає інтерв'ю. Лукавить, що не звик.

Втім, уваги непрофільної національної преси він вперше удостоївся лише в 2014 році. Тоді в розпал військового конфлікту на Донбасі молодий підприємець зміг залучити до будівництва нового зернового терміналу в порту Південний великого американського інвестора — продовольчу компанію Cargill.

Остаточну угоду на $150 млн, підписану в лютому 2016-го, в уряді України одразу охрестили операцією року. Термінал і сьогодні залишається найбільшим інвестиційним проектом в Україні. У липні 2018-го, як і передбачав договір, відкрилася перша черга терміналу. А коли в 2019-му термінал запрацює на повну силу, він стане найпотужнішим у країні і зможе перевантажувати до 5 млн т зерна на рік.

Сьогодні Ставніцер входить до п'ятірки бізнесменів, яких, за даними аналітичного центру Вendukidze Free Market Center, зразком для наслідування називають більшість великих і середніх українських підприємців.

Портовий бізнес — це довгий бізнес, довгі гроші, довга окупність. Як вам вдається розвивати його в країні, де зазвичай мислять горизонтом завтра? — цікавлюся я, поки офіціант збирає непотрібне сервірування.

— Та мені ні з чим порівнювати, — несподівано відповідає Ставніцер. — Я потрапив у ТІС у 19 років і виріс у цій компанії, вважаючи такий бізнес нормальним. І, звичайно, я себе переламував сильно, тому що мені хотілося всього й одразу: ти ніби багато працюєш, а результату немає. У 19 років час біжить інакше зовсім. Зі своїм сином я вирішив збудувати іншу модель.

— А ще уроки засвоїли? — допитуюсь я.

— З хорошого — у мене тепер є довге дихання і розуміння, що будь-який проект має зрілість, — усміхається бізнесмен.

Перед нами виникає кава. Пробуючи напій, я пропоную бізнесменові поговорити про його головну якість — вміння залучати великих інвесторів і кредити в країну.

— Важливі два моменти. Перший — це юридична бездоганність, — розкриває карти мій співрозмовник. — Такі гроші, як нам потрібні, і на такий термін дають тільки міжнародні фінансові інститути — ЄБРР, МФК. І вони дуже уважно підходять до таких питань.

Ставніцер розповідає, що кілька разів спостерігав, як українським бізнесам відмовляли у фінансуванні через смішні на український погляд плямки на репутації або бізнесі.

— А ви весь у білому? — іронізую я.

— Ми платимо податки в Україні, аудіюємося у великій четвірці, платимо податки як фізособи, у ТІС володіємо всім безпосередньо. Я навіть прописаний у Візирці неподалік порту і можу бачити, як витрачаються ті податки, які я плачу, — з помітною гордістю заявляє бізнесмен.

— Ну, а друга умова? — нагадую я.

— Системність. Часто українські бізнеси погано структуровані, і міжнародному інвестору складно в них входити.

Одразу він додає третю умову — відсутність зв'язку з політичним процесом.

— Великий бізнес в Україні часто пов'язаний з політикою, практично без винятку. Ті товариші, які спонсорують партії або конкретних політиків чи мають якісь особисті політичні амбіції, не мають можливості фінансуватися у таких фінансових структурах.

— Не проходить навіть здоровий відкритий лобізм? — дивуюся я.

— Банки змушують відмовлятися навіть від посад позаштатних радників. Виглядає дивно, але тим не менш, — Ставніцер розводить руками, розсудливо відсунувши чашку з кавою подалі.

Розкажіть про Cargill. Їх свого часу намагався зацікавити інвестиціями такого рівня [власник великої агрокомпанії UkrLandFarming] Олег Бахматюк, а вийшло тільки у вас. Чому? — допитуюсь.

— Я більше скажу: незадовго до Cargill, у 2011 році, ми з Бахматюком обговорювали інвестиції в зерновий термінал і не домовилися. Він уважно вислухав, подивився документи, але інвестувати відмовився. А через три місяці купив дві величезні ділянки в порту Південний праворуч і ліворуч від ТІС за якісь космічні гроші і теж планував будувати термінал.

Після невеликої паузи Ставніцер із хитрою посмішкою додає:

— Земля досі стоїть порожня, — з усмішкою згадує Ставніцер

— І все ж чим ви зачарували Cargill? — Не вгамовуюся я.

— Ми їх не чарували, у них був інтерес і одночасно багато ризиків.

— Війна в країні? — уточнюю я.

— Не вгадали, — усміхається мій співрозмовник.

Він пояснює, що в 900-сторінковому договорі англійською мовою війні було відведено дві сторінки, а питання української судової системи зайняли сторінок 30.

— Українська корупція для інвестора набагато страшніша за війну, — висловлює Ставніцер думку, поширену в українських бізнес-колах.

— Масштабність угод захищає бізнес від пресингу і судового свавілля? — цікавлюся я.

— Нічого не захищає, — зітхає Ставніцер. — Скоріше, підвищує рівень твоїх потенційних ворогів.

На столі перед нами виникає мужній торт. Ним виявляється правильний прямокутник тістечка Естерхазі. Витримавши фотосесію з десертом, Ставніцер негайно передає торт мені.

Ми говоримо "за Одесу". Бізнесмен був однією з рідкісних публічних фігур приморського міста, хто на початку 2014 року відкрито заявив про підтримку України і жодного разу цій позиції не зрадив.

— Страшно було? — цікавлюся я у людини, яка з перших днів анексії Криму і в розпал кремлівського проекту Новоросія вивісила українські прапори на своїх підприємствах.

— За своє життя страху не було, — після секундного роздуму реагує Ставніцер. — Страшно було за бізнес, за близьких. ТІС тоді яскраво демонстрував свою проукраїнську позицію, ми першими підняли український прапор на роботі, який стоїть на в'їзді в порт. Багато хто крутив пальцем на скроні: хлопче, навіщо ти це робиш? розумієш, які в тебе можуть бути проблеми?

— А якою ви бачите Одесу зараз? Вона стала більш проукраїнською? — цікавлюся я.

На кілька секунд Ставніцер замислюється.

— Вона точно менш проросійська, — нарешті видає він.

Про настрої в рідному місті бізнесмен каже неохоче, а питань про неформальних власників Одеси і зовсім уникає, вважаючи політичними.

— У міста не найкращі часи, але і це мине, — обмежується він туманним коментарем.

— І все ж віджати ваш бізнес можуть? — допитуюсь я.

— Послухайте! Віджати можна що завгодно, але ми ж прагматичні євреї, знаємо наші кінгстони і можемо відкрити в разі чого, — всміхається Ставніцер.

Й одразу пояснює, що в Одеси був цілком реальний шанс стати Новоросією, і на цей випадок у нього був план, за яким протягом короткого часу ТІС можна перетворити на непотрібний брухт.

В Одесі Ставніцер не обмежується бізнесом — він займається благодійністю і бере участь у соціальних проектах старшого брата, серйозно зайнятого імпакт-інвестуванням. Один із помітних проектів сім'ї — коворкінг соціальних інновацій Impact-hub у центрі міста.

Я питаю бізнесмена, навіщо йому все це.

— А що тут дивного, це нормально — заробити грошей і частину вкласти в місце, в якому ти живеш. Це приносить задоволення. Для нас із братом воно більше, ніж задоволення від купівлі замків і яхт.

Втім, одразу Ставніцер пояснює, що до кінця року згортає особисту участь у благодійних проектах і займеться винятково соціальним інвестуванням.

— Чиста благодійність не дає мені потрібного відгуку. Вже давно настав час давати людям вудку, а не рибу, — запевняє він.

— Вам не потрібні замки і яхти? — дивуюся я, повертаючи співрозмовника до попередньої репліки.

— Чому ж це, всім потрібні, — ображається бізнесмен.

— Так чому не купуєте? Вас же не зрозуміють шановні люди в Одесі, — усміхаюся я.

В Одеси не найкращі часи, але і це мине

— Уже не розуміють, дивляться, як на дурня! — у тон мені відповідає Ставніцер.

— Якийсь понт у вас все ж має бути, інакше який ви одесит, — наполягаю я.

— Ресторан у мене є! — ділиться мій співрозмовник.

Й одразу він починає розповідати історію появи ресторану.

— Порт — це бізнес великий і запорошений, і ми з Єгором увесь час хотіли, щоб у нас з'явилося красиве місце для зустрічей із партнерами і колегами.

Втім, бізнесмен зізнається, що віднелавна у ресторані буває рідше, адже змінив одеську прописку на київську.

— Набридло море? — намагаюся пожартувати я.

— Бізнес, яким я зайнятий, зараз неможливо вести з Одеси, — ігнорує мій жарт Ставніцер і пояснює, що від оперативного управління ТІС відійшов, більше часу приділяючи інвестиційному фонду SD Сapital.

— Чого вам не вистачає з одеського життя тут, у Києві? — цікавлюся я, куштуючи торт.

— Ой, все, — зітхає Ставніцер. — Я, як старий дід з анекдоту, вожу з Бессарабії сюди коробками огірки джерельце і помідори мікадо, бессарабську бринзу і фрукти, мій водій тут купу фермерських господарств об'їздив — ну, немає у вас тут таких овочів.

Бізнесмен, допиваючи каву, поглядає на годинник. Розуміючи, що він збирається йти, питаю про перспективи сімейного бізнесу.

— Отримавши ТІС від батька, ви свою частку в бізнесі синові передавати плануєте?

— Я вже говорив, що попрацювати "на дядю" у мене не вийшло, а для кар'єри і характеру це важливий досвід. Тому зі своїм сином я домовився, що спочатку він відбудеться в іншому бізнесі і тільки потім може прийти в ТІС і вирішувати, чи цікаво це йому.

Підприємець додає, що серйозно переглянув концепцію виховання дітей буквально нещодавно. Тепер його 19-річний син отримує від батька всього 1.000 грн на тиждень на всі витрати, крім витрат на освіту і здоров'я.

— Це його сильно мотивувало до створення власного бізнесу. Одразу заворушився, продає щось, а раніше таких бажань не було, — з батьківською гордістю пояснює Ставніцер.

Наостанок я традиційно питаю бізнесмена про те, чого йому не вистачає в Україні.

— Останнім часом я вже всі свої забаганки прибрав, — чесно зізнається він. — Давайте обмежимося найважливішим — робочою судовою системою. Все інше другорядне.