Обід з Олегом Тістолом

У грузинському ресторані знаний український художник згадує, як в молодості вважав себе генієм, потім переходить на російську культуру і називає її фейком, а під кінець хвалиться годинником, переданим друзями з Ізраїлю

Ольга Духніч

З художником Олегом Тістолом ми домовляємося пообідати в київському ресторані грузинської кухні Казбек. За іронією долі, ту ж назву носить одна з найвідоміших картин художника, що поклала початок циклу його робіт Гори.

Утім, Тістол вибирав заклад з іншої причини — він живе по сусідству і багато сімейних урочистостей відзначає саме тут.

— У них найкраще в місті листкове хачапурі, спробуйте! — майже одразу пропонує він, сідаючи за столик. Одягнений художник просто і явно по-домашньому. У напівтемряві пафосного залу з килимами на стелі і кам'яними колонами він має вигляд контрастної фігури.

Контрастною фігурою залишається Тістол і в українській культурній індустрії. Його картини легко впізнати за розкресленим у клітинку тлом, яскравими кольорами, принтами і паттернами. Вже 20 років він належить до плеяди найвідоміших і найбільш продаваних художників України.

Інтелектуальні й іронічні полотна Тістола стабільно продаються на престижних аукціонах Phillips de Pury і Sotheby's, зберігаються в музеях і приватних колекціях США і країн Європи. А робота Розмальовка з циклу Пальми в 2013 році пішла за рекордні для нього $54 тис. на відкритих торгах.

Тістол — піонер українського мистецтва в західному світі, вже на початку 90-х його картини виставлялися в Глазго, Рейк'явіку, Гельсінкі і Сан-Пауло. Він нетривалий час працював у Росії і Швейцарії, а на початку 90-х повернувся до Києва, де живе дотепер.

— Класиком себе відчуваєте? — цікавлюся я, поки ми визначаємося з вибором страв.

— Вже ні. А ось в молодості — так, навіть генієм себе відчував, — посміхається Тістол.— Геній — це коли навколо тебе все настільки погано, що ти вважаєш себе генієм. А зараз в Україні стільки хороших художників підростає, я дуже задоволений.

М и замовляємо харчо, салат, два види хачапурі і напої та повертаємося до розмови. Я питаю, як події останніх років вплинули на український арт.

— Товарно-гламурне мистецтво точно зникло,— жваво реагує Тістол.

Він зізнається, що твори мистецтва сьогодні купують мляво, і клас покупців змінився. Вціліли художники-фанатики і колекціонери-фанатики.

— Я не чув, щоб мого друга і дилера Ігоря Абрамовича питали останніми роками: якщо я куплю зараз за $10 тис. ось цю картину, вона буде коштувати $20 тис. найближчим часом? Ось це гендлярське ставлення до мистецтва теж пішло.

— Раніше ваші картини часто купували в колекції багато відомих українців, зокрема бізнесмени Віктор Пінчук і В'ячеслав Константіновський. Вони залишаються вашими постійними покупцями? — допитуюсь я.

— На щастя, я вже давно не продаю свої картини особисто і насолоджуюся можливістю спілкуватися з людьми, не знаючи, придбали вони мої картини чи ні,— стримано відповідає Тістол, куштуючи принесений офіціантом зелений чай.

Війна вплинула і на сенси мистецтва, на щастя, тільки побічно — раптово повертається до попередньої теми він. Мовляв, під час Майдану і після нього складно було втриматися, щоб не відреагувати буквально.

— Ви ж теж реагували буквально, — нагадую я.

Взимку 2013-2014 років Тістол робив фанерні щити для учасників протестів, декоруючи їх мотивуючими слоганами.

— Це був гуманітарно-політичний, а не художній жест. Робив я їх разом з другом і анонімно, щоб підтримати і розвеселити людей в перші дні протесту, — пояснює Тістол.

— А слогани процитувати можете? — наполягаю я.

— Ну, у вас же пристойний журнал, ви там більшу частину з цього не опублікуєте,— уникає відповіді художник.

Змінюючи тему, Тістол говорить про те, що наріжні події в житті нації перепрошивають її культуру і створюють сенси і феномени, від воєн і революцій, здавалося б, далекі, але тісно пов'язані з ними.

— Ось у музиці: багато хлопців, які побували на фронті, повертаються і пишуть пісні про війну — не можуть не писати. І в той же час з'являється Onuka — по-справжньому крута культурна подія, з війною безпосередньо не пов'язана.

— А в українському арті свою Onuka назвете? — посміхаюся я.

— А от не буду. Можу тільки сказати, що раніше думав: моє покоління вимре і буде останнім. Але ж ні! Величезна кількість цікавих молодих художників наздоганяє і переганяє мене. І я спокійний.

Ми замовкаємо, поки офіціант розставляє на столі тарілки з салатом, хачапурі і харчо.

Бунтівник і антисовєтчик Тістол на початку 90-х, як і багато українських художників, деякий час працював у Москві. "Поїхав за довгим карбованцем і ніколи цього не приховував",— пояснює він. Досвід роботи в російській столиці багато в чому визначив його нинішні політичні позиції.

— Розрив з Росією є болючим, але він вкрай необхідний,— каже він, пробуючи харчо.— Хоча б тому, що російська культура культурою за визначенням не є. Це, знаєте, фейк такий.

Помітивши мій запитальний погляд, він продовжує:

— Культура — це процес взаємовпливу естетичного з етичним. Подивіться: XVI століття, Англія, література тільки про короля або Бога, а тут з'являється Вільям Шекспір і розуміє: адже щось не так. І виходить у світ Приборкання норовливої, Ромео і Джульєтта. Приватне життя звичайної людини раптом набуває сенс і цінність. І вже в наступному поколінні політична структура англійського суспільства змінюється, економіка змінюється. А тепер назвіть мені хоча б одного російського письменника або поета, чия творчість вплинула на розвиток російського суспільства? — емоційно вигукує Тістол кудись углиб напівтемного залу.

Саме в цей момент в далекому його кінці раптово з'являється виконавець циганських романсів Петро Чорний. Вирішивши, що питання ставиться до нього, Чорний тут же зникає за дверима.

— Можливо, поет Пушкін? — патетично продовжує Тістол — А як він міг вплинути, яким віршем? Сатирою на царя? Ось ця вся в'язниця духу, культура, яка зміцнює диктат можновладців — це все про Росію. Мені, наприклад, як українцю, боляче було читати Достоєвського. Тому що це той же Володимирський централ, тільки рафінований. А ціну блатняку я знаю, я серед нього виріс.

— А у вас залишаються друзі-художники в Москві? — питаю я.

— Та погано там все,— втомлено зітхає Тістол.— Доля сучасного російського художника — або писати на кремлівській стіні, якщо ти прихильник режиму, або писати під неї, якщо противник.

Д еякий час ми їмо мовчки. І тут я помічаю, що на циферблат наручного годинника Тістола замість цифр нанесені літери єврейського алфавіту.

— Я колись побачив його в інтернеті, довго шукав, і ось недавно друзі передали з Ізраїлю,— з гордістю пояснює він.— Літери замість цифр — це данина старої єврейської традиції.

Тут художник каже, що у єврейського та українського народів багато спільних рис.

— Наприклад? — питаю я, розправляючись з дійсно хорошим хачапурі.

— Наприклад, любов до дітей: і ми, і євреї хочемо дітям кращого майбутнього. Це теж нас відрізняє від Росії. Моя мати завжди боролася за мої свободу і добробут, і я буду боротися за свободу і благополуччя своїх дітей. І всі українці, які вийшли на Майдан боротися за свободу своїх дітей, вчинили точно так само. А в Росії такої любові до дітей, здається, немає: їх уже загинуло кілька тисяч на сході України, їх б'ють і пакують в автозак у столиці країни, і хоч одна мати заголосила?

Художник переконаний: історичний досвід несвободи, до якого додаються умовна стабільність та іпотека, приглушують батьківські інстинкти росіян.

Н а сороковій хвилині обіду Тістол говорить про свою давню мрію — хороший музей сучасного мистецтва України.

— Поки такий музей не з'явиться, мені не потрібен Золотий лев Венеціанської бієнале, тому що це імітація культури, — категоричний художник.

Втім, не дочекавшись повномасштабного втілення своєї мрії, він разом з двома українськими художниками — Миколою Маценком і Романом Мініним — створив її міні-варіант: проект-виставку Рай-музей.

— Ми спеціально обіграли назву, це і Рай-музей, і одночасно районний музей,— пояснює Тістол концепцію проекту.— Це натяк на те, що якби в кожному районі України був музей сучасного мистецтва, то культурно ми змінювалися б набагато швидше.

Присунувшись до вже спорожнілого столу, він продовжує:

— Коли я був у радянській армії, то дізнався таке слово — відкосити. Там це була головна чеснота — відкосити, випити одеколону і спати п'яним до вечора.

Після невеликої паузи він продовжує.

— Розумієте, брехати, красти, відкосити — це набір варвара. А в цивілізованому суспільстві рентабельна тільки одна річ — домовлятися. І, здається, це тільки нам ще незрозуміло,— завершує монолог Тістол і поглядає на свій знаменитий годинник.

Сприйнявши це як сигнал до дії, я починаю прощатися.

— Я хоч встиг чогось путнього наговорити? — непокоїться художник.