Обід з Мохаммадом Захуром

Пакистанський бізнесмен, який заробив сотні мільйонів доларів на українській металургії, згадує свою найуспішнішу операцію і розмірковує про музику, в тому числі про ту, яку пише його дружина-співачка

 

Іван Верстюк

 

 

В Park Kitchen, флагманському ресторані київського готелю Hilton, о другій дня майже порожньо: тільки самотній відвідувач за чашкою кави веде переговори по телефону. Цю респектабельну тишу для обіду з НВ обирає Мохаммад Захур, бізнесмен пакистанського походження, який входить у двадцятку найбагатших людей України, власник ISTIL Group.

Вдалий продаж Донецького металургійного заводу в 2008‑му, перед самим початком кризи, приніс йому $800 млн і перетворив на легенду українського ринку. Другий шлюб бізнесмена з українською співачкою Камалією п'ятьма роками раніше перетворив його на інвестора музичної індустрії, а також частого героя глянцевих видань.

Із запізненням на десять хвилин бізнесмен з'являється в лобі готелю і широко посміхається.

— Як Вам зручніше спілкуватися: англійською чи російською? — запитую я.

— Як забажаєте,— відповідає він британською англійською з легким пакистанським акцентом. У народженого в Пакистані Захура британський паспорт, і кілька років він встиг пожити в Сполученому Королівстві.

60‑річний бізнесмен виглядає моложаво, а з‑під манжета його ділового піджака виглядає чорно-помаранчевий спортивний годинник. Ми очікуємо на офіціанта і говоримо про бізнес, для початку — про нерухомість. Захуру належить відразу кілька дорогих об'єктів нерухомості у Києві та Одесі, а також в окупованому нині Донецьку. Найвідоміший з них — одвічна столична недобудова, готель Лейпциг поблизу Золотих воріт.

— Бізнес у жахливому стані, особливо в сфері комерційної нерухомості,— несподівано починає відверто говорити про цю сферу акціонер ISTIL.— На житлову навіть не дивимося. Ми вклали $90 млн у готель "Лейпциг" на Володимирській, але так і не закінчили його. Фабрика зі збагачення вугілля в Луганську пішла під контроль терористів. Все це збиткові проекти.

— Але на чому ж ви заробляєте? — запитую я.

— Вже не в цій країні. Тут моя єдина радість — Обухівський пластмасовий завод. Раніше ми постачали половину продукції в Росію, але цілком зуміли компенсувати російський ринок українським попитом,— пояснює, помітно надихнувшись, бізнесмен і знаком показує офіціантові, що готовий зробити замовлення.

Захур — частий гість ресторану в готелі Hilton і відразу замовляє рибу дорадо на грилі, але прискіпливо сперечається з офіціантом про гарнір до неї. Спаржа, шпинат і каперси з вишневим соусом його влаштовують. Я замовляю прованський рибний суп і креветки в клярі.

— За останні три роки ми продали багато всього,— продовжує бізнесмен з помітними нотками розчарування.— Нам належав телевізійний продакшн Поверхность в першому павільйоні кіностудії Довженка, який випускав шоу Савіка Шустера. Але ми його продали медіахолдингу 1+1 і на цьому втратили $60 млн інвестицій. Платний і недорогий для передплатників телеканал Xtra TV продали Рінату Ахметову.

"Українці не готові платити за медійний контент",— зітхнувши, підводить риску той, в чиїх активах залишається українська англомовна газета Kyiv Post.

Песимістичний настрій мого співрозмовника трохи змінює їжа, що з'явилася на столі. Дорадо на грилі займає майже весь стіл, а мій прованський суп відвойовує лише кутик.

— Може, вас цікавить щось з тих активів, які Фонд держмайна продає,— Одеський припортовий завод або якесь обленерго? — я продовжую розпитувати людину, на чиєму балансі сотні мільйонів доларів.

— Приватизація занадто політизована, держкомпанії погрузли в корупції. До того ж аналогічні компанії є у всьому світі, де ризики менші,— прагматично вважає бізнесмен.

Втім, він зізнається, що збирається запустити в Україні два інвестиційних фонди. Один — для вкладення грошей у технологічні стартапи, другий — для роботи з проблемними активами. Утримує його тільки відсутність партнерів по бізнесу. Ризикувати сам Захур не збирається: десятиліття життя в Україні його в цьому переконали.

Покуштувавши суп, дуже непоганий на смак, я прошу Захура розповісти, як він умудрився опинитися в Україні у далеких 1970‑х.

— Це цікава історія,— на обличчі бізнесмена з'являється ностальгічна посмішка.— Я був студентом інженерного інституту в Пакистані, але в країні було високе безробіття, і я хвилювався, що не знайду роботу.

— Але Радянський Союз — теж не рай на землі,— дивуюся я.

— Так думали і мої батьки,— з посмішкою продовжує Захур.— Але вони — правовірні мусульмани і саме поїхали на хадж до Мекки. Поки їх не було, я подався на стипендію радянського уряду, щоб вивчати в СРСР металургію. Плюсом стипендії було те, що після закінчення навчання мене працевлаштовували на металургійному заводі, який Радянський Союз тоді будував в Пакистані.

— Ви тоді розуміли, що таке СРСР?

— Ні. Я сприймав Союз як звичайну європейську країну, очікував побачити хмарочоси і неонові вогні. Коли прилетів до Москви у вересні 1974‑го, то був шокований майже повною відсутністю вуличного освітлення. Навіть рекламних щитів, до яких ми звикли в Пакистані, не було. О п'ятій вечора ми, група пакистанських студентів, були в аеропорту Шереметьєво, і тільки через 24 години нас вперше погодували — після того, як ми відстояли кілометрову чергу в їдальні Московського держуніверситету,— згадує він, розбираючи дорадо.

Їжджу на Bentley, де б я не був,— у Києві, Лондоні або Дубаї

— Смачна там була їжа? — запитую я, спостерігаючи за його рухами.

— Нам обіцяли перед поїздкою халяльну їжу, але ми так зголодніли, що вже було все одно. В результаті мене розподілили в Донецький технічний політехнічний інститут.

— Ви потрапили в СРСР, де молоді люди дуже рано засвоювали ідеологічні кліше. Вас це не стосується?

— Справа в тому, що я, як пакистанський громадянин, регулярно їздив за кордон. Зимові канікули я любив проводити у Франції, Італії, Британії, Індонезії. Бував в США. А коли повертався в Донецьк і розповідав друзям, що міфи про бідний і загниваючий Захід — це пропаганда, вони мені справді не вірили.

— Несли їм вітер змін?

— Ось активістом я ніколи не був. Був просто студентом, життя якого тривало в навчанні і вечірках. До речі, практику я проходив на Донецькому металургійному заводі, який і купив через 16 років,— з деяким задоволенням відзначає Захур.

"А потім благополучно продав",— подумки продовжую його спогади я. Ми підходимо до того самого продажу Донецького металургійного заводу за $800 млн напередодні грандіозної кризи, після якої ціни на промислові активи впали в рази.

Захур зізнається, що перед операцією всі аналітики радили йому не продавати, адже ціни на сталь зростали як божевільні. Однак він вчинив по‑своєму.

— Я сказав тоді молодим хлопцям з інвестбанків, що давали мені поради: я 20 років займаюся металургійним бізнесом і краще за вас знаю, коли треба продавати завод,— розповідає Захур, забувши про їжу і вперше підвищує голос.

Бізнесмен пояснює своє рішення тим, що якраз тоді Китай почав різко нарощувати обсяги виплавки сталі і будувати заводи з новітніми технологіями.

— Ми зі своїм заводом в Донецьку просто не змогли б конкурувати з Китаєм, економіка якого тоді росла на божевільні 12% у рік.

У підсумку Захур найняв японський інвестиційний банк Nomura, який знайшов кількох покупців на його завод. Спочатку на актив був покупець з Іспанії, проте в останній момент з'явилася російська Естер, яка і запропонувала привабливу ціну.

Ми закінчуємо з їжею і переходимо до напоїв. Мій американо з молоком приносять майже відразу, а трав'яний чай Захура — за десять хвилин. Поки бізнесмен повільно наливає чай у чашку, я встигаю запитати його про дружину:

— Ви і ваша дружина, співачка Камалія, часто фігуруєте в якості героїв таблоїдів і музичних оглядів. Як вам така увага?

— Для мене бути селебріті — це зобов'язання, а для моєї дружини — актив,— посміхається Захур, на безіменному пальці якого виблискує обручка невідомого сплаву чорного кольору з білими вкрапленнями.— Я досі трохи соромлюся показуватися на багатолюдних подіях з дружиною. Скажу більше — мені це не подобається,— чесно зізнається він.

— Але в талант дружини ви вірите? — цікавлюся я.

— Її пісні мені не особливо подобаються,— знову щиро зізнається бізнесмен.— Часто їй кажу: Камалія, те, що ти пишеш, це для місцевої естради, на Заході ти з цим ніколи не прославишся. Але вона мені не вірила: старомодний ти, казала.

Переконати дружину бізнесменові вдалося, тільки найнявши для неї американських, німецьких та британських продюсерів — вони написали для Камалії нові пісні.

— На українському ринку таких продюсерів немає. Та ви подивіться: пісні моєї дружини на другому місці в Іспанії, на шостому в Туреччині, на тринадцятому — в Австрії,— з помітною гордістю повідомляє він.

— А ви самі яку музику любите? — запитую я бізнесмена, якого ділове чуття не залишає і в сімейному житті.

— Мій музичний смак сформований індійськими мюзиклами, мені подобається Сара Брайтман і її сопрано,— пояснює бізнесмен. Він зізнається, що в питанні музики його смаки з дружиною розходяться.

— Ну а у перспективи української музичної індустрії ви вірите?

— Я не розумію, чому українські музиканти відмовляються від глобального ринку. Руслана і Джамала з їхніми перемогами на Євробаченні цілком могли б чогось досягти, але чомусь бояться конкуренції,— відповідає мультимільйонер, який звик на все дивитися крізь призму інвестиційної привабливості.— Щоправда, для глобального ринку потрібен якісно інший продукт. Хоча я українську музику особливо і не слухаю.

Час на годиннику наближається до о пів на четверту. Закінчуючи розмову, я питаю Захура про ЗМІ, адже він — людина, яка інвестувала у медіабізнес десятки мільйонів доларів.

І правда, Захур виявляється запійним читачем преси: він надає перевагу Financial Times і Washington Post серед англомовних видань, а серед українських — Українській правді, де стежить за новинами, і НВ.

— Я не люблю нейтральних журналістів,— зізнається власник Kyiv Post.— Якщо журналіст просто спостерігає, як люди вбивають один одного, і не каже, хто правий в цьому конфлікті, то він робить серйозну помилку. У журналіста має бути власна думка.