Обід з Олесею Островською-Лютою

У грузинському ресторані нова директорка Мистецького арсеналу, головного арт-майданчика країни, мріє про перетворення своєї вотчини на подобу лондонської Tate Modern

 

Ольга Духніч

 

 

У ресторані грузинської кухні Шоті, що на Печерську, вогким жовтневим ввечері тепло, пахне деревом, вогнищем і розігрітим глиняним посудом. Саме тут вирішує пообідати з НВ Олеся Островська-Люта, нова директорка Мистецького арсеналу, одного з найвідоміших музейних комплексів країни.

Досвідчений куратор і менеджер, відомий в українських арт-колах, вона понад шість років керувала проектами у благодійному фонді Ріната Ахметова Розвиток України. Саме там вона ініціювала програму Ідея. Інновація. Імпульс, яка на гранти фонду перетворювала традиційні українські музеї на інноваційні. А в 2014 році, відразу після Майдану, Островська-Люта стала першим заступником міністра культури Євгена Нищука.

Два місяці тому, перемігши в конкурсі на посаду директора Мистецького арсеналу, вона підписала п'ятирічний контракт, щоб протягом цього часу перетворити головний арт-майданчик країни на український культурний комплекс міжнародного значення.

Я, взагалі, невибаглива щодо ресторанів,— зізнається Островська-Люта, сідаючи за столик одного з наймодніших закладів столиці.

Майже одразу ми робимо замовлення: тарілку пхалі, хачапурі та форель під гранатовим соусом. Чекаючи на замовлення, я питаю її, чи можна сьогодні в Україні перетворити добрий арт-простір на дуже добрий.

— В Арсеналу дійсно гідна вітрина, але всередині потрібно більше інтелектуальної роботи,— охоче відповідає директорка комплексу. Вона переконана, що сучасне мистецтво передбачає діалог і будь-яка якісна виставка виростає з дискусії. Всього цього в Арсеналі, як він є, на її думку, мало.

Зате в Арсеналі майбутнього буде менше комерційних і більше освітніх ініціатив. У межах виставки плакату ХХ століття Ефемероїди, яка зараз проходить в Арсеналі, працює лекторій про еволюцію європейського політичного плаката та ширше — української та східноєвропейської політичної історії.

— Ми збираємося створити повноцінний освітній відділ і низку дослідницьких лабораторій, першу з яких — лабораторію сучасного мистецтва — плануємо відкрити вже наступного року,— захоплено поринає в деталі стратегії Островська-Люта.

— На що більше буде схожий новий Арсенал — на центр Жоржа Помпіду в Парижі або лондонську Tate Modern? — намагаюся з'ясувати я.

— Я б не хотіла зараз створювати для відвідувачів пастку очікувань, називаючи один приклад для наслідування,— усміхається моя співрозмовниця. Однак, хвилину подумавши, називає бельгійський центр мистецтва Bozar. Вже понад 100 років цей арт-центр об'єднує різні види мистецтва — візуальне, театр, музику, літературу — і одночасно виконує функції музею.

— Нинішній Арсенал навряд чи може похвалитися власними великими фондами і колекціями,— зауважую я.

Островська визнає, що колекція Арсеналу дійсно небагата, а от більшість музеїв свою виставкову і дослідницьку роботу вибудовують на власних фондах. Скромне зібрання археологічних знахідок з території самого комплексу і приватна колекція образотворчого мистецтва Ігоря Диченка, подарована закладу,— ось і всі активи Мистецького арсеналу.

— І що, братимете артефакти в інших музеїв? — жартома запитую я.

— От точно ні! — категорична Островська-Люта. Вона готова започатковувати колекцію Арсеналу тут-і-зараз. Свою ідею директор підкріплює аргументом: відсутність подібних колекцій призвела до втрати значної частини української культури 1990‑х.

Нам приносять набір пхалі, та фотограф НВ пропонує моїй співрозмовниці попозувати.

— Секунду, зараз зробимо це красиво,— посміхається вона і, працюючи виделкою, мов пензлем, переносить трохи різнобарвної закуски на свою тарілку.

 

Островська-Люта не приховує, що відтоді, як очолила Мистецький арсенал, почувається не стільки культурним менеджером, скільки завгоспом.

— Відвідувачі бачать тільки малу та доглянуту частина Арсеналу, а далі — Дикий Захід,— так Островська називає велику та занедбану частину території 9 га в центрі міста, яку займає Арсенал. Ще 2010 року існував проект реконструкції музейного комплексу, що включав будівництво кількох об'єктів, серед яких паркінг і навіть готель.

— Сьогодні майбутнє цієї території — предмет громадської дискусії,— стверджує моя співрозмовниця.

— Але ж завжди знайдуться зацікавлені сторони побудувати, наприклад, на території музейного комплексу якийсь ЖК Мистецький,— посміхаюся я.

— Жодних ЖК на території Арсеналу вже точно не буде,— чеканить його директор.— Нам вже й без того соромно перед ЮНЕСКО за будівлі, що зіпсували історичний вигляд Лаври.

Утім, сама будівля Арсеналу вимагає від нового директора турбот: музейний комплекс отримує з держбюджету 7 млн грн, яких бракує навіть на витрати на комунальні послуги.

— Для того щоб функціонувати на мінімальному рівні, Арсенал має заробляти додаткові 10 млн грн на рік,— пояснює Островська-Люта.

— І ви ще маєте намір робити нахил у бік культурних заходів, а не комерційних,— не можу втриматися від сарказму.

— Точніше, ми підкреслюємо місію Арсеналу і намагаємося йти від тих заходів, які її розмивають. Але це не стосується, наприклад, Книжкового арсеналу — одного з найприбутковіших заходів.

— Але ж це не єдина ваша можливість роздобути грошей на розвиток проекту?

— Фандрайзинг — наше ключове завдання,— визнає Островська. І називає ще один приклад для наслідування — Український католицький університет, який майже повністю живе з пожертв меценатів.

Офіціант розставляє на столі основні страви, а я питаю вже Островську-культуролога, наскільки, на її думку, українська культура позбувається сьогодні локальності та чи не загрожують нам власні культурні "скрєпи".

— Мабуть, я щаслива людина, бо нічого про них не знаю,— посміхається вона. — Я, наприклад, ніколи не вважала, що всі українці повинні говорити самою лише українською мовою. Головне — не замикатися на власному контексті. Наприклад, український театральний режисер Лесь Курбас вплинув на українську балерину з світовим ім'ям Броніславу Ніжинську, а вже вона вплинула на те, яким став Голлівуд. Якщо подія дійсно цінна, вона обов'язково відгукнеться в інших куточках світу. Це і є завдання сучасної української культури і зокрема Арсеналу — дослідити такі зв'язки та вплітати національних героїв у світовий культурний контекст.

За бесідою моя співрозмовниця зовсім забула про їжу.

— А ось повернути в український контекст Казимира Малевича — посильне завдання? — я не даю їй згадати про страву, яка холоне.

— Своє необхідно декларувати, але назвати ім'ям Малевича аеропорт — це ситуацію не врятує,— зі скепсисом зауважує Островська, торкаючись виделкою риби.— Одна справа, якщо б ми, як країна, змогли організувати виставку живопису Малевича і показати її в такому дуже важливому зараз для нас місці, як Амстердам. Але ми не маємо такого рівня творів Малевича в Україні.

— Одним із ризиків української культури називають вплив російської. Сьогодні багато хто виступає за заборону імпорту російських книг в Україну,— продовжую я вести свою співрозмовницю через "гострі камені".

— Для мене будь-які заборонні списки — велика інтелектуальна дилема,— зітхає вона.— Потрібно ретельно ставитися до завезення літератури з країни, з якою ми воюємо, але де в дуже відкритому світі ставити обмеження інформації та як — у мене немає відповіді.