Обід з Вадимом Бойченком

Мер індустріального Маріуполя їсть рибу і розповідає про сміттєвози, настрої співгромадян і те, яке майбутнє чекає його місто, а потім згадує свого колишнього боса Ріната Ахметова

Катерина Шаповал
(Київ-Маріуполь-Київ)

Зустрітись з Вадимом Бойченком, мером прифронтового Маріуполя, виявилося легко і складно водночас. 40-річний міський голова на інтерв'ю погодився швидко, проте дістатися до місця його проведення — в півмільйонне місто на сході країни — виявилося непросто. Два потяги зі столиці, на які ще спробуй дістати квиток, до Маріуполя йдуть до 18 годин. Іншого прямого транспорту з Києва в одне з найбільших міст Донбасу немає.

— Як дісталися? — вітає Бойченко журналіста і фотографа НВ. — У нас такі поїзди, — морщиться він і, немов вибачаючись, розводить руками.

Ми вирішуємо пообідати в місцевому ресторані Фрау Анна. Це заклад з німецькою кухнею, несподіваною для по-південному розслабленого міста. Зате за характером ресторан вельми підходить самому Бойченку: він сухуватий, привітно-стриманий і більше схожий не на мера, а на топ-менеджера великої компанії, яка звикла жити під суворим контролем правил, прийнятих у великих корпораціях.

Власне, топ-менеджером величезної корпорації Бойченко і працював до обрання його в 2015-му міським головою. З 2012 року і до вступу на посаду мера він був директором з персоналу та соціальної роботи Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча. Завод входить до групи Метінвест і належить олігархові Рінату Ахметову.

Якраз метінвестівське походження мера не подобається частині місцевої опозиції. На думку негативно налаштованих до Бойченка громадських діячів, він при вирішенні міських проблем нерідко відстоює інтереси свого колишнього роботодавця, якому в Маріуполі, крім комбінату Ілліча, належить ще одне велике підприємство — Азовсталь.

Проте рівень підтримки серед городян у мера чималенький. Відповідно до лютневого дослідження соціологічної групи Рейтинг, 60% маріупольців задоволені своїм міським головою. Роком раніше задоволених було менше — 48%.

За що французи зненавиділи Макрона

О фіціант приносить меню, і я прошу мера щось порекомендувати. Він називає грецький салат.

— Маріуполь характерний представниками грецької діаспори, — по-канцелярски починає Бойченко. Він розповідає, що місто заснували православні греки — переселенці з Криму, які пішли з півострова через конфлікт з мусульманами -— тамтешніми татарами. 
[За даними Інституту національної пам'яті, кримські греки були насильно депортовані з Криму в 1778 році, за розпорядженням імператриці Катерини II]

Аргументи Бойченка на користь грецького салату мені здаються переконливими, і я теж замовляю цю страву. А міський голова ще просить принести форель, запечену з овочами, і фреш.

У Бойченка і очолюваного ним Маріуполя є суттєва перевага перед багатьма українськими мерами і їхніми містами: згідно з опитуванням групи Рейтинг, тут зростає індекс задоволеності городян якістю міських послуг. Серед драйверів — вивезення сміття, благоустрій і вуличне освітлення.

— Минулий рік ми присвятили трьом великим завданням. Я прийшов і побачив, що в місті потрібно навести по-ря-док, — останнє слово Бойченко вимовляє з придихом і по складах.

Він розповідає, як виявив, що прибиранням 260-кілометрової площі міста займаються всього 18 осіб. Питання він вирішив просто: збільшив штат до 470 працівників і закупив сучасні інструменти.

Потім ліквідував стихійні сміттєзвалища — їх налічувався не один десяток. Для цих цілей було створено комунальне підприємство і куплені сучасні машини.

Про сміття міський голова розповідає з видимим задоволенням, розписуючи сміттєвози з боковим завантаженням, що дозволяє спресовувати відходи, а значить, вивозити їх більшу кількість.

— Тепер нам не потрібно 96 одиниць техніки [як раніше], достатньо 20 сучасних машин, — пояснює мер, у чому профіт.

Ще однією складовою нового порядку став настрій громадян. З минулого року в місті часто організовуються свята — щоб люди перестали сидіти біля телевізорів і вийшли на вулиці, як каже Бойченко.

— Всі сиділи по домівках. На вулицях — порожньо, це був жах, — каже мер.

Свята, за його словами, змінили загальний настрій: у 2017 році, згідно із соціологією, маріупольці свій настрій оцінюють краще, ніж роком раніше.

Гроші на зміни у міста є. Завдяки децентралізації і тому, що в Маріуполі перереєструвалися підприємства групи СКМ, які виїхали з Донецька, бюджет розвитку, за словами Бойченка, в 2016 році становив 500 млн грн, а в 2017-му — вже 900 млн грн. У 2014 році ця цифра була значно менше — 20 млн грн.

Розмову перериває офіціант з підносом. Розставивши страви, він іде, і фотограф робить кілька кадрів.

— Чи справедлива думка, що Маріуполь проголосував за вас лише тому, що за вашою спиною стоїть холдинг-роботодавець для багатьох маріупольців? — дочекавшись завершення фотосесії, питаю я.

Бойченко не згоден: на його думку, одного великого холдингу для того, щоб переконати співгромадян у своїй спроможності, було б недостатньо.

— Маріуполь — досить прагматичне місто. Люди тут більше про справу, — каже він і згадує, що висуватися в мери зважився після того, як кілька разів в якості представника комбінату Ілліча із соціальної роботи організовував відновлювальні роботи після обстрілів.

Бойченко розповідає, як в січні 2015 року від російської артилерії постраждав мікрорайон Східний. "Ми тоді організували робітників: одні ходили по квартирах, описували пошкодження, інші за цими списками готували матеріали, треті — робили роботу", — перераховує Бойченко. У підсумку за два місяці Метінвест спільно з містом і областю відновив 1,5 тис. квартир, 250 приватних будинків, 4 дитячих садки і 3 школи. Потім був обстріл Сартани — передмістя Маріуполя — і 150 відремонтованих будинків.

Тоді-то, за словами Бойченка, йому і запропонували стати градоначальником.

— А хто запропонував? І що власник сказав? Підтримав ваше висунення? — закидаю питаннями Бойченка.

— Рішення виходило від людей, — наполягає мер.

— Але все ж таки від роботодавця хоча б трохи була ініціатива? — не здаюся я.

Не відповідаючи на питання, Бойченко несподівано починає говорити про Ахметова, називаючи його "людиною з великим серцем".

— Я його побачив в декількох вчинках, — тон Бойченка стає побожним. Він згадує фонд Допоможемо, заснований Ахметовим для гуманітарної допомоги жителям прифронтових і окупованих територій, його рішення не звільняти 600 робочих після зупинки мартенів навесні 2015 року на комбінаті Ілліча. А потім, коли весь комбінат довелося зупинити через неможливість поставок сировини, робочим виплатили повну заробітну плату за весь час простою.

— А що ви скажете про соціальну інфраструктуру металургійних комбінатів, яку місто прийняло на баланс? Хіба це не говорить про вплив Метінвесту на муніципалітет? — я намагаюся зупинити панегірик Ахметову.

— Які об'єкти? Екстрім-парк? — починає гарячкувати Бойченко.— Він був збитковим на балансі комбінату, а тепер, в місті, став прибутковим.

За словами мера, підрозділи комбінатів Маріуполь приймає тільки в тому випадку, якщо знаходить їм застосування.

У той же час місто отримує нову нерухомість — вже куплені будівлі для трьох донецьких вузів: Медичного, Юридичного та Інституту управління, які, згідно з планом Бойченка, повинні прийняти студентів в Маріуполі вже цього року.

Міський голова каже про майбутнє Маріуполя, і тут сухий прагматик перетворюється на романтика.За його планом, нові вузи стануть фундаментом змін в міській економіці Маріуполя як металургійної столиці України. До того ж ці вузи — частина історії про ставлення міста до людей, які приїхали з окупованих територій. Таких в Маріуполі близько 100 тис. осіб.

"Ми в наших переселенців побачили переваги, а не недоліки", — пояснює Бойченко, немов цитуючи одне з правил антикризового менеджменту: сприймати проблеми як нові можливості.

— Всі бачать в цих людях якісь недоліки, — розводить руками він, — ми ж подивилися на них по-іншому і побачили, що це досить інтелектуальні люди. Еліта Донецької області: професори, викладачі, медичні працівники.

Тоді ж і виникла ідея перевести донецькі вузи в Маріуполь, а також відкрити медичний кластер, першою ланкою якого стане медичний навчальний заклад, а другою — кардіохірургічний центр, який зараз, за словами Бойченка, створюється в місті.

Наша бесіда замість запланованих 60 хвилин триває вже 120, і Бойченко визнається, що його давно чекають на іншій зустрічі. Майбутній кардіоцентр мені здається переконливою крапкою розмови, і я простягаю руку, щоб попрощатися. Потиснувши її, Бойченко миттєво зникає. А слідом за ним і ми з фотографом пірнаємо у вологу літню спеку приморського Маріуполя.