Обід з Ігорем Абрамовичем

За щучою ікрою та келихом Совіньона найуспішніший арт-дилер країни аналізує світові ціни на сучасне мистецтво і згадує свій перший Москвич, який купив в 18 років

Катерина Іванова

І гор Абрамович, успішний арт-дилер, що підняв ціни на українських художників на світових аукціонах, любить обідати на висоті. А тому завжди вибирає ресторани на даху, в якій би країні він не знаходився. Домовляючись про зустріч з НВ, Абрамович собі не зраджує: пропонує ресторан Matisse на 15-му поверсі київського готелю City Hall.

"Крім приголомшливого виду [на старий Київ], тут ще й смачно годують", — довірливо повідомляє він мені, сідаючи за стіл.

У мистецьких колах Абрамовича називають арт-дилером №1 в Україні. Він представляє українських художників на головних аукціонах світу — Sotheby's, Phillips і Christie's, при цьому скрупульозно вибудовуючи особисті відносини з великими та іменитими колекціонерами. Саме за його участі українські майстри пензля здійснюють більшість значущих угод — як в Україні, так і на Заході. Особистий рекорд і досягнення Абрамовича — продана за $186 тис. робота Анатолія Криволапа Кінь. Вечір на аукціоні Phillips в Лондоні в 2013 році. Ця угода подарувала Криволапу статус найдорожчого художника країни, який він утримує і досі.

Де б не був, Абрамович не упускає випадку привернути увагу до українського мистецтва: будь-яке випадкове знайомство може виявитися корисним діловим контактом, вважає він. На зустріч з НВ, наприклад, він приходить в сорочці з зображенням шахтарів з робіт молодого українського художника Романа Мініна, чиї твори зараз особливо цінуються в Європі і США.

Разом художник і арт-дилер навіть створили бренд Abramovych&Minin Studio. Одяг та взуття, які випускаються під цим брендом, виглядають як справжній витвір мистецтва. І стільки ж коштують: футболки — 2,5 тис. грн, кеди — 4 тис. грн.

Розгорнувши меню, Абрамович на правах завсідника рекомендує звернути увагу на салати. Не змовляючись, ми обидва вибираємо салат з качкою, манго і козячим сиром.

— А давайте ще ікру щуки з тостами візьмемо на двох? — пропонує шиканути Абрамович і тут же пояснює свою ініціативу: дуже смачна.

— Давайте, — легко погоджуюся я.

— Може, по келиху білого вина? Ні? — невпевнено перевіряє він мою готовність гуляти.

Я підтримую і цю ідею.

— Давайте совіньончік, — робить замовлення офіціантці арт-дилер і повертається до мене, показуючи готовність до бесіди.

А брамович, що є одним з кращих експертів з образотворчого мистецтва в країні, народився і виріс в невеликому шахтарському містечку на Донеччині в робітничій родині далекобійника і бухгалтера. Своє майбутнє він пов'язував з автомобілями. Втім, хотів бути не просто водієм, а, як сам каже, "займати керівну посаду". Вчитися пішов в гірничо-транспортний технікум, витримавши конкурс 16 осіб на місце. "Це був дуже серйозний заклад, — згадує Абрамович.— На весь СРСР таких було всього три".

Навчаючись в технікумі, він зайнявся підприємництвом — на позичені у друзів гроші організував звукозаписну студію.

У буремні часи без "даху" не можна було, і потрібні зв'язки знайшлися серед друзів-спортсменів. "Ти розумів, кому і скільки платити, все було під прикриттям, все було в шоколаді", — згадує він свої лихі 90-ті.

Заробітки були такими, що вже в 18 років Абрамович купив своє перше авто — Москвич. А через рік за допомогою друзів пригнав з Кельна червоний тюнінгований Peugeot 309.

"Найголовніше — коло спілкування", — цим правилом юнацьких років арт-дилер керується і зараз.

Відтоді, як він зайнявся мистецтвом, коло його спілкування тільки розширювалось. Роман Абрамович, Ігор Коломойський, Рінат Ахметов, Дмитро Фірташ і багато інших цінителів прекрасного зі списку Forbes тепер уважно прислухаються до порад Абрамовича. Їх не турбує, що диплом мистецтвознавця у нього з'явився зовсім недавно.

Зате свою першу картину він купив, ще займаючись вантажоперевезеннями. Одного разу в компанію подзвонив клієнт — ним виявився український куратор Олександр Соловйов — і замовив машину для перевезення картин.

— Я побачив ці картини, і в душі у мене щось йокнуло: "Моє", — згадує Абрамович.

— Ви відразу зрозуміли, що на цьому можна заробити?

— Я почав думати про це тільки через десять років, — зізнається арт-ділер.— А тоді я просто вирішив: "Це повинно висіти у мене вдома".

Наступні десять років Абрамович принагідно знайомився з українським художнім бомондом і формував власну колекцію картин. Їх автори — Олег Тістол, Олександр Ройтбурд і Василь Цаголов — і деякі інші сьогодні стали головними зірками українського образотворчого мистецтва.

"Це були невеликі роботи, але такі, що приїжджаєш додому, дивишся на них і отримуєш кайф", — співуче вимовляє арт-дилер.

Т ут Абрамович зауважує, що на нашому столі давно стоять їжа і вино.

— Ну, давайте за знайомство! За мистецтво! — він піднімає келих.

— В кого з українських художників зараз порадите вкладати гроші? — питаю я, пригубивши.

— У тих, що тобі подобаються. Тільки так, — категоричний Абрамович.— Адже ніхто не знає, буде ця картина завтра в ціні чи ні. Сьогодні на слуху Деміен Херст і Джефф Кунс, а завтра — хлоп, і ні.

— А від чого це залежить? — допитуюсь я.

— Зараз конкуренція божевільна. Дуже багато художників, галерей з ім'ям. [Власник найбільшої мережі галерей Gagosian в світі Ларрі] Гагосян за одну хвилину може розкрутити художника і також швидко його понизити. Це сила бренду і людини, яка за ним стоїть.

Мій співрозмовник говорить про мистецтво з видимим задоволенням.

— Я перечитую зараз книгу Уілла Гомперца, це колишній директор галереї Tate Modern, — продовжує він свою думку.— Він пише, що час Кунса і Херста — це шоу, театр з великими грошима. Реклама, комерція, те, який куратор тебе вибирає і в якому музеї ти виставляєшся, — це все складові ціни і запорука популярності.

Намазуючи масло на тост, Абрамович з щирим жалем додає, що, не вміючи себе правильно подати, навіть талановиті художники можуть залишитися нікому невідомими.

— І все ж є хтось з художників-початківців, в кому ви бачите перспективу? — допитуюсь я.

— Роман Мінін, Олексій Сай, Назар Білик, Жанна Кадирова, Єгор Зігура — вони з амбіціями, і це дуже важливо, — відповідає він, жуючи салат.— Ми зараз в Бельгії робили виставку Мініна, його роботи побачили представники міської влади і віддали йому біля Королівського оперного театру стіну будинку під мурал.

— А чи можуть художники заробити ім'я, підлаштовуючись під ринок?

— Художник-бунтар зі своїм баченням і концепцією краще того, який на замовлення зробить що завгодно, — допускає свободу творчості арт-ділер.— Для колекціонера важливо, коли він може прийти до художника за його баченням, а не нав'язувати йому своє.

Що ж стосується України, то тут, на думку Абрамовича, склалося історично, що багато художників — бунтарі.

— Їм було погано, але вони ніколи не підбудовувалися під кон'юнктуру, — захоплюється він внутрішнім стрижнем українських художників, намазуючи ікру на тост, і тут же перемикається на їжу: — Спробуйте, воно цікаве.

В Україні пул українських колекціонерів не змінюється протягом багатьох років, заявляє мій співрозмовник. Він без запинки називає першу п'ятірку українських колекціонерів: Ігор Воронов, Віктор Пінчук, Людмила Березницька, подружжя Надія Шаломова і Борис Ложкін. Останніх двох Абрамович виділяє особливо.

— Що мені в них подобається найбільше, так це те, що при їх зайнятості вони все одно намагаються приїхати за роботою до художника особисто — хоч рано вранці, хоч пізно вночі. Це справжні колекціонери.

Сьогодні на слуху Деміен Херст та Джефф Кунс, а завтра — хлоп, і ні

За словами Абрамовича, незважаючи на кризу, арт-ринок в Україні не помер, хоча ціни на роботи художникам довелося знизити. "Якщо коштувала робота $20 тис., то зараз — $15 тис.", — озвучує порядок цифр арт-дилер.

Втім, останні три роки головним ринком збуту українського мистецтва стали США, в основному Маямі і Лос-Анджелес. Абрамович визнає, що туди йдуть в основному недорогі роботи, до $10 тис., але кожен продаж дає поштовх для нових знайомств, а значить потягне за собою наступні продажі.

На моє запитання, хто вони — американські покупці українського мистецтва, Абрамович відповідає лаконічно: заможні, але не публічні люди.

— А як зазвичай роботи українських художників потрапляють на світові аукціони? — питаю я.

— На перші аукціони — до 2005 року — відбирали самі експерти. Вони ходили по галереях, по художниках, колекціонерах. Зараз вже йде системна робота. Аукціонні будинки і менеджери вибирають роботи із вторинного ринку, щоб оцінити на них попит.

— І в цьому випадку художники не отримують грошей? — уточнюю я.

— Так, це так. Анатолій Криволап, скажімо, продав свою картину Кінь. Вечір за $80 тис. на Арт-Києві [форум сучасного мистецтва Art Kyiv Contemporary], а до продажу на аукціоні Phillips в Лондоні за $186 тис. вже ніякого відношення не мав. Зате художники отримують імідж, зростання статусу і подорожчання майбутніх робіт. І в будь-якому випадку це ще одне випробування для них.

З кожної проданої картини Абрамович отримує від 5% до 50%, але ексклюзивного права на продаж картин художників, чию творчість він просуває, у нього немає. Зате є теплі, майже сімейні відносини, підкреслює він.

— Як вам ікра? — знайшовши момент, цікавиться Абрамович і, не дочекавшись відповіді, пропонує: — Може, давай на "ти"?

Я погоджуюся і задаю питання про Донбас — як бачить ситуацію в регіоні людина, яка народилася і виросла в містечку, який став оплотом сепаратистів.

— Це не сталося спонтанно, — зітхає Абрамович.— Я згадую СРСР: приїжджаєш на Донбас і бачиш сите життя. У багатьох шахтарів були Волги, у них було найкраще житло і відпочинок. А потім 90-ті, криза, шахти не працюють, всі в основному їхали на заробітки в Ростов, Краснодар. Приїхали додому на побивку, відпочили — і знову туди. Про що ми можемо говорити? Люди були повністю залучені в російський контекст.

Також Абрамович згадує, що в СРСР на Донбас в якості робочої сили з'їжджалися молоді люди з усієї країни. При цьому його прабабуся говорила відмінною українською мовою — поки радянська влада не почала примусову русифікацію, уточнює арт-дилер.

— Мало хто знає, який на Донбасі був голод божевільний в 1920-1930 роках, — продовжує мій співрозмовник.

Він згадує, що аж до 90-х років в його родині була традиція: йдеш в гості до родичів — приносиш хліб. Це вважалося найбільшим подарунком і найголовнішим багатством.

— Віриш, що Донбас буде наш? — питаю я, переходячи на "ти".

— По-любому, — на тамтешньому сленгу відповідає Абрамович.

Я вимикаю диктофон, і ми ще хвилин тридцять обговорюємо політику і мистецтво. Йдучи, Абрамович залишає на столі каталог з роботами українських авторів. Він послідовний: будь-яке випадкове знайомство може виявитися корисним діловим контактом.