Нове світове безладдя

Ліві і праві партії Німеччини стали на сторону Кремля в українсько-російському протистоянні. Моя мета — допомогти зрозуміти німцям, що боротьба українців за незалежність і наша підтримка — гарантія безпеки всього континенту

Марілуїз Бек,
депутат Бундестагу
від фракції Союз 90/зелені

Революція гідності стала для мене важливим уроком, під час якого я багато дізналася про німецьке суспільство. Поки події на Майдані постачали строкаті, яскраві кадри, люди, які говорили "ми хочемо в Європу" і вимагали демократії, правової держави та свободи, викликали велику симпатію.

Проте наснага швидко затьмарилася. Пропаганда, що проводилася Москвою, згідно з якою на Майдані верховодили праві, антисеміти і фашисти, знайшла відгук у Німеччині. І так, крок за кроком, Росії вдалося затушувати ясне уявлення про визвольну боротьбу в Україні.

Навіть абсолютно явна брехня не було однозначно відкинута Заходом. Кремлю довго вдавалося підтримувати твердження, що на українській землі немає ніяких російських військових, поки президент РФ сам не почав з гордістю розповідати про геройство своїх солдатів під час взяття Криму. Донині неоголошену війну проти України воліють називати кризою на Донбасі. А вимога до обох сторін повернутися за стіл переговорів формує уявлення про рівно розподілену між ними відповідальність за цей конфлікт.

Однак при всіх відмінностях у політичних думках існує беззаперечна істина. Не Україна напала на Росію, а Росія — на Україну. Цей факт дедалі більше випускається з виду в публічному просторі.

Спочатку російську пропаганду в політичний і публічний простір Німеччини внесла Ліва партія. А сьогодні — як і в інших країнах Європи — цим займаються праві політичні сили, а саме партія АфД (Альтернатива для Німеччини). Чому це так, можна зрозуміти, розпізнавши підводні течії, характерні для певних частин німецького суспільства: антикапіталізм (сюди відноситься почуття неприязні до США та Ізраїлю), антипарламентаризм і антилібералізм. Всі три течії характерні як для правих, так і для лівих. Таким чином, кремлівській політиці і в нас є за що вчепитися.

Антиліберальні позиції президента Путіна, гомофобія, геройський націоналізм, консервативні уявлення про сім'ю, змичка з православною церквою таять можливості для антимодерністських сил, резонатор яких у Німеччині виявився сильнішим, аніж ми припускали.

Якщо ми хочемо зрозуміти прагнення до німецько-російської близькості, то причини цього слід шукати у сфері культури та самосприйняття. Німеччина і Росія — це уявна спорідненість душ. Німецька душевність і глибока російська душа — як Гете і Достоєвський — якась противага нібито поверхневому американському матеріалізму.

Розбіжності через Україну є для нас у Німеччині своєрідним дзеркалом, в якому ми можемо виявити всі ці нюанси, якщо, звісно, готові вдивитися в нього. І ось ми, з острахом і зволіканням, починаємо розуміти, наскільки міцні ці лінії антизахідного мислення, що діють в Німеччині.

Великий американський історик Тімоті Снайдер порадив нам звернути нарешті увагу на той факт, що під час Другої світової війни Німеччина нищила в основному території так званих проміжних країн, що розташовані між Москвою і Берліном. Він відзначає те спустошення і руйнування, які в результаті пакту, укладеного між Гітлером і Сталіним, обидві тоталітарні системи ХХ століття принесли в ці проміжні країни, а саме: на територію Польщі, України та Білорусі. Тим самим не ставиться під сумнів відповідальність Німеччини за жахи Другої світової війни. Ми несемо велику історичну відповідальність перед Україною — країною, яка зараз бореться за свою свободу і європейське майбутнє.

Через відсутність співпереживання Україні, через глибоко вкорінене прагнення до братерства з Росією у мене склалося таке відчуття, що Німеччині доведеться пройти наступний раунд опрацювання історичного минулого.

Утім, це стосується Європейського союзу. Постімперіальна Німеччина і неоімперіальная Росія не є вродженими партнерами. Єдність Європи залишається нашим завданням. Тільки тоді ми зможемо говорити про "Європу", коли визнаємо, що саме центрально- і східноєвропейські нації, які в результаті безлічі історичних помилок і ударів долі були позбавлені самостійності, є складовою частиною європейського різноманіття. Той, хто згоден на новий поділ Європи на західну і східну сферу, в якій пануватиме Росія, переписує заново закріплений в Ялті поділ Європи.