Нова українська школа

Погляди

29 вересня 2019, 11:02

Сергій Жадан

Письменник, поет

Ми, дорослі, любимо говорити про дітей як про майбутнє. Покладати на них надії на краще. Але забуваємо при цьому: майбутнє — це те, що вже почалося

Якщо не знати, де ти знаходишся, то все має цілком оптимістичний вигляд: покладено новий асфальт, відремонтовано адміністративні будівлі, квіти, зелень і щедре вересневе сонце. Акуратні школи викликають замилування, якщо, звісно, не думати, що за цими ремонтами стоїть.

«Після обстрілів тут усе відновлювали?» — питаю директорку школи. «Так, — говорить вона. — Ви не уявляєте, що тут було. У нас же тут спочатку стояли, денеерівці, потім — ЗСУ. Це ми ще вікна не вставили».

Вікна школи, що виходять на Донецьк, далі наполовину закладені мішками з піском. В спортзалі пацани ганяють у футбол. Так само — новенькі склопакети й мішки з піском. Можна навіть подумати, що мішки тут для того, аби футболісти не повисаджували вікна. Команда в школі, між іншим, бойова — чемпіони району. Тренер серйозний, відповідальний. Домовляємось якось із ними пограти. А ще домовляємось привезти їм у зал нові ворота — грають вони на тренувальні, маленькі.

Ми заїхали в Мар'їнку на пів дня, далі все як завжди: кілька шкіл, кілька виступів, щось завезли, щось передали, про щось розпитали, щось пообіцяли привезти наступного разу. Мені ці школи Донбасу якось особливо запам’ятовуються — можливо, тому, що школа найбільш беззахисна в зоні бойових дій, можливо, тому, що за дітей завжди особливо переживаєш та боїшся.

Але так чи інакше — скільки за ці п’ять років доводилось бачити шкільних бібліотек, кабінетів і спортзалів, зі скількома вчителями трапилось спілкуватись, скільки різних (хоча в чомусь страшенно подібних) історій трапилось почути. Історії дуже часто звучали не надто весело — і тоді, в 2014-му, коли школи обстрілювались і класи скорочувались удвічі а то й утричі, і тепер — коли так само постійно чогось бракує. Але, разом із тим, розмови тодішні й теперішні різняться — все-таки нарікати на артилерійські обстріли — зовсім не те, що нарікати на реформу системи освіти.

Мені ці школи Донбасу якось особливо запам’ятовуються

«Я, звісно ж, за нову українську школу, — говорить директорка. — за реформу. Це справді вперше робиться щось серйозне. Просто не хочеться, щоби в результаті зникла елементарна грамотність. А то виявляється, що діти ні писати нормально не вміють, ні рахувати».

Хоча діти насправді, як діти — ті самі інтереси, та сама закритість, та сама щирість. Безпосередні змалку, провокативні в старшому віці. З ними цікаво говорити, оскільки вони не відрізняють тебе від решти дорослого світу — ти для них просто дорослий, якому можна щось сказати, якого можна про щось розпитати. Але і приховати від якого теж щось можна. Недовіра, яка під кінець розмови іноді змінюється сприйняттям. А іноді - не дуже. Одне слово — в Харкові діти такі самі. І в Києві теж. Живуть своїм дитячим життям, мають свої дитячі інтереси, які зовсім не обов’язково перетинаються з інтересами дорослих.

Хоча на Сході це щоразу цікаво — як себе поведуть, що говоритимуть, чим цікавляться. Пам’ятаю, скажімо, Авдіївку. Уявіть собі кількасотенний підлітковий натовп, не надто уважний, не надто налаштований щось і когось слухати. Проте, коли зі сцени почали співати гімн, весь зал піднявся, співали всі. Всіх співати не примусиш, вчителі тут не зарадять, тут або ти хочеш співати, або ні.

Цього разу теж говорили про різне. Цікаво спостерігати, як вони спочатку соромляться, соромляться, скоріше, одне одного, але потім безпосередність бере гору, їм справді цікаво розпитати незнайомих людей, ось вони й питають — про музику (виявляється, вони не знають Альону-Альону), про книги, про університети, про подорожі. Про політику не питають. Один хлопчик спитався, «як ви ставитесь до того, що новим президентом став Зеленський», але тема нікого не зацікавила. Про політику в школах загалом воліють не говорити, намагаються відстоювати своє право на нейтралітет. «У нас тут, — говорять, — була виборна комісія, все пройшло прозоро й демократично». Це зовсім не нагадує розмови, скажімо, з військовими чи активістами. Не знаю, чи це добре, але те, що вони всі тут залишились, відновили свої школи й далі навчають дітей — це теж політика. Можливо, саме це і є політикою.

Ми ж любимо говорити про дітей, як про майбутнє. Нам усім хочеться вже сьогодні розгледіти в них надію на краще, розгледіти можливість змін, помітити щось принципово нове, щось таке, що дозволить їм побудувати ту країну, яку хотіли, але не змогли побудувати ми самі. Ми часто делегуємо їм наші надміру оптимістичні сподівання. Не надто замислюючись над тим, що майбутнє - це те, що вже почалося.

Воно саме сьогодні формується в школах, закладається в наших дітей системою освіти, родиною, через ЗМІ, через інтернет. І сьогодні на нього, на майбутнє, ще можна вплинути. Якщо ми справді хочемо бачити за якийсь час зміни й трансформації. Висновок нехитрий, але коли спілкуєшся зі старшокласниками, просто емоційно відчуваєш це нове покоління, яке рветься в дорослий світ — зі своїми знаннями, страхами, амбіціями й захватом перед життям. Вони зовсім не потребують нашого замилування. Вони потребують нашої співучасті й підтримки.

І ще таке. Розмовляю з учителькою, розпитую про те, куди збираються поступати учні. Питаю, чи навчається хтось дистанційно з Донецька. «Навчаються, — говорить вона. — Багато хто навчається. Вони ж збираються поступати в наші вузи. Вони ж думають про майбутнє».

Мені здається, це дуже вірно — думати про майбутнє. Навіть коли тебе намагаються його позбавити.

Текст опубліковано в журналі НВ за 26 вересня 2019 року. Републікацію повної версії заборонено.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Інші новини

Всі новини