Нова страшна сила

Ісламська держава, майже знищена в Сирії та Іраку, отримала шанс на відродження. Радикальні ісламісти рвуться до влади в Пакистані, країні з 200-мільйонним населенням, величезною армією і ядерною зброєю

Іван Яковина

І

сламська Республіка Пакистан з'явилася на світ в 1947 році в результаті кривавого поділу Британської Індії на мусульманську і індуїстську частини. Сама його назва — релігійного походження. Воно означає "країна чистих", тобто — мусульман, а не багатобожників-індуїстів.

Британці, знаючи про глибоку та взаємну неприязнь двох головних релігійних громад своєї колонії, ввели там суворі закони проти будь-яких проявів богохульства. Сенс полягав у тому, щоб звести до мінімуму взаємні образи на релігійному ґрунті і, відповідно, знизити ризик конфліктів.

Пакистан після здобуття незалежності закони не тільки не скасував, а ще й посилив. Наприклад, образа пророка Мухаммеда є тут кримінальним злочином і карається смертю. За наругу над Кораном призначається довічне ув’язнення.

Для пакистанця, якщо його звинувати чи навіть запідозрили в святотатстві, арешт і суд — це ще порівняно вдалий результат. Таких людей часто лінчують їхні земляки і сусіди. З 1990 року зафіксовано щонайменше 62 випадки позасудових убивств "богохульників", вина яких навіть не була встановлена. Скільки таких вбивств обминає поліцейську статистику, невідомо.

Самі пакистанці визнають, що закони про захист релігійних почуттів нерідко стають засобом зведення особистих рахунків або просто помсти. Щоб зламати якійсь людині життя або назавжди її позбутися, досить скласти історію про те, як вона ображала пророка. Чутки поширюються, як лісова пожежа, а доказів зазвичай ніхто не вимагає.

Запроваджені британцями закони сьогодні перетворилися на засіб релігійної екзальтації населення, боротьби проти "неправильно віруючих", "єретиків" і просто політичних супротивників. На початку 2017 року на весь Пакистан прогримів випадок лінчування Машаль Хана — 23-річного студента-лівака з міста Мардан на північному заході країни.

Хан виступав проти корупції в університеті і був гучним критиком місцевої влади. Від утоми боротися з активістом, його анонімно звинуватили в образі ісламу. Далі десятки фанатиків увірвалися в гуртожиток, витягли його звідти, жорстоко побили, застрелили, а потім волочили скривавлене тіло Хана вулицями міста під схвальні вигуки місцевих жителів.

Лише через кілька днів з'ясувалося, що студент не ображав ні ісламу, ні Корану, ні пророка Мухаммеда. Винних в хибному доносі і вбивстві знайти не вдалося.

Цей випадок дуже обурив нешироке, але порівняно впливове ліберальне співтовариство Пакистану. Машаль Хана навіть назвали мучеником, а прем'єр-міністр висловив співчуття його рідним.

Проте спроб радикально переглянути статті за "богохульство" ніхто не зробив. У Пакистані всі пам'ятають про долю Салмана Тасіра — губернатора провінції Пенджаб, який у 2011 році зазнав цькування, а згодом був убитий фанатиком лише за пропозицію реформувати законодавство в цій сфері.

Все, на що зважилися місцеві політики, — це прибрати із законів дискримінаційне положення, яке перешкоджало представникам місцевої релігійної меншості — так званим ахмадійцям — потрапляти у владу.

В

кінці XIX століття в тоді ще британській Індії широкої популярності зажив проповідник Мірза Гулам Ахмад, який оголосив себе кимось на кшталт "пророка-коригувальника" ісламу.

Його послідовники вірять, що безпосередньо Аллах надав Ахмаду інструкції щодо того, як повернути цю релігію до "початкової форми" часів пророка Мухаммеда. Проповідник, наприклад, стверджував, що релігійні війни і фанатизм суперечать сутності ісламу, що моральність і світ є вищими його цінностями.

Звучить непогано. Але є проблема. Одним з важливих постулатів ісламу є те, що Мухаммед був "печаткою пророків" — тобто найкращим, останнім і єдиним у своєму роді. Будь-який послідовник, який претендує на цей статус, за визначенням вважається єретиком, розкольником і самозванцем.

Відповідно, ставлення до таких людей в ісламському світі насторожене і вороже. Часом їм вдається завоювати певну кількість послідовників, але в порівнянні зі звичайними сунітами їх вкрай мало.

У 200-мільйонну Пакистані ахмадійців — від 500 тис. (оцінка їхніх недругів) до 4 млн осіб (їхні власні дані). Щоб якось їх виділити із загальної маси, 1984 року в закони про богохульство були введені доповнення. Ахмадійцям заборонили називати себе мусульманами. Покарання за недотримання цієї норми — три роки в'язниці. Такий же термін призначається тим з них, хто назве свою мечеть мечеттю, Каабу — священним для себе місцем, а засновника вчення — пророком.

Ще один "захист від ахмадійців" — текст присяги, яку зобов'язані скласти всі місцеві держслужбовці і депутати перед затвердженням на посаді. Серед іншого там є такі слова: "Перед ликом Всевишнього клянусь в тому, що Мухаммед — останній пророк".

Для ахмадійців це, загалом, так, але не зовсім — через вище наведені причини. Ця присяга від кожного, хто йшов у владу, вимагала зробити вкрай болючу операцію з власними релігійними переконаннями. Тому ахмадійці давно просили хоча б якось пом'якшити формулювання присяги.

У жовтні 2017-го вони своє отримали — текст був замінений на "Визнаю, що Мухаммед — останній пророк". Загалом, різниця не така вже й велика, однак для релігійної меншини це стало явним полегшенням. А от для релігійної більшості — простих сунітів — це був плювок в душу.

Назва країни, наявність в ній законів про богохульство, періодичні лінчування "єретиків" і навіть текст присяги чиновників свідчать про те, що ставлення до релігії в Пакистані надзвичайно серйозне. 88% населення вважають себе віруючими або ревно віруючими.

Зміну тексту присяги багато пакистанців сприйняли як відвертий напад на найдорожче, що у них є, — релігію. Фанатично налаштована частина суспільства одразу побачила в цьому рішенні "змову ахмадійців" і підготовку до скасування законів про богохульство.

Реакція не забарилася. На вулиці і площі федеральної столиці Ісламабаду та інших міст країни вийшли сотні тисяч протестувальників. Вони блокували дороги і залізничне сполучення.

Застрільниками акції виступив нещодавно утворений рух Тахрік-і-Лабаїк. Це релігійні екстремісти, які виступають за "чистий іслам", боротьбу з будь-якими натяками на святотатство, примат духовного над матеріальним і так далі. Але головне — вони за перетворення Пакистану на виключно шаріатську країну. Простіше кажучи — у справжню Ісламську державу.

Уряд кинув проти демонстрантів поліцію, проте заборонив їй використовувати вогнепальну зброю. На вулицях міст закипіли рукопашні бої. Демонстранти, які не поступалися поліцейським у кількості, зуміли відбити всі напади. У цьому їм вельми допомогли металеві прути, каміння та інші подібні предмети. З обох сторін пішли втрати — щонайменше сім осіб було вбито, кілька сотень потрапили до лікарень з пораненнями.

Розуміючи, що битву за вулиці програно, уряд запросив допомоги у всемогутньої пакистанської армії. Але відповідь генералів його не втішила.

Г

оловною вимогою Тахрік-і-Лабаїк було повернення старого тексту присяги держслужбовців і одночасно — звільнення міністра юстиції Західа Хаміда, який і запропонував нововведення.

Виконати першу вимогу уряд погодився відразу, щоб уникнути ескалації. Але от щодо другого впирався. По-перше, відставка Хаміда загрожувала взагалі розпадом уряду. Оскільки за всю історію Пакистану жоден кабінет міністрів не відпрацював повної каденції, зайвий привід для нестабільності прем'єру був не потрібен.

По-друге, прем'єр-міністр Шахід Хаккан Аббасі не хотів піддаватися на політичний шантаж з боку маловідомої радикального ісламістського групи.

Щоб не втрачати монополії на насильство і не виявитися в заручниках у ісламістів, уряд звернувся до армії по допомогу. За місцевою конституцією, збройні сили зобов'язані допомогти керівництву країни, коли надходить відповідний запит.

Однак щось пішло не так. У Пакистані збройні сили мають значний рівень автономії від політичного керівництва. Там навіть жартують, що Пакистан — це не країна з армією, а армія з країною. Генерали постійно ведуть свою власну гру, періодично влаштовуючи військові перевороти.

Генерали та мулли дуже потрібні одне одному, якщо вони хочуть прибрати цивільний уряд

Цього разу все вийшло навіть цікавіше. Після запиту про допомогу, начальник Генерального штабу Пакистану Камар Джавад Баджва не відправив війська розганяти ісламістів, а наполіг на закритих переговорах з прем'єр-міністром. Відразу після цієї бесіди міністр юстиції подав у відставку. Армія стала на бік ісламістів. Вони перемогли.

Лідер релігійних радикалів мулла Хадім Хусейн Резві наступного дня подякував начальнику Генштабу за те, що він, за його словами, став гарантом виконання всіх вимог протестувальників.

Більше того, незабаром в місцевих соціальних мережах з'явився ролик, на якому один з високопоставлених пакистанських генералів особисто роздає активістам Тахрік-і-Лабаїк конверти з грошима, дякує їм за протест, обіцяє звільнити заарештованих поліцією соратників і клянеться, що армія на їхньому боці.

У практичному сенсі всі ці факти означають, що збройні сили Пакистана активно зрощуються з місцевими релігійними екстремістами. Що, цілком, логічно.

І ті й ті ненавидять демократію і потерпають від необхідності підкорятися світському цивільному уряду. У обох груп завжди були і залишаються величезні політичні амбіції, а також власні цілі, які суперечать нинішньому стану речей.

Разом вони дали перший бій уряду своєї країни — і перемогли. На хвилі успіху їхній синтез буде ще активнішим. І найголовніше — вони потрібні один одному.

Пакистанській армії, аби здобути всю повноту влади, необхідна ідеологічна підпора. І радикальний політичний іслам з його догмою про єдине начало, нетерпимістю до ворогів і жорсткою дисципліною — саме воно. Більше того, в майже поголовно мусульманській країні релігія може стати тією самою "духовною скріпою", яка не дасть суспільству схибити до єресі лібералізму.

Для ісламістів армія з усією її міццю і впливом — найпростіший засіб досягти влади. Більше того, халіфат пророка Мухаммеда був у першу чергу військовою машиною, яка постійно розширювала територію, тому ніяким релігійним нормам мілітаризм не суперечить.