П'ятнадцять років тому, коли мені випало працювати на кримському державному ТБ, там існувала цілком армійська ієрархія нагород. Роль сержантських личок виконувала подяка від телекомпанії за підписом директора. Молодшим офіцерським званням вважалася грамота від регіонального комітету з телебачення і радіомовлення. Старлейські погони приходили разом з вдячністю від представництва президента в АРК.
Грамота від кримського Радміну була чимось на кшталт звання капітана. Майорські зірки ти отримував разом з грамотою кримської Верховної Ради. Через три роки тебе могли номінувати на звання «заслуженого журналіста АРК».
«Підполковниками» ставали власники грамоти Верховної Ради України. «Полковниками» – лауреати аналогічного папірця з Кабміну. Ну а повноцінне «генеральське» звання – це статус «заслуженого журналіста України», – пише Павло Казарін для Крим.Реалії.
Будь-який рух по вертикалі міг бути можливим лише завдяки добрій волі чиновників та адміністрації. Зручність і сервільність робили «просування по службі» швидким і легким. Незручні і вперті могли тупцювати в очікуванні нових звань роками.
Вся ця система привчала до того, що статус «заслуженого журналіста» – еквівалент клейма «зручної» і «неконфліктної» людини. У системі, де виконавча влада нагороджує «четверту» – інакше бути й не могло. Радянська спадщина в усій її красі.
Іноді час лікує тільки від ілюзій
З того чаасу в Криму мало що змінилося. З нагоди професійних свят влада – тепер уже російська – роздає грамоти та подяки. А в кінці року і зовсім нагороджують тих, кого вважають «кращими». І ті, хто отримує від чиновників нагороди, – жодного протиріччя в цьому не бачать.
Втім, жодного протиріччя в цьому тепер немає. Тому що Крим відтепер живе в рамках російської системи мислення. Тієї самої, в якій держава – це альфа і омега всього, що відбувається. В рамках тієї самої парадигми, яку описав Муссоліні в травні 1927 року: «Все в державі, нічого проти держави і нічого поза державою».
Російська реальність вибудувана в повній відповідності із заповітами дуче. Держава сприймається як самоціль. Як універсальна надцінність. Коли її завдання – не бути інструментом для своїх громадян, а навпаки – громадяни повинні бути засобом для існування системи. А іноді – паливом для неї ж.
Олігархи з самостійних фігур перетворилися на державних прикажчиків – їхнє благоденство залежить від міри лояльності Кремля. Найбільшими медіа стали ті, що фінансуються з бюджету. Найоптимістичніший сценарій кар'єри для випускника – держслужба.
У суспільній свідомості в Росії немає жодної різниці між чиновником і державою. Атаку на першого обиватель сприймає як атаку на друге. І жодний антикорупційний порядок денний не спрацьовує саме тому, що обиватель переконаний: сьогодні йому пропонують покопирсатися в кишенях небожителя, а завтра рознесуть країну по цеглинці. «Як у дев'яносто першому".
У цьому немає нічого дивного. Нещодавнє опитування «Левада-центру» показало, що 66% росіян ностальгують за СРСР. Якщо врахувати, що лише кожен четвертий не нудьгує за Радянським Союзом, то виявиться, що це найбільша поляризація за останні 10 років. Причини для ностальгії теж на поверхні – для кожного другого це «руйнування економічної системи», а для кожного третього – втрата «почуття належності до великої держави». Водночас зростання ностальгії спостерігається навіть у тих росіян, хто радянську реальність не пам'ятає з огляду на вік.
Ми часто говоримо про те, що «радянськість» визначається віком. Насправді ні. Це універсальне світовідчуття, в якому персональна безвідповідальність виправдовується тим, що «нагорі видніше». У якому мета виправдовує засоби. У якому державний ідол цілком гідний того, щоб час від часу приносити йому людські жертви. Свої. Або чужі – як у випадку з Україною.
І якщо нам чогось і слід вчитися у колишньої метрополії – так це того, що іноді час лікує тільки від ілюзій.
Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени