Ніхто не забутий?

Голокост — не тільки історія 6 млн жертв. Це ще й історія боротьби. І поруч з нами все ще живуть дві унікальні людини — герої, учасники легендарного епізоду Другої світової війни. Але нікому до них, на жаль, немає діла

Євген Кисельов, журналіст

 У день 29-30 вересня будуть згадувати жертв масових розстрілів у Бабиному Яру восени 1941 року. З дати одного з найжахливіших злочинів, скоєних нацистами та їхніми поплічниками в роки Другої світової війни, минуло 75 років.

Практично одномоментне холоднокровне вбивство майже 34 тис. київських євреїв — переважно жінок, старих і дітей — стало безпрецедентним у ті часи актом терору. "Остаточне вирішення єврейського питання", Ванзейська конференція, будівництво таборів масового знищення, газові камери Освенціма тоді були ще попереду. Бабин Яр — перший в історії жахів Голокосту.

Але Голокост — це не тільки історія 6 млн жертв. Це ще й історія боротьби. Твердження, ніби євреї йшли на бійню, як покірне стадо овець, брехня. Вони билися, давали відсіч. Існував єврейський опір, підпілля, численні партизанські загони. Піднімалися повстання в гетто і концтаборах.

Повстання в Собіборі

Найзнаменитіше, нехай і приречене спочатку, жорстоко придушене повстання у Варшавському гетто навесні 1943 року.

Майже забуте, але єдине успішне за всю історію Голокосту — повстання в'язнів табору Собібор, що розташовувався на території сучасної Польщі, недалеко від білоруського кордону.

Собібор — не просто концтабір. Він був саме одним з кількох таборів смерті, створених спеціально для "остаточного вирішення єврейського питання", куди нацисти депортували євреїв з усієї Європи для подальшого масового знищення.

Восени 1943 року в Собібор прибула нова партія в'язнів — радянські євреї, яких СС відфільтрували в таборах для військовополонених у Білорусі. Вони і стали ініціаторами повстання, головним організатором якого виступив лейтенант Олександр Печерський — український єврей, уродженець Кременчука, сміливий і відчайдушний чоловік. Так склалося, що більшість його товаришів теж були українськими євреями.

Повстання підняли 14 жовтня 1943 року.

Печерський з товаришами перебили поодинці есесівців з табірного начальства і кілька десятків рядових охоронців з числа колаборантів, але не зуміли захопити склад зі зброєю, як передбачав план повстання. Вціліла частина охорони оголосила тривогу і відкрила вогонь — повстанцям довелося бігти через мінні поля. Багато в'язнів загинули одразу. Інших схопили. Але все ж кілька десятків ув'язнених зуміли піти в ліси сусідньої Білорусі, приєднатися до партизанів, битися разом з ними ще майже рік — до приходу радянських військ.

Залишитися живим

Рейхсфюрер Гіммлер, дізнавшись про повстання в Собіборі, був настільки розлючений, що наказав ліквідувати табір — не просто закрити, а знищити фізично, буквально стерти з лиця землі бульдозерами, щоб ніщо не нагадувало про ганьбу і приниження СС.

Проте 53 учасники бунту дожили до перемоги. Декому, зокрема і Печерському, довелося, як це траплялося в роки війни практично з усіма радянськими військовослужбовцями, які побували в полоні, зазнати жорстокої "спецперевірки" органами НКВС — після неї люди часто відправлялися або в ГУЛАГ, або в штрафбат. Печерський потрапив у штрафбат, але вцілів. Йому вдалося розповісти історію повстання в Собіборі своєму начальству, яке було так вражене почутим, що допомогло донести цю інформацію до знаменитих військових кореспондентів — письменника Веніаміна Каверіна та поета Павла Антокольського. Вони, своєю чергою, написали про повстання нарис у журналі Знамя. Печерський ненадовго став знаменитим, навіть вийшла його маленька книжка мемуарів.

Але потім у Радянському Союзі повіяли інші вітри, антисемітизм фактично звели в ранг державної політики, про Голокост і героїв єврейського опору говорити стало не прийнято. Навіть на роботу Печерський зміг влаштуватися лише через кілька років після смерті Сталіна. Незабаром героя в його країні зовсім забули.

Це при тому, що на Заході про повстання в Собіборі видавали книги і знімали художні фільми — в картині Втеча з Собібора, що вийшла в 1987 році, роль Печерського зіграв знаменитий голлівудський актор Рутгер Хауер.

Помер Печерський незадовго до розпаду СРСР, у 1990 році, у Ростові-на-Дону.

І ось тут я підходжу до найголовнішого.

Герої серед нас

Сьогодні все ще живі два товариша Олександра Печерського — герої повстання в Собіборі. Обом далеко за дев'яносто, але, незважаючи на похилий вік, вони перебувають у добрій формі. Обидва — українські євреї.

Один з них, одесит Семен Розенфельд, віднедавна живе в Ізраїлі. Інший — Аркадій Вайспапер — киянин. Ви чуєте? У Києві, поруч з нами, ще живе унікальна людина — справжній герой, учасник легендарного епізоду з історії Другої світової війни! А за чотири години льоту від Києва — його товариш, теж не чужа Україні людина.

І нікому до цього, на жаль, немає ніякого діла.

Це сумно, але доводиться констатувати: ні той, ні інший так і не почули за все життя від держави ані слова поваги чи подяки за свій давній подвиг, так і не отримали ніяких орденів або медалей — крім тих "ювілейних" нагород, що черговим чином вручалися в радянські часи всім ветеранам до чергової круглої річниці перемоги.

Так сталося, що автор цих рядків ще кілька років тому випадково познайомився з активістами громадського руху за увічнення пам'яті про повстання в Собіборі — українцями, ізраїльтянами, росіянами. Користуючись своїми журналістськими зв'язками, я намагався їм допомогти, стукав у високі кабінети — і при колишній владі, і при нинішній.

На жаль, це мало до чого призвело. Сильні світу цього — не хочу називати прізвищ — були на словах люб'язні, говорили, що вшановувати героїв опору, які дожили до наших днів, — чудова ідея, і вона, звісно, буде негайно реалізована, але в результаті не відбулося анічогісінько.

Один чиновник навіть якось приголомшив мене, висловившись роздратовано у тому дусі, що йому, мовляв, морочать голову, не можуть пояснити, чого хочуть. Хоча, здавалося б, що простіше: указ президента, орден, медаль, почесна грамота, та просто добрі слова, нарешті. Хіба так складно самим придумати?

Непроста історія

Найприкріше, що державні начебто люди, здається, зовсім не розуміють, що ці знаки уваги потрібні не стільки старим Аркадію Вайспаперу і Семену Розенфельду, скільки сьогоднішній Україні.

Так, я переконаний, що вони набагато потрібніші їй — новій країні, що звільняється від свого минулого. Потрібні українській владі, якій вороги намагаються навішувати всілякі ярлики. Потрібні українському суспільству, якому, якщо казати чесно, ще належить повністю осмислити власну часом непросту історію. У ній були і білі, і чорні сторінки, і героїчні, і ганебні епізоди, які ще потребують, напевно, очищення і покаяння, через яке і донині доводиться проходити багатьом народам Європи.

Як, наприклад, литовському народу, де лише нещодавно, вже після здобуття незалежності, вступу в ЄС і НАТО, успішних демократичних реформ та інших змін почалася болісна, але чесна дискусія про Голокост у Литві, де в 1941 році були знищені — не одними есесівцями, але і місцевими жителями — майже всі євреї. У містечку Молетай, що стало литовським Бабиним Яром, зовсім недавно, 29 серпня, вперше за 75 років відбулися жалобні урочистості в пам'ять про жертв геноциду.

Утім, час ще є. Не втрачаю надії бути почутим.