29-30 вересня будуть згадувати жертв масових розстрілів у Бабиному Яру восени 1941 року – у ці дні виповнюється 75 років від одного з найжахливіших злочинів, скоєних нацистами та їхніми поплічниками в роки Другої світової війни.
Практично одномоментне холоднокровне вбивство майже 34 тис. київських євреїв – в основному жінок, старих і дітей - стало на ті часи безпрецедентним актом терору. «Остаточне рішення єврейського питання», Ванзейська конференція, будівництво таборів масового знищення, газові камери Освенціма тоді були ще попереду. Бабин Яр – перший в історії жахів Голокосту.
Але Голокост – це не тільки історія 6 млн жертв. Це ще й історія боротьби. Твердження, ніби євреї йшли на бійню, як покірне стадо овець, брехня. Вони билися, давали відсіч. Існував єврейський опір, підпілля, численні партизанські загони. Були повстання в гетто і концтаборах.
Повстання в Собіборі
Найзнаменитіше, нехай і приречене від самого початку, жорстоко придушене повстання у Варшавському гетто навесні 1943 року.
Майже забуте, але єдине успішне за всю історію Голокосту – повстання в'язнів табору Собібор, що знаходився на території сучасної Польщі, недалеко від білоруського кордону.
Собібор – не просто концтабір. Він був саме одним з декількох головних таборів смерті, створених спеціально для «остаточного вирішення єврейського питання», куди нацисти депортували євреїв з усієї Європи для подальшого масового знищення.
Бабин Яр – перший в історії жахів Голокосту
Восени 1943 року в Собібор прибула нова партія в'язнів – радянські євреї, яких СС відфільтрували в таборах для військовополонених у Білорусії. Вони й стали ініціаторами повстання, головним організатором якого виступив лейтенант Олександр Печерський – український єврей, уродженець Кременчука, сміливий і відчайдушний. Так склалося, що більшість його товаришів теж були українськими євреями.
Повстання підняли 14 жовтня 1943 року.
Печерський з товаришами перебили поодинці есесівців з табірного начальства і кілька десятків звичайних охоронців із числа колаборантів, але не зуміли захопити склад зі зброєю, як передбачав план повстання. Вціліла частина охорони підняла тривогу і відкрила вогонь – повстанцям довелося бігти прямо через мінні поля. Багато загинуло відразу. Інших схопили. Але все-таки кілька десятків ув'язнених зуміли піти в ліси сусідньої Білорусії, приєднатися до партизанів, битися разом з ними ще майже рік – до приходу радянських військ.
Залишитися в живих
Рейхсфюрер Гіммлер, дізнавшись про повстання в Собіборі, був настільки розлючений, що наказав ліквідувати табір – не просто закрити, а знищити фізично, буквально стерти з лиця землі бульдозерами, щоб ніщо не нагадувало про ганьбу і приниження СС.
Між тим 53 учасники бунту дожили до перемоги. Деяким, у тому числі і Печерському, довелося, як це траплялося в роки війни практично з усіма радянськими військовослужбовцями, які побували в полоні, зазнати жорстокої «спецперевірки» органами НКВС – після неї люди часто відправлялися або в ГУЛАГ, або в штрафбат. Печерський потрапив у штрафбат, але вцілів. Йому вдалося розповісти історію повстання в Собіборі своєму начальству, яке було так вражене почутим, що допомогло донести цю інформацію до знаменитих військових кореспондентів - письменника Веніаміна Каверіна і поета Павла Антокольського. Вони, у свою чергу, написали про повстання нарис у журналі «Знамя». Печерський ненадовго став знаменитий, у нього навіть вийшла маленька книжка мемуарів.
Але потім у Радянському Союзі подули інші вітри, антисемітизм фактично звели в ранг державної політики, про Голокост і героїв єврейського опору говорити стало не прийнято. Навіть на роботу Печерський зміг влаштуватися лише через кілька років після смерті Сталіна. Незабаром героя в його країні зовсім забули.
Це при тому, що на Заході про повстання в Собіборі видавали книги і знімали художні фільми – у картині Втеча з Собібора, що вийшла в 1987 році, роль Печерського зіграв знаменитий голлівудський актор Рутгер Хауер.
Помер Печерський незадовго до розпаду СРСР, у 1990 році, у Ростові-на-Дону.
І ось тут я підходжу до найголовнішого.
Герої серед нас
Сьогодні все ще живі два товариші Олександра Печерського – герої повстання в Собіборі. Обом далеко за дев'яносто, але, незважаючи на похилий вік, вони перебувають у хорошій формі. Обидва – українські євреї.
Один з них, одесит Семен Розенфельд, віднедавна живе в Ізраїлі. Інший – Аркадій Вайспапір – киянин. Ви чуєте? У Києві, поруч з нами, ще живе унікальна людина – справжній герой, учасник легендарного епізоду з історії Другої світової війни! А в чотирьох годинах льоту від Києва – його товариш, теж не чужа Україні людина.
І нікому до цього, на жаль, немає ніякого діла.
Це сумно, але доводиться констатувати: ні той, ні інший так і не почули за все своє життя від держави ні слова поваги чи подяки за свій давній подвиг, так і не отримали ніяких орденів або медалей – крім тих «ювілейних» нагород, що черговим чином вручалися в радянські часи всім ветеранам до чергової круглої річниці перемоги.
Так вийшло, що автор цих рядків ще кілька років тому випадково познайомився з активістами громадського руху за увічнення пам'яті про повстання в Собіборі – українцями й ізраїльтянами, росіянами. Користуючись своїми журналістськими зв'язками, я намагався їм допомогти, стукав у високі кабінети – і при колишній владі, і при нинішній.
На жаль, це мало до чого призвело. Сильні світу цього – не хочу називати прізвищ – були на словах люб'язні, говорили, що вшановувати героїв опору, які дожили до наших днів – чудова ідея, і її, звісно, буде негайно реалізовано, але в результаті не відбулося нічогісінько.
Один чиновник навіть якось потряс мене, висловившись роздратовано у тому дусі, що йому, мовляв, морочать голову, не можуть пояснити, чого хочуть. Хоча, здавалося б, чого простіше: указ президента, орден, медаль, почесна грамота, та й просто добрі слова, нарешті. Хіба так складно самим придумати?
Непроста історія
Найприкріше, що державні начебто люди, здається, зовсім не розуміють, що ці знаки уваги потрібні не стільки старим Аркадію Вайспапіру і Семену Розенфельду, скільки сьогоднішній Україні.
Так, я переконаний, що вони набагато більше потрібні їй - новій країні, яка звільняється від свого минулого. Потрібні українській владі, якій вороги, як і раніше, намагаються навішувати всілякі ярлики. Потрібні українському суспільству, якому, якщо говорити чесно, ще належить повністю осмислити власну часом непросту історію. У ній були і білі, і чорні сторінки, і героїчні, і ганебні епізоди, які ще потребують, напевно, очищення і покаяння, через яке й донині доводиться проходити багатьом народам Європи.
Як, наприклад, литовському народу, де лише нещодавно, вже після здобуття незалежності, вступу в ЄС і НАТО, успішних демократичних реформ та інших змін почалася болісна, але чесна дискусія про Голокост у Литві, де в 1941 році були знищені – не одними есесівцями, але й місцевими жителями – майже всі євреї. У містечку Молетай, став литовським Бабиним Яром, зовсім недавно, 29 серпня, вперше за 75 років відбулися жалобні урочистості в пам'ять про жертв геноциду.
Утім, час ще є. Не втрачаю надії бути почутим.
Колонку опубліковано в журналі «Новое Время» за 23 вересня 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонено