І справа ж не в якості пісні та номеру – просто Євробачення надто вже складний формат. Різні країни, різні аудиторії, різні уявлення про те, що таке «євроформат», різні ситуативні переваги. Колись бере гору етніка, колись – фриковість, колись – сильний вокал. Вгадати, що буде у тренді в цьому конкретному році – дуже і дуже складно. Тому я й не належу до тих, хто «завжди знав, що Джамала переможе». Просто сподівався, - пише Павло Казарін для Крим.реалії.
42 країни. Голоси від кожної віддає як професійне журі, так і звичайні глядачі. Аудиторія в шістсот мільйонів чоловік. Цілий виток амбіцій, інтересів, фінансових потоків, репутаційних історій. Формула з тисячами змінних.
І тим цікавіше читати тих, хто пояснює перемогу Джамали інтригами світової закуліси. Тих, хто вірить, що ніякої складної системи не існує, а результат голосування визначається чиєюсь злою волею. Тих, хто вважає, що перемога Джамали – справа рук західних політиків, які вирішили «насолити Москві».
Найцікавіше, що всі ці заяви – лише сеанси саморозкриття. По суті, ми присутні на сповіді, коли люди розповідають нам про те, як влаштований, на їхню думку, світ і що в цьому світі вони вважають припустимим. Якщо б вони самі організовували конкурс, то обов'язково б передбачили можливість класти персональний важок на ту чи іншу чашу ваг. А так як вони звикли міряти світ по собі, навіть не сумніваються, що в організаторів конкурсу є можливість «ручного налаштування підсумків».
Але в цьому році їх реакція на підсумки конкурсу буде особливо жорсткою. Не просто тому, що це Україна. А тому, що це ще Джамала. Яка до того ж співає про ту саму подію, яка руйнує головну «духовну скрепу» Росії – Міф про Велику Вітчизняну.
В межах цього міфу депортація кримських татар була «покаранням за колабораціонізм». І більшість текстів, які пишуть в Росії про цю подію, присвячені трагедії не народу і не темі «вкраденої батьківщини». Навпаки – навіть через сім десятиліть день депортації підноситься як день покаяння. Але не покаяння перед кримськими татарами, а як день покаяння для кримських татар.
Загальна інтонація проста: депортація, звичайно, злочин, але, мовляв, «самі винні». Тому що билися не тільки в Червоній Армії, але ще й на боці вермахту. І якщо кримські татари будуть старанно каятися, то ми, так і бути, їх пробачимо і, може бути, навіть поспівчуваємо.
І ось така вибіркова пам'ять існує тільки для кримських татар. Тому що ніхто в Росії під час покладання квітів до Вічного вогню не каже, що треба пам'ятати не тільки про подвиги російських солдатів, але ще і про Андрія Власова і РОА, про 15-й козацький кавалерійський корпус СС і 29-у гренадерську дивізію. Більше того – всі народи Союзу сприймаються тільки як переможці, і лише кримським татарам за доступ до цього свята пропонується пройти фейс-контроль через покаяння прилюдно.
Кримські татари стали єдиним винятком з радянського міфу про війну. Щодо інших народів діє негласний принцип: подвиг і героїзм оголошуються колективною нормою, а зрада і колабораціонізм – індивідуальними відхиленнями. А щодо кримських татар вийшло все навпаки: їхні герої оголошуються винятками з правила, а правилом оголошуються ті, хто воював на боці вермахту.
Більше того – рефреном звучить теза про те, що «відсоток зрадників» серед кримських татар виявився вищим, ніж у інших народів. Але всі, хто в Росії порівнює чисельність росіян і кримських татар, які воювали по різні лінії фронту, забувають одну просту річ: колабораціонізм можливий лише на окупованій території. У Томську або Владивостоці не могло бути ні поліцаїв, ні добровольчих охоронних батальйонів – німці туди не дійшли, а, отже, місцеве населення не стояло перед подібним вибором. Тому любителі вираховувати «коефіцієнт зради» повинні брати за основу чисельність населення, що жило на території, окупованої вермахтом. А це вже дасть зовсім інші пропорції.
Але доводити все це прихильникам «русского мира» абсолютно безглуздо. Тому що саме трагедія депортації заважає адептам Кремля відчувати перемогу у війні як безумовне свято. Тому що саме вона перекреслює увесь пафос: виходить, що звільнення півострова від німців не стало торжеством справедливості. Що за звільненням була трагедія. Що Добро, перемігши Зло, вчинило злочин. І треба визнати, що це було не цілком «Добро», або заявити, що воно вчинила не цілком злий вчинок. А другий варіант звучить простіше і привабливіше.
Тому що тоді не треба буде ні перед ким вибачатися. Не треба буде піддавати сумнівам релігійну у своїй простоті хронологію подій. Не доведеться рефлексувати на тему мудрості командування і партійного керівництва. Не піде з-під ніг грунт, стоячи на якому, «радянська людина» віддає перевагу спогляданню на минуле, сьогодення і майбутнє.
А Джамала співає саме про трагедію. Про вкрадену батьківщину. Про злочин, за який ніхто не покаявся. Вона співає про все те, про що в сучасній Росії прийнято мовчати. Причому робить це під українським прапором, нагадуючи всьому світу про те, кому насправді належить півострів.
Непрощенна чесність, погодьтеся.