Росія Володимира Путіна все більше і більше схожа на склеротичний та застійний Радянський Союз епохи Леоніда Брежнєва. Але в одній галузі, режим Путіна залишається безумовним новатором. Мова йде про корупцію. На 18-му році правління Путіна остаточно закріпилася нова форма кланового капіталізму.
Останні десять років Путін керував найбільшою ренаціоналізацією російської економіки. Держсектор збільшився з 35% ВВП у 2005 році до 70% у 2015-му. Держава, за словами Леніна, повернула контроль над «командними висотами» економіки.
Здавалося б, державні енергетичні гіганти «Газпром» і «Роснефть» повинні працювати як сучасні підприємства. Зрештою, у них є внутрішні правила і політика корпоративного управління, наглядові та управлінські ради, а також щорічні збори акціонерів. Вони проходять незалежні міжнародні аудити, публікують щорічні звіти і проводять зустрічі з незалежними управлінцями.
Але зовнішність оманлива. Правила і політика великих держкомпаній – лише формальність. Вони навіть не управляються державою. Замість цього їх контролює невелика група нерозлучних друзів (колишні офіцери КДБ, міністри і чиновники в адміністрації президента), які виступають в якості особистих представників Путіна.
Система містить усі ознаки давньої феодальної моделі, описаної Гарвардським професором Річардом Пайпсом у його класичній праці «Росія за старого режиму»: вона дає максимум свободи правителю, який роздає завдання феодалам. Фактично, державні компанії в Росії перетворили державну власність на нову модель царської власності.
І міжнародні інвестори це розуміють. Вони, звичайно, купують російські акції, але лише за їх значну дивідендну прибутковість – не через вплив акціонерів. Не дивно, що ринкова капіталізація «Газпрому» звалилася з піку в $369 млрд у травні 2008 року до приблизно $55 млрд сьогодні.
Діяльність так званих держкорпорацій особливо проблематична. Юридично ці фірми, в тому числі «Внешэкономбанк» (ВЭБ) та «Ростехнологии» (Ростех), є незалежними громадськими організаціями. Але вони створюються шляхом передачі державних коштів або майна: коли в 2007 році було створено шість таких корпорацій, їм було передано близько $80 млрд активів і $36 млрд нових державних коштів. Це ставить їх під прямий контроль Путіна.
Державний капіталізм зазвичай асоціюється з публічно спрямованими стратегіями інвестування і технологічного розвитку. І, дійсно, російські держкорпорації нібито зосереджені на просуванні громадських інтересів або створення суспільних благ. Насправді менеджери роблять все, що хочуть, наприклад, віддають перевагу друзям через посередницькі закупівлі або продають активи за цінами субринку.
Вірні керівники великих російських держкомпаній можуть займати свої посади довгі роки, незалежно від того, чи відповідають вони стандартним нормам ефективності, прибутковості або інноваційності. Жоден гендиректор не приніс більше збитків, ніж Олексій Міллер з «Газпрому», але він уже 16 років керує компанією і розраховує зберегти за собою цю посаду. У 2013 році офіційний заробіток Міллера становив $25 млн. Скільки він заробляє сьогодні – невідомо, оскільки розміри винагород державних службовців більше не опубліковуються.
В обмін на їх величезні зарплати і розкішні феодальні володіння, бояри Путіна повинні захищати його інтереси, особливо коли виникають геополітичні проблеми, які загрожують виживанню режиму. Наприклад, «Газпром» слухняно перекрив потоки газу непокірним сусідам, яких Кремль хоче покарати високими розцінками, але всій Росії газ продовжує постачатися, незалежно від того, чи отримує компанія гроші за свої послуги. «Роснефть» позичила мільярди доларів державній нафтовій компанії Венесуели, взявши в якості застави американський нафтопереробний завод Citgo, що знаходиться в державній власності Венесуели. Це явна спроба використовувати важке економічне становище країни, щоб отримати доступ до нафтових родовищ.
Звичайно, економіка Росії також далеко не найсильніша. Тим не менш, система Путіна, здається, здатна вижити навіть при зникненні нафтової ренти. Путін дозволив «системним лібералам» в його адміністрації накласти жорсткі бюджетні обмеження навіть на великі державні компанії. Наприклад, «Роснефть» змушена була відмовитися від найбільш шкідливих для її вартості інвестицій, таких як нафтохімія. У результаті фінансова стабільність, швидше за все, збережеться. У будь-якому випадку, якщо ціна на нафту залишиться на рівні близько $50 за барель, рентабельність російської нафти залишиться суттєвою.
Тим не менш, ця система приносить все нові і нові проблеми, починаючи з кумівства. Феодальний капіталізм в Росії породив невеликий клас неймовірно багатих людей, чиї діти отримали високі державні посади до 30 років. Не дивно, що це викликає обурення молодих, здібних і амбітних.
Наприклад, Петро Фрадков, син колишнього прем'єр-міністра Михайла Фрадкова, став першим заступником голови «ВЭБ» у віці 29 років. Сергій Іванов, син колишнього начальника штабу президента Путіна, став першим віце-президентом Газпромбанку у 25 років (в 36 років він став президентом російської державної алмазної компанії Алроса). Син генерального директора «Роснефти» Ігоря Сєчіна став заступником директора департаменту «Роснефти» в 25 років.
Нова модель капіталізму РФ – усвідомлена спроба наслідувати успіх стародавньої феодальної системи Росії – системи, яка, зрештою, зберігалася століттями. Але часи змінилися, поряд з доходами, рівнями освіти та впливом зовнішніх ідей. У сьогоднішньому світі така система являє реальну загрозу соціальної та політичної стабільності Росії.
Коли лідер опозиції Олексій Навальний зняв документальний фільм про нібито існуючу корупцію прем'єр-міністра Дмитра Медведєва, його переглянуло понад 20 млн людей. Минулого місяця десятки тисяч людей в 90 містах Росії вийшли на вулиці на знак протесту проти корупції. Цілком можливо, що основи неофеодального режиму Путіна вже тріщать, навіть якщо палац ще не хитається.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Андерса Аслунда. Републікування повної версії тексту заборонене
Copyright: Project Syndicate, 2017.
www.project-syndicate.org