Не за поребриком

Після трьох з половиною століть нашого перебування околицею імперії ми реально повертаємося до європейського дому.

Беззаперечний факт - ми вийшли з-під впливу РФ. Остаточно й безповоротно. Тепер Україна не є де-факто сферою так званих пріоритетних життєвих інтересів Москви. І хоча в Кремлі можуть бути з цього приводу інші думки, обрамлені пропагандою для внутрішнього споживання, але нам це байдуже, бо факт залишається фактом - Україна ментально стала іншою, реально не Росією, як писав у своїй відомій книзі другий президент України. Та й цивілізований світ також тепер бачить Україну неросійською. Рішення Європарламенту про безвіз для українців, прийняте переважною більшістю голосів, є тому підтвердженням. ЄС перестав сприймати Україну як щось похідне від Росії і колишнього СРСР.

При всій повазі до наших сусідів, партнерів і союзників Україна за масштабами - це не Молдова і не Грузія. Без України на пострадянському просторі імперія більше неможлива. Вона просто канула в Лету. І сталося це 6 квітня 2017 року. І символічно, що ця блага звістка прийшла до нас напередодні Благовіщення.

Звичайно, український безвіз з ЄС на відміну від інших країн, що проходили через подібну процедуру, сьогодні має політичну конотацію. Але ця конотація фундаментально світоглядна. Саме з таких речей починаються справжні тектонічні геополітичні зміни. І при цьому ми прекрасно розуміємо, що для здобуття права наповнити нашу нову форму реальним змістом європейськості потрібно принаймні ще десятиріччя.

Але все ж…

Пам'ятається, у 2008 році український письменник Юрій Андрухович, пророкуючи європейське майбутнє нашої країни, сказав, що 2017-й рік буде для України ключовим - терени нашої держави залишить Чорноморський флот, і після цього Росія перестане пхати носа в наші справи, а ми станемо нарешті більш інтенсивно рухатися на Захід. І хоч прогноз українського класика поки що не збувся повністю, а я так само, як і він, вірю, що прийде, зокрема, й час виходу ЧФ РФ з українського Криму і Севастополя, але навіть за наявного розкладу 2017-й точно увійде в історію як поворотний. І для нас, і для Європи, і для Росії, і для всього світу.

Так, поки ми ще не в Євросоюзі, поки немає відчутної економічної віддачі від асоціації з ЄС, а російські ринки, бачить Бог - не з нашої волі, стали для нас недоступними. Але модернізація країни і зміни в європейських системах координат - це трансформація за найвищими, я б навіть сказав, найбільш інноваційним стандартами укладу життя сучасної людської цивілізації. І в економіці, і в політиці, і в культурі, а головним чином - на ментальному рівні.

Як фінансист і банкір скажу, напевно, крамолу. Сподіватися нам сьогодні на російські ринки і загальні економічні зв'язки не варто. У нинішній геополітичній ситуації це просто нераціонально. Більше того, в умовах, що склалися, триматися за минуле означає не мати майбутнього. А чи є майбутнє у україно-російських відносин?

Це питання сьогодні за умов російської агресії на Донбасі ріже багатьом слух і звучить дещо риторично. І все ж я вірю, що рано чи пізно Росія зміниться. Купа накопичених проблем, звичайно ж, буде нагадувати про себе ще довго. І відносини можна відновити лише у випадку та на основі повної поваги до українського суверенітету і недоторканності наших територій, закріплених в чинній Конституції України, після повернення підприємств, засобів, відновлення зруйнованої інфраструктури і багато чого іншого. Але на той час, коли це станеться, Україна буде вже зовсім іншою країною. З сучасною економікою, самодостатньою ефективною енергетикою, зі зростаючим малим і середнім бізнесом, який стане основою добробуту громадян. А головне - з українським суспільством, яке буде мати зовсім інше, ще більш далеке від радянських лекал мислення, з суспільством, яке не з чуток знає, що таке свобода і чого вона варта.

А поки наша країна ще в дорозі, давайте один одному побажаємо удачі, а головне - витримки, тому що хоча ми вже й не за поребриком, але подальший наш шлях буде нелегким. Будуть нові виклики і труднощі. Будуть і нарікання, і традиційне «зрадофільство» (ну, як без нього), а у деяких навіть розчарування і відчай. Але цей тимчасовий емоційний фон, впевнений, розчиниться в променях нашого спільного майбутнього успіху. Всі розвинені країни пройшли подібний шлях. І ми, на жаль чи на щастя, тут не особливі.

В Ізраїлі пишаються, коли про них говорять: де два євреї, там три думки. У нас же часто чомусь нарікають з приводу прислів'я: де два українці, там три гетьмани. Хоча, як на мене, йдеться якраз про нереалізований лідерський потенціал в нашому суспільстві. Про нашу силу індивідуалізму, про прагнення все піддавати сумніву, про бажання в усьому мати і висловити свою особисту думку і про готовність відстоювати її, рівно як і своє право бути вільними. При правильному підході - це прекрасні риси національного характеру. І тепер ми маємо величезний шанс творчо реалізувати все це. Але, не руйнуючи, а будуючи. Правда, для цього необхідно виявити більше наполегливості і трохи самодисципліни. І тоді все інше для нас не питання.