Не всі вдома

Часто наша зона відповідальності закінчується на порозі власного будинку. Все, що далі,— чуже, тому там можна спокійно смітити та поводитися по‑скотськи

Юрій Марченко,
головний редактор
інтернет-видання Platfor.ma

Минулого тижня мене запитали руба. "Ти хочеш це лайно прямо під ніс тут кинути?" — поцікавився короткострижений хлопець у футболці-сіточці. Я кинув у смітник близько очолюваної ним лавки пакет з відходами життєдіяльності моєї собаки і пояснив, що все щільно згорнуто, неприємного запаху не буде. Мій авторитетний співрозмовник абсолютно несподівано зрадів: "Ти вже тут не вперш за своїм псом прибираєш, це ви, звісно, правильно робите". Після чого ми ще обговорили, що всі гуляють у парках, але не всім приємно періодично вступати в собачі кізяки, тому прибирати за тваринами, звісно, потрібно — і розійшлися.

Собаки — такі цікаві організми, яких потрібно двічі на день виводити на вулицю, щоб вони там гадили. За деякими даними, в Україні понад 5 млн домашніх собак. Тобто щодня в країні, скажімо так, виробляється близько 10 млн одиниць собачих відходів. І чимала їх частина осідає в парках, скверах, на вулицях. Тому що не так багато людей опускаються до того, щоб прибрати за вихованцями.

Що ви робите, коли улюблений пес навалює купу в квартирі? Прибираєте. А що буває, коли домашній пес паскудить на вулиці? Найчастіше нічого. Нехай полежить купка, поки не зникне під впливом ерозії або лайливого двірника. Тому що вулиця в сприйнятті багатьох з нас — чужий простір. А навіщо турбуватися щодо абсолютно сторонньої території? Не моє — не шкода.

У нашій ментальності "свій" простір закінчується на порозі власної квартири. Ми звикли захищатися від світу. Паркан навколо дачі — ніби там зберігається золотий запас країни, вікна в машині — тонувати в безпросвітну темінь, балкон — засклити до ступеня герметизації батискафа. Люди старанно огороджують власний куток, щоб створити комфорт у приватному вакуумі. Напевно, ми просто розучилися довіряти один одному. І вже точно розучилися нести відповідальність за місце, де ми живемо. Зробити ремонт в квартирі — логічно і зрозуміло, але ідея побілки на поверсі під'їзду одразу наштовхується на внутрішній опір: "А чого це я буду на них — сусідів — свої матеріали і сили витрачати?!" І коли так вважають всі сусіди, то поверхи багатьох будинків виглядають так, наче вони не в європейській столиці, а в азіатській в'язниці.

Життя надає безліч шансів об'єднати зусилля, щоб один великий результат зробив краще всім навколо. Ініціатива з висадженням квітів біля під'їзду може призвести до того, що і клумба з'явиться, і сусіди перезнайомляться. А жити і діяти поряд зі знайомими набагато легше, ніж у світі замкнутих просторів, кожен з яких вважає решту ворожими. Люди роками живуть один над одним у кам'яних коробках, але при цьому навіть не вітаються.

У нас склався стереотип, що простір за порогом квартири — це не наша зона відповідальності. Начебто дім наш, наша вулиця, місто наше, але займається ними нехай хтось інший. Якісь абстрактні "вони" — чиновники, комунальники, активісти. Хоча кому буде краще, якщо на поверсі виявляться не стіни з хамовитими написами, що гармонійно поєднуються з щедро недокуреними недопалками, а свіжа фарба і яскрава лампочка — невже чиновникам? Або все‑таки самим мешканцям?

Нам так і хочеться перекласти відповідальність на когось стороннього. А нехай двірник прибере. А чому чиновники клумбу не поливають? А куди дивиться влада, якщо в під'їзді смердить сечею? Коли мова йде не про конструктив, а про критику, то ми завжди раді. Упорядкувати свій двір — ні за що, це є компетентні сторонні люди. Але якщо хтось займе наше місце для паркування, двір і справді одразу стає нашим, а паркування — рідним клаптиком землі, за який ми будемо битися до кінця.

До речі, як часто ви чули репліки в дусі: “А куди мені машину ставити? Чому місто не забезпечило мені парковку?" Уявімо, що ваш сусід купив новий телевізор. Велику і неймовірно красиву плазму. Ви заходите у під'їзд і виявляєте, що вона висить прямо посеред проходу, а сусід тут же дивиться Олімпіаду. “Ну а що? — розводить він руками.— Я винен, чи що? У мене плазма не влазить на стіну в квартирі, чому мені місто не забезпечило більший будинок? У мене вибору немає, поставлю телевізор тут". Що поробиш, влада винна.

Нам всім потрібно трохи більше відповідальності за те, що відбувається навколо. Причому це "навколо" набагато більше, ніж стіни власної квартири. І тоді комфортно, захищено і приємно нам буде не тільки вдома, але й у всій країні. Навіть у парках, де можна буде спокійно гуляти босоніж, не побоюючись жодного з наслідків життєдіяльності 5 млн українських собак.