Не приховуючи почуттів

Спільний проект Новий час STYLE і Acqua di Parma

 

З намениті тата розповідають про те, як вони виховують своїх синів і ким вони мріють їх бачити, в спільному проекті Новое Время STYLE і Acqua di Parma.

Віталій Сич – головний редактор видання Новое Время. Разом з дружиною Вікторією виховує трьох дітей – Марію (22 роки) і двійнят Аню та Петю (4 роки).

Єкілька речей, за які я вдячний своєму батькові і які хотів би передати синові. Перше: я хотів би прищепити йому розуміння, що про себе потрібно піклуватися самому. Прийшов з тренування – попери свою форму, прийшов з вулиці – переберися і склади речі, виконай свою частку роботи по дому, а потім підеш гуляти. Звучить не дуже зворушливо, але насправді дуже полегшує життя - потім сприймаєш обов'язки легко, як даність, а не як примус. Батько мені свого часу мозок проїв, виховуючи таку життєву дисципліну. Я дратувався, а тепер розумію, що для мене це було корисно і добре.

Друге – це спорт. Мій батько був футболістом, і мене віддав на футбол в 6 років. Було важко, навантаження, іноді дивні тренери, але я займався 11 років і в 17 закінчив ДЮСШ з дипломом. Вважаю, що досі їду на запасі здоров'я і завзятості, які отримав в ті роки. Мені, звичайно, буде неприємно дивитися, як Петька мучиться і терпить, займаючись спортом, але для здоров'я і характеру чоловіка – це добре.

І останнє. Батько завжди говорив: живи красиво. Це мало на увазі: не шкодуй гроші, спілкуйся з друзями, потіш близьких, подорожуй, купуй краще, пий хороше вино, роби божевільні речі та інше. Радіти життю – це теж майстерність, якої я хотів би навчити сина.

 

М и любимо подорожувати і робимо це якомога частіше. Намагаємося завжди брати з собою дітей і не змінювали цієї традиції, навіть коли вони були зовсім маленькі. Наприклад, коли їм не було й двох років, ми взяли їх з собою в непросту поїздку на Балі. Моя сестра живе там неподалік – в Сінгапурі, і ми задумали такий family reunion на Балі, де батьки її чоловіка-ірландця зняли будинок. Потім я, звичайно, зрозумів, що це була виснажлива авантюра, тому що з двома маленькими дітьми на далеких рейсах, та ще й з двома пересадками – зовсім непросто. Але в цілому ми беремо їх майже завжди, і не завжди це спокійний відпочинок на морі. Ми часто беремо машину і багато їздимо, їм начебто подобається. І вони завжди чекають наступної поїздки. Крім того, це чудова можливість побути з дітьми. У робочий час не дуже виходить.

 

В ласне кажучи, в тій поїздці на Балі і сталася кумедна історія. Зібралася велика компанія, було багато дітей: ми з трьома дітьми, моя сестра з чоловіком і сином, батьки чоловіка сестри, брат чоловіка сестри зі своєю дружиною і двома синами. Коротше, повне безумство, літаючий дитячий сад. Ми їхали з Сінгапуру в Денпасар. В аеропорту всі по черзі вели дітей один одного за руку і розмовляли. Коли ми зайшли в літак, то раптом зрозуміли, що Петі немає. Кожен думав, що його веде хтось інший. Ми по «рукаву» рвонули назад в аеропорт і тут же побачили його: він стояв біля вікна і спокійно дивився на літак, який міг полетіти без нього. Тоді всі, звичайно, дуже злякалися, а тепер ця історія мені здається кумедною.

Я хотів би бачити Петю здоровим і щасливим. Необов'язково заможним, але обов'язково щасливим. Я хотів би, щоб він знайшов те, в чому хороший і що йому подобається, і зміг самореалізуватися. Це непросто – я, наприклад, до 21 року до ладу не знав, чим хочу займатися, і потрапив в журналістику випадково. Так ось, я хотів би, щоб син знайшов свій напрямок, тому що самореалізація для чоловіка дуже важлива.

З араз вони з сестрою ходять в англомовний садок. Там все викладання ведеться англійською. І я вже бачу результати. Іноді, лежачи в ліжечках, вони розмовляють зі своєю сестрою Анею англійською. Кострубатою англійською, звичайно, але цілими реченнями. Над чимось там сміються, жартують, лаються. Я вважаю, що відмінне знання англійської – це необхідність, і як викладач англійської (за освітою) знаю, які конкурентні переваги це може давати. А далі видно буде. Звичайна, але хороша школа. Не та, де 1 вересня – парад марнославства. Ну а до вищої освіти, на щастя, ще далеко. Є така думка: все, що ми повинні дати своїм дітям, це любов і власний приклад. Думаю, таку школу я можу їм пообіцяти.

Я почав отримувати задоволення від того, що залишаюся з ним наодинці і просто гуляю або їжджу кудись на машині у справах. У мене ж двійня, він весь час з сестрою. Вона – жвава, яскрава, голосиста. Якщо вона поруч, з ним спілкуватися складно, вона хоче бути в центрі уваги. А коли її немає, набагато простіше – ми можемо сходити на майданчик, йому подобається лазити по усіляким снарядам, просто по парку погуляти, поспілкуватися або поїхати удвох купити продукти в магазин. Я йому кажу: чувак, пішли зі мною! І він завжди мчить із задоволенням. Крім іншого, я знаю, що в магазині на касі буде кульмінація: тато, а ти мені купиш кіндер-сюрприз? Я – слабкий і завжди купую.

Я хотів би, щоб він себе не шкодував, щоб навчився домагатися мети, щоб зрозумів, що багато що залежить від нього самого. Не від тата чи когось ще, а тільки від нього. Щоб я його запустив, як кораблик, і далі він плив сам. Хочу, щоб у нього з'явилися амбіції. Хочу, щоб він зловив правильний баланс – скільки потрібно працювати, а скільки – радіти життю. Хочу, щоб він зрозумів, що задоволеним в житті можна бути тільки тоді, коли ти отримуєш задоволення від результатів своєї роботи. Хочу, щоб він навчився бути щасливим. І дуже сподіваюся, що у нього вийде.