За бортом – плюс 36°C. Кондиціонер в машині вийшов з ладу, так що в салоні ми почуваємося курячими стегенцями. З пункту А в пункт Б українськими дорогами – 500 км. Нас чекають в черговому кінотеатрі, і недовіра тих, хто очікує – більша, ніж нетерпіння. Ми енний раз представляємо шановній публіці новий український фільм.
Стрічка називається Червоний, але відразу хочу попередити – мова не про неї. Наш промотур довжиною в 23 пекельно спекотних і не менш щасливих дня, як пишуть в підручниках з тактики, розкрив оборону, яку українці давно і наполегливо тримають по всій лінії культурного фронту. Я знав, що українське – не тільки кіно, але і література з музикою – давно стало для культурного продукту вироком. Спасибі, що не смертним, однак довічною ізоляцією від зовнішнього світу тхне.
Але переконався в цьому зайвий раз саме нинішнього розпеченого серпня, коли вийшов із зони відносного комфорту, трухнув стариною і вирушив представляти глядачам наше кіно. Не в егоїстичному сенсі "зроблене нами", а в найширшому: зроблене в Україні. Спілкуючись з директорами і менеджерами кінотеатрів, які відкрили нам двері, відчував себе представником компанії, яка намагається вийти на ринок продтоварів з новим вершковим маслом або соняшниковою олією. Ви напевно бачили таких в супермаркетах. Втомлені люди описують товар, умовляючи взяти на пробу хоч малу партію, тиснуть на те, що ціна нижча, але якість на рівні. А продавці так само втомлено пояснюють, чому їм складно працювати з незнайомою продукцією. Справедливо нарікаючи на покупця: люди сплачують за те, до чого звикли і в чому впевнені.
З українським кіно в нашому випадку аналогічна ситуація. І в Ужгороді, і у Львові, і у Вінниці, і в Чернігові, і в Запоріжжі на показ прийшли багато з тих, хто в кіно ходить нечасто. Та найновіша аудиторія, за якою роками полюють всі, хто створює культурний продукт в Україні. Але глядач прийшов не тому, що йому цікаво. Нас зустрічала стримана ввічливість, а в очах читалась недовіра, компенсована бажанням відбути "захід", поставити собі плюсик в карму і піти з почуттям виконаного обов'язку. Ну ось, знову не вийшло у наших, ну та ладно, нехай – це ж своє, ми ж волонтери.
І кожного разу через дві години, коли глядачі вставали на фінальних титрах і довго аплодували, а потім азартно фотографувалися на тлі постерів, брали автографи і змітали книги, на які до показу не звертали уваги, ми розуміли: волонтерству приходить кінець. Глядач побачив нову якість українського кіно. Ще не голлівудське, але вже без претензій зробити плювок у вічність, плюючи при цьому і на потреби широкої аудиторії. Нам повірили за чесність. Ми претендуємо не на фестивальні нагороди за кордоном, а на більшість голосів гривнею всередині країни.
Українці давно хочуть своєї масової культури. Це висновки авторитетного соціолога Ірини Бекешкіної, які я прочитав, гортаючи в Інтерсіті один з серпневих номерів НВ. "Потрібна українська масова культура. Вибачте, потрібна українська Дар'я Донцова. Те, що люди читали б на пляжі. Детективні серіали потрібно робити забійні", – говорить вона. Сперечаються з цим тільки ті, кому нема чого пред'явити широкій аудиторії. Звідси через острах глядача-читача-слухача – культ камерності, закритості, самобутності, якими часто прикривають відсутність як куражу, так і елементарних талантів.
Квоти на українську музику в радіоефірах спровокували безліч критики в соціальних мережах. Мовляв, дали українському зелене світло, і на нього полізла "всяка попса". Мелодія – ладно, з пивом піде, а ви тексти послухайте! Напевно всі ці незадоволені знають англійську, французьку, німецьку, італійську, польську та інші мови, якими складають невигадливі пісеньки артисти, які співають в ефірах згаданих країн. Перекладіть класику — Boney M, Джо Дассена, Адріано Челентано, та хоч Робертіно Лоретті. Ви здивуєтеся, наскільки мелодії, ритми і смисли, донесені масовою культурою, схожі. Їх відрізняє тільки національний присмак, у кожного свій.
А кіно спочатку народилося як масова культура. Це потім вже з'явилися фестивалі, один локальніший іншого. Нове українське кіно з ряду причин почалося з фестивальних зразків. Тому лякало широку аудиторію: нудно, не зрозуміємо, нам би таке, як в Голлівуді, але своє. Здійснилося: на пригодницький український фільм йдуть з попкорном. Ось він, виріс рівень довіри. Те, що заїдають кукурудзою, вже цікаво. Як і те, під що танцюють. І те, що читають на пляжі.
Колонка опублікована в журналі Новое Время за 1 вересня 2017 року. Републікація повної версії тексту заборонена
Новое Время запрошує на лекції наших відомих колумністів Діалоги про майбутнє. Детальна програма тут
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени