Наука створювати

Нетерпимість до плагіату, акцент на наукову роботу, високі зарплати й активні студенти — такою університетську систему Заходу бачать українські викладачі, які працюють в іноземних вишах

Максим Бутченко

Український історик Андрій Портнов, який викладає в Берлінському університеті імені Гумбольдта, на хвильку замислюється, намагаючись коротко сформулювати відповідь на питання "Чим західна вища освіта відрізняється від української?". Чотири роки його роботи в університетах Швейцарії, Польщі, а тепер і Німеччини — достатня база для порівнянь.

“Перше, що спадає на очі,— високий соціальний статус професорів. Це престижна і високооплачувана робота,— відповідає Портнов.— Стати професором дуже непросто. А якщо вдасться, то повага і авторитет гарантовані".

За повагою і авторитетом на Захід їде все більше вітчизняних викладачів. Поговоривши з кількома українцями, які працюють у вишах ЄС, а також США і Канади, НВ переконалося: їх привабила націленість університетів на наукову роботу. І солідні зарплати — наприклад, середньорічний дохід професора в Німеччині може досягати €150 тис.

Ще один стимул для переїзду — те, що західне освітнє середовище, на відміну від українського, націлене на активне міжнародне співробітництво: викладач, працюючи в університеті, може провадити дослідницьку роботу не просто в іншому виші, а навіть в іншій країні. Наука на Заході не сприймає плагіату, чим грішить українська система вишів, і це теж приваблює наукові кадри з берегів Дніпра.

Та й студентське середовище в Європі та Америці схоже на викладацьке — в ньому заохочують самостійність та наукову діяльність, а за шпаргалки або списування можуть позбавити права на навчання на кілька років.

Увесь цей комплекс факторів призводить до того, що західні виші, мов пилососи, витягають з України найкращі викладацькі кадри і потенційно успішних учених. За оцінкою Наталії Шульги, експерта Реанімаційного пакету реформ, за останні роки країну покинули 20 тис. молодих і мотивованих дослідників.

Водній із київських кав'ярень 31‑річний Антон Корнієнко, викладач Центральної школи Ліона у Франції, згадує, що вперше потрапив туди в межах студентського обміну десять років тому, коли ще навчався в київському Політесі. Тоді він і дізнався, чим відрізняється французька вища школа від університету: це різновид вишу, але відкритий промисловим міністерством заради підготовки інженерів і економістів.

Українець вже п'ять років викладає в такій школі й навіть має французьку дружину. Корнієнко радий, що опинився в Ліоні. Тут він повною мірою усвідомив принади французької освітньої системи, яка значно краща, ніж українська.

Навчання у Франції безкоштовне, зазвичай студенту потрібно віддати лише близько €200 за канцтовари та книги, пояснює Корнієнко. Учні вишу складають під час вступу загальний залік, а от для того, щоб потрапити у вищу школу на кшталт Ліонської,— абітурієнту потрібно два роки навчатися на підготовчих курсах, а потім здати іспит.

У вищій школі головний акцент роблять на практичні заняття. "Як мінімум половина занять — у лабораторіях",— розповідає Корнієнко, згадуючи, як в одній з них він зі студентами створював комп'ютерний чіп. Також учні проходять практику у великих компаніях, наприклад, в підрозділах автогіганта Renault або авіакорпорації Airbus.

У результаті випускникам не потрібно добирати професійні навички методом власних проб і помилок на першому робочому місці — вони вже повністю готові до праці.

Орієнтацію на випуск повноцінного працівника на Заході відзначає і сумчанин Олександр Романко. Він ще 1998 року вирушив навчатися в канадській магістратурі, а зараз викладає в Університеті Торонто. Його профіль — економічний аналіз.

Науковець розповідає, що в Канаді є три види магістратури: перша — звичайна навчальна програма, друга — з ухилом на дослідження, а третя, професійна, побудована на стажуваннях та підготовці до роботи у певній професії. "Власне, останнє — це MBA: той, хто отримав освіту, відразу йде працювати в велику компанію",— каже Романко.

Тому і вартість навчання у професійній магістратурі дорівнює 30 тис. канадських доларів на рік, а у дослідній — лише 7 тис.

Своєму нинішньому стану викладач Корнієнко з Ліонської школи радий не менше, ніж лабораторним заняттям, адже цей статус у Франції довічний. Теоретично ніхто не може звільнити вчителя, тому у вишах — висока конкуренція за подібне звання.

Один зі стимулів включитися в цю боротьбу — непогана зарплата: у середньому €2-2,5 тис. на місяць. "Це при тому, що я можу провадити наукову діяльність: нещодавно близько півроку працював над дослідженнями в Швеції",— розповідає Корнієнко, який викладає предмет Автоматична система керування механізмами — подібні використовуються, наприклад, в авіаційних автопілотах.

До речі, у Франції 100 вишів, а в Україні їх понад 300. І зарплата професора в українському виші становить 10 тис. грн, або €350 на місяць.

Про високу конкуренцію в середовищі викладачів на Заході каже і Володимир Білоткач. Він шість років пропрацював в американському Університеті Каліфорнії, а тепер перебрався до Університету Ньюкасла у Великій Британії. Втім, на момент спілкування з НВ — інтерв'ю відбувалося в Skype — Білоткач перебував уже в Японії, куди приїхав викладати з обміну досвідом.

За його словами, західні викладачі зобов'язані постійно розвиватися і доводити, що вони чогось варті. Наприклад, у США випробувальний термін триває цілих шість років, і ніхто не гарантує, що далі претендентів візьмуть на постійну роботу. "Тому геть усі займаються наукою і публікуються у відомих журналах",— пояснює українець.

Опублікувати свою роботу в профільному виданні теж непросто — у цій сфері велика конкуренція, тому матеріал має бути якісним. Сам Білоткач писав одну статтю протягом двох років.

У Німеччині ж, за словами його колеги Портнова, стимулює конкуренцію і те, що 90% викладачів працюють за тимчасовим контрактом. І можуть будь-якої миті втратити своє місце.

Поборотися за нього варто не тільки заради зарплати — університетські кадри в Європі та США мають значно більшу свободу, ніж в Україні. Вони завжди можуть покинути свій виш на кілька місяців і вирушити до іншої країни — читати лекції або щось досліджувати. А потім повернутися до попередньої роботи.

Університети і самі заохочують подібні "творчі відрядження". "Обмін досвідом та фахівцями — це норма серед німців: багато їздять, займаються наукою",— розповідає Портнов.

Підтверджує це спостереження і Романко. "Розвивати науку — це і є основна функція вишу, а навчання — побічний продукт",— каже він про ключову мету існування канадських університетів.

Деякі країни активно заохочують іноземних фахівців приїжджати до них. Як, наприклад, ПАР. 32‑річна Анастасія Рябчук вже понад три роки працює в центрі досліджень соціальних змін при Університеті Йоганнесбурга. Українка пояснює, що південноафриканці керуються простою логікою: місцеві університети прагнуть потрапити в світові рейтинги топ-вишів і для цього запрошують до себе зарубіжні наукові кадри. Роблять це не просто так, а даючи можливість проводити дослідження і виділяючи при цьому щомісячні стипендії в €1 тис.— великі гроші для країни, де зарплата в промсекторі становить €400.

Учені, які тут працюють, ґрунтуючись на результатах проведених досліджень, пишуть статті в наукові журнали. І тим додають очок вишу, що їх прихистив.

На сьогодні три виші ПАР потрапили до списку чотирьох сотень найкращих вищих навчальних закладів світу. Українських в ньому немає.

Мілана Ніколко, яка здобула науковий ступінь у Таврійському університеті, зараз далеко від батьківщини — в Канаді: вона викладає історію Східної Європи в Карлтонському університеті. На питання, в чому причина високого рівня освіти за кордоном, відповідає просто: "У взаєминах учень-учитель". Мовляв, студенти вчаться висловлювати свої думки, читають по 100 сторінок перед лекцією, формують свою позицію. Їх стимулює перспектива стати вченим або високооплачуваним фахівцем. Але і позиція керівництва вишів і викладачів, які заохочують самостійність, грає важливу роль. Тому про плагіат на Заході і мови не може бути, продовжує вона.

Експерти описують цілий комплекс чинників, що призводять до відсталості української освіти. Зокрема — слабке фінансування науки в країні. А самі виші, на думку аналітиків, навіть не намагаються конкурувати за викладачів. І заохочувати професуру і студентів до власних досліджень часто навіть не думають.

Наприклад, у Великій Британії система працює так: викладач-початківець отримує близько €40 тис. на рік без вирахування податків, а людина з досвідом, яка має безліч наукових досліджень,— €100 тис.

Корнієнко додає, що молодим фахівцям навіть дають бонуси: до обов'язкових 200 годин на практику додають ще 60 годин для досліджень.

А в Україні, за словами Євгена Магди, який викладає в київському Політесі, наявність наукових статей не впливає на рівень оплати праці. "Впритул дослідження провадять лише декілька головних університетів",— каже він.

Вітчизняні виші сильно залежать від профільного міністерства — як фінансово, так і методологічно. А західні університети не тільки мають стабільні джерела фінансування, зокрема приватного, але і забезпечені великими правами і повноваженнями, включаючи складання навчальної програми. "Тут немає такого поняття, як підручники для всіх. Ніхто не каже: ось це — правильний підручник, потрібно складати програму за ним",— розповідає Портнов, виходячи зі свого німецького досвіду.

Корнієнко переконаний: українська система освіти зміниться на краще лише тоді, коли трансформується національна економіка: почнеться її зростання та будуть потрібні інженери і вчені для високотехнологічних виробництв. "У країні потрібно скоротити кількість вишів, але акцентувати на якості випускників і практичних напрацюваннях",— впевнений молодий вчений.