Національна ідея

Політики, вчені, бізнесмени і люди мистецтва формулюють ключову ідею країни

Віталій Сич,
головний редактор НВ

Я давно просуваю одну просту і приземлену національну ідею для України, а саме — cередня зарплата $1.000 через п'ять років. У такій бідній країні, як Україна, зростання добробуту громадян — не лише головний фактор задоволеності життям, а й питання національної безпеки. Більшість українців вимірюють ефективність змін в країні ступенем зростання свого доходу. А що може бути кращим мірилом цих змін, ніж зростання середньої зарплати?

Мені складно уявити собі громадян будь-якої країни, щоб вони розмахували прапорами сусідньої держави, якщо в їх власній країні рівень доходу вдвічі вищий. Нещодавно колишній держсекретар США Кондоліза Райс в інтерв'ю нашому журналу сказала, що Україні "потрібно багато уваги приділити побудові економіки і боротьбі з корупцією, щоб люди на сході країни відчули себе українцями".

Зараз середня зарплата українців наближається до позначки $300. Для того щоб вона виросла втричі, повинен істотно вирости ВВП на душу населення. Щоб це сталося, Україна повинна стати зручним місцем для ведення бізнесу — як для самих українців, так і іноземних компаній.

Іноземні інвестиції повинні стати двигуном зростання, як це відбулося в усіх країнах Центральної Європи. Фактичний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну минулого року склав $1,1 млрд. Ця цифра має зрости в рази і скласти не менше $5-7 млрд на рік, а бажано — $10 млрд.

Один з архітекторів словацьких реформ Іван Міклош вже порахував, що Україні знадобиться 35 років для подвоєння ВВП, якщо економіка буде зростати на 2,5% на рік, як зараз. І лише 10 років, якщо її зростання прискориться до 7% на рік.

Щоб економічне зростання значно прискорилося, а гроші хлинули в країну, всі перешкоди на шляху капіталу — а саме корупціонери, бюрократи, ручні суди і державне втручання в економіку — повинні бути усунені. Саме це і є відправною точкою для різкого зростання зарплат в країні.

Уже 26 років багато хто в Україні вважає, що об'єднуючим фактором для країни повинна стати якась гуманітарна ідея, яка скріпить різних українців і мотивує саму країну до більш швидкого розвитку. Цю ідею шукають і не знаходять. Воно й не дивно — у різних українців різна історія і абсолютно різне ставлення до одних і тих самих речей. Тому довгий пошук якоїсь гуманітарної або культурної домінанти швидше роз'єднував українців, ніж об'єднував і мотивував.

Хто-небудь знає, яка національна ідея у датчан? Або у голландців? Або у норвежців?

Там ніхто не шукає національну ідею, там просто добре живуть. Особисті і економічні свободи — це і є національна ідея в більшості розвинених країн. Іншими словами, комфортна країна для вільних громадян.

І нехай гасло "Середня зарплата $1.000 через п'ять років" буде провокаційним спрощенням. Але воно оперує зрозумілими усім категоріями і виставляє правильний орієнтир.

Ярослав Грицак

Історик, професор Українського католицького університету

Десять років тому до мене і мого колеги підійшли двоє львівських бізнесменів середнього віку з проханням: "Придумайте що-небудь, щоб наші діти не покинули Львів, інакше ми ніколи не зможемо няньчити наших онуків". Ця зустріч поклала початок Унівській групі — об'єднанню гуманітаріїв і бізнесменів, які зайнялися виробленням стратегії розвитку Львова.

Кожен з нас любить хвалитися. Але коли я бачу, як динамічно розвивається сьогодні Львів, як фінансові та людські капітали поступово мігрують зі сходу України на захід (про це писав навіть The Economist), я хочу гордо сказати: "У цьому є заслуга і нашої Унівської групи".

Не можна недооцінювати силу ідей. У тому числі ідей національних.

Деякі з них були катастрофічними. Наприклад, така: "Німці — нація, чиї кордони збігаються з межами вживання німецької мови". Зараз таку ідею сповідує Кремль, сподіваюся, що наслідки будуть такими ж катастрофічними. У нашому випадку ця ідея "Україна для українців", яка своєю логікою нагадує мені гасло "Електрика для електриків, а вода — для водолазів". А є просто обман. Скажімо, наша еліта намагається переконати нас "жити по-новому", але при цьому робить вигляд, що її саму ця вимога не стосується.

Успішна ідея виростає з досвіду. Український досвід можна проілюструвати тривалістю життя. З 1900 до 2006 року в Україні вона зросла з 37 до 62 років для чоловіків і з 46 до 74 років для жінок. Тоді як в Західній Європі — з 43 до 76 років для чоловіків і з 46 до 83 років для жінок. Люди в Україні жили і живуть в середньому на 8-15 років менше, ніж в Європі, — а за часів голоду 1932-1933 років та війни ця різниця становила цілих 30-39 років!

Тривалість життя — один з кращих показників добробуту і розвитку країни. Тому моя ідея проста: тривалість життя в Україні повинна зрівнятися із західноєвропейською. Іншими словами — "жити гідно", де гідність означає тривалість і якість життя.

Ця мрія важлива всім — бідним або багатим, україно- чи російськомовним людям, зі сходу чи заходу. У цьому сенсі вона дійсно є національною ідеєю.

Така ідея — не "захмарна комуна" або "мрія про Грааль". Наші сусіди, поляки і прибалти, провівши реформи, повільно, але впевнено до неї наближаються. Вона не захищає їх від політичних або інших скандалів. У світі немає нічого досконалого. Важливо пам'ятати: той, хто починає з бажання побудувати ідеальне суспільство, закінчує концтаборами. З відповідною тривалістю життя.

Євген Уткін

Засновник технологічного холдингу KM Core

До революції гідності моє розуміння національної ідеї було наступним: місія України як найбільш вільної і значущої (по території, населенню, потенціалу) республіки — змінити вікову парадигму посткомуністичних країн.

Це коли на вершині піраміди — цар, генсек, голова, президент, начальник. Навколо нього — політбюро, трійка, сімка, свита, опричники, яничари. А внизу — народ, електорат, чи то пак "піпл, який все схаває". Змінити на модель, коли нагорі піраміди — Людина, Громадянин, Творець. А держава — сервісна компанія, яка дбає про безпеку, справедливість і рівність можливостей доступу. Успіх України кардинально змінить 1/6 частину суші нашої планети.

Революція гідності запустила незворотні процеси руйнування старої моделі, але ми стоїмо перед викликом незвіданого нового. І в цьому новому у мене немає надій на великого реформатора, керманича, конструктора, який побудує наш новий ковчег і вкаже шлях у світле майбутнє.

Поточна, перехідна, гібридна ситуація схожа на політ втомленого повітряного судна з непрацюючими засобами навігації в недружньому оточенні. Частина екіпажу цього судна, крім основних завдань, ще крадькома поїдає найсмачніше з кейтерингу, шукає дешевий гас з роттердамовським лейбом +++, розпродає частину сильно вживаного судна, того, без чого і так ще політає небагато.

Але ми живемо в XXI столітті. Столітті фантастичних швидкостей, тектонічних і повсюдних змін суспільства, держав, бізнесу, людини. Виросло нове покоління мілленіалів — молодих людей, народжених в епоху тотального проникнення інтернету. З'явилась на планеті нова "держава" з населенням понад 2 млрд — Фейсбук. Однією з головних причин таких змін стали технології, доступні всім.

Сьогодні, в XXI столітті, конкуренція між країнами поступається місцем конкуренції між містами. 300 міст на планеті в сукупності виробляють понад 50% світового валового продукту. 40% економіки — в світовій павутині, вже в 2050 році велика частина економіки зміститься в сектор креативної економіки, де основний продукт — плід творчості, креативу, інтелекту. Загальна автоматизація і роботизація — каталізатори цього процесу. До цього часу більшість спеціальностей будуть такими, про які сьогодні ми всі, що живемо на планеті Земля, не маємо уявлення.

Київ знаходиться в одному з епіцентрів цих змін. Майдан — прототип нової моделі управління містом, державою, суспільством. Це самоорганізована, самоналагоджувальна, самонавчальна система колективного розуму. Це безпілотний автономний літальний апарат (ну, не можемо ми 26 років знайти гідного пілота, ось і придумали, як без нього обійтися).

Українські таланти в галузі мистецтв і технологій абсолютно конкурентоспроможні на світовій арені. Їх природну концентрацію навколо столиці та великих міст треба просто підкріпити розвитком інтелектуальної інфраструктури.

Київ з багатьох причин — географічних, історичних, духовних, енергетичних, "анархічних", культурних, наукових, ландшафтних, природних, технологічних, національних і людських — може претендувати на роль однієї зі світових столиць нової креативної економіки і центру культурного тяжіння.

Наша національна ідея: Київ — креативна столиця світу.

Володимир Лавренчук

Голова правління Райффайзен Банк Аваль

Національна идея — це те, що об'єднує більшість людей зараз, історично або в очевидному майбутньому.

Українці розуміють і понад усе цінують власну індивідуальну свободу, яка формує сильні горизонтальні зв'язки і неприйняття жорсткої вертикальної залежності.

Ми ефективні сильними територіальними громадами, масовою приватною ініціативою і здатністю до якісної кооперації.

Наше суспільство традиційно характеризується високим рівнем організації, добробуту і культури кожного домогосподарства.

Все це позиціонує українців серед лідерів в новітніх технологіях, винаходах, перемогах в різних змаганнях, об'єднує навколо складних завдань і цілей.

Ключові слова: свобода, сучасність, кооперація.

Євген Глибовицький

Член Несторівської групи, міждисциплінарного експертного об'єднання, створеного для розробки стратегічного бачення України

“Відчепіться від нас”,—сформулював національну ідею Лесь Подерв'янський, людина мистецтва, відомий гострими слівцями. Замість відчепіться в оригіналі був, звичайно ж, сильніший синонім. Але, не дивлячись на весь епатаж і іронію, Подерв'янський, можливо, більше правий, ніж здається: після виснажливих змагань зі смертю протягом шести-семи поколінь суспільство хоче, щоб його просто залишили в спокої.

Недоотримана на початку ХХ століття незалежність дісталася дорогою ціною. Стабілізація радянської влади в 1920-х з начебто дружнім інтерфейсом політики "коренізації" вилилася в боротьбу комуністів із соціальною і політичною суб'єктністю громадян. У селах косили голодом, в містах —  репресіями. Гинули найздібніші. Друга світова прийшла з тим же порядком денним: ніякої суб'єктності, але найсміливіші і вперті гинули разом з усіма іншими. У нібито мирний час відновлення в 1950-60-х доступ до соціальних ліфтів отримували в більшості випадків "правильні" українці —  ті, хто відмовився від претензій на власну ідентичність: її смислову складову повинен був зайняти марксизм-ленінізм, національну —  інтернаціоналізм, який в Україні був звичайним великоруським шовінізмом. Сито відбору проходили далеко не всі. Однак Йосип Сталін припустився фатальної для СРСР помилки, "об'єднавши" Західну Україну з СРСР. З 1960-х набирає сили дисидентський рух, для придушення якого Москві довелося для початку розправитися з "м'якістю" всередині української комуністичної еліти. Відповідно, 1970-ті в Україні —  це не тільки дефіцит і Афганістан, але і атмосфера страху, в якій за розказаний анекдот або політично заряджену репліку можна було заплатити не тільки кар'єрою, а й свободою. Кульмінацією став Чорнобиль і нелюдське рішення провести першотравневу демонстрацію 1986 року. З середини 1980-х в Україні стрімко падає народжуваність. Криза економіки і свідомості 1990-х доповнила список бід. Сила самостійності поверталася з майданами. Але надії на мирний розвиток перешкодило нафтогазове натхнення імперської Росії і війна з 2014 року. Свіжі ряди могил на кладовищах по всій країні —  це десятки, сотні тисяч рецидивів болю.

Досвід України різко контрастує з досвідом Заходу, де остання катастрофа —  Друга світова —  вже стирається в людській пам'яті, а безпека з достатком сприймаються скоріше як даність, за яку не особливо потрібно боротися.

Звиклі до нещасть українці схильні недооцінювати унікальність і глибину свого травматичного досвіду, як і здатність йому протистояти. Відчепіться як квінтесенція устремлінь українців стосується не кожного. У суспільстві вже зараз є групи, які вийшли за межі травми і хочуть більшого, ніж просто вижити. Вони хочуть розвитку. Їх національна ідея буде іншою —  стати частиною великого розвиненого світу. Або зробити внесок в розвинений світ. Можливо, навіть стати прикладом — подолання і розвитку.

Олексій Кредисов

Керуючий партнер компанії EY в Україні, операційний директор і директор по залученню інвестицій компанії EY в шести країнах Східної Африки і двох країнах Західної Африки

Я не філософ, щоб міркувати про національну ідею. Я —  аудитор і керівник бізнесу, тому почну з цифр. Україна —  багата країна з точки зору природних ресурсів, у нас живуть освічені і працьовиті люди, але за рівнем доходів домогосподарств наша держава —  серед відстаючих. Ми входимо в групу країн, де рівень особистого добробуту не перевищує $ 5 тис. на людину, —  це Індія, Бангладеш, Камбоджа, країни Центральної Африки та Середньої Азії, а також Білорусь, Молдова та Україна.

Згідно зі звітом Global Wealth Report 2016 швейцарського банку Credit Suisse, з 2000 року роль країн, що розвиваються, в розподілі світового добробуту зросла — з 12% до 18%. Однак майнова нерівність в світі продовжує посилюватися: 10% населення володіє 89% світових активів. Чи є у нас шанс потрапити в їх число? Шанс є завжди, питання — в бажанні діяти.

Я побачив чимало країн Азії та Африки і можу сказати, що стрімке економічне зростання можливе і в набагато складніших умовах, ніж сьогодні в Україні. Хочеться, щоб ми орієнтувалися на амбітну мету — досягти такого високого рівня життя, який зараз доступний країнам вищої ліги. Так званому золотому мільярду — 1/7 населення Землі. Чому б не зробити зростання добробуту населення нашою національною ідеєю?

Важливо відзначити, що мова йде не тільки про стимулювання споживання, хоча це важливий аспект. Подолання матеріальної бідності нерозривно пов'язане з накопиченням інтелектуального капіталу і розвитком сфери освіти. Завдяки глобалізації та онлайн-технологіям освіта стає все більш доступною. Обмін знаннями значно прискорюється, і нам важливо включитися в цей процес якомога швидше.

Зростання добробуту суспільства також неможливе без відкритості та взаємної поваги, довіри громадян один до одного. Нам потрібні соціальні ліфти і умови для розвитку культури підприємництва, яка драйвує зростання інновацій і розвиток сфери послуг, де сконцентрована додана вартість.

Не варто покладатися виключно на природні ресурси, будуючи сировинну економіку і підтримуючи природні монополії, адже це нестійка стратегія. Якщо брати, нічого не пропонуючи натомість, ресурси швидко вичерпаються, а розрив між багатими і бідними буде тільки зростати.

Кожен з нас може і повинен створювати для суспільства додану вартість — інвестуючи час в самоосвіту, розвиваючи особистий потенціал і змінюючи світ навколо себе на краще.

Мустафа Найєм

Народний депутат БПП

Національною ідеєю України може стати історія успіху нового покоління і нових людей, які прийдуть до управління і будуть робити все інакше. Це перше. Друге: ми повинні визначити пріоритетні галузі в економіці. Я, наприклад, вважаю, що це IT. Мені не дуже зрозумілий ажіотаж з аграрним сектором —  це все ж сировинна економіка на даний момент. Також вважаю, що ми можемо відродити нашу промисловість.

Але проблема в тому, що зараз у нас одна національна ідея — вижити у війні з Росією. І всім цю ідею насаджують. Ця ідеологія тримає всіх молодих і всіх прогресивних, які хочуть щось змінити, в заручниках. Тому що нам кажуть: "Хлопці, ми в кабінці управління, ми рулимо цим літаком, не розхитуйте його, тому що у нас війна". Ми говоримо: "Ок, але ми все разом летимо в цьому літаку". А в ньому вже є командири, які крутіше, ніж ті, хто сидить в кабіні пілота. І технарі, які знають, як краще будувати ці літаки. І хлопці, які знають, як крутіше обслуговувати пасажирів. Це все ті люди, які можуть по-іншому побудувати політ, по-іншому приймати рішення. Але всі вони в заручниках у старих командирів, які говорять: "У нас війна. Сидіть".

Необхідно, щоб до управління прийшли молоді люди, які покажуть, що може бути інакше і без радикалізму, без військових переворотів і усілякого маразму. Ми можемо це зробити.

Зараз нам нав'язують ідеологію, що наше найбільше досягнення —  це те, що ми вижили у війні з Росією. Це правда, але цю перемогу неможливо розвинути, цю перемогу потрібно довести до кінця, перемігши.

Я вважаю, що поява нових людей на великих посадах —  це може стати національною ідеєю на якийсь час. Причому нові —  це необов'язково про вік. Можна говорити, що у молодих мало досвіду. Але в Україні вже є яскраві приклади, коли саме молоді фахівці домоглися успіхів. Давайте подивимося, де у нас вийшло? Закупівлі. Там що, сидить Матіос [Анатолій Матіос - головний військовий прокурор]? Ні, там сидять молоді хлопці. Та ж патрульна поліція. Її що, зробили старі менти? Ні.

Зараз у нас — як у випадку з ракетою: щабель, яка дозволила б нам злетіти, все ще не наповнена паливом. Тому що замість того, щоб інвестувати час, ресурси і гроші в молоде, нове, сильне, нехороші дяді інвестують в себе. І тому вони нічим не відрізняються від Партії регіонів. Вони поливають старий дуб, але ми гай від цього не отримаємо.

Владислав Троїцький

Режисер, засновник фестивалю Гогольfest

Н

аціональна ідея "Україна —  не Росія" — крута ідея. Але добре, не Росія, а що тоді? "Україна це Європа"? Теж абстракція. "Європейська" — це означає, з одного боку, певний рівень свідомості, культури, а з іншого — Європа, вона ж різна. Особливо в контексті Каталонії, Brexit, польського націоналізму. До якої Європи ми хочемо долучитися?

Україна — загадкова країна. Кожного разу, розмірковуючи про майбутнє України, про ідентифікацію України як України і українців як українців, я переживаю змішані почуття.

Наприклад, у Львові бачу нові сформовані еліти і їх готовність будувати країну, "свою Україну". У Києві такого відчуття у мене не виникає, за рідкісним винятком. На відміну від Львова, де більшість людей вибирають ідею творення, в столиці якщо і об'єднуються, то не за щось, а проти чогось. Тут все ще багато нудотного цинізму, політичних ігор і мало енергії відваги. Ще гірше в Харкові. Одеса взагалі інша.

Українська нація неоднорідна, і національної ідеї, яка б об'єднувала всіх громадян, в Україні немає. Для цього необхідний культурний гумус, який в свою чергу сформує етичний код країни, нації. Двигуном цього процесу і повинна стати нова еліта, яка буде думати не про себе, а про середовище, в якому вона живе і яку залишає дітям.

Поки що в Україні відбувається битва світоглядів. З одного боку — тисячі упирів і перевертнів, які хочуть зжерти наше спільне майбутнє, з іншого — живі люди, які кожного дня будують "свою маленьку незалежність". Наша національна ідея в тому, щоб перемогли другі.

Ми зрозуміємо, що це сталося, коли українським політикам буде не тільки страшно, а й соромно (а краще — страшно соромно) красти, їздити на дорогих машинах і розсікати на яхтах.

Елла Лібанова

Академік, директор Інституту демографії та соціальних досліджень ім. Птухи НАН України

Мені здається, що національна ідея — це не щось застигле, раз і назавжди викристалізоване, а те, що об'єднує людей в так звану громадянську націю. І головний мотив об'єднання змінюється відповідно до ситуації в країні, з цілями розвитку та їх досягненнями. Скажімо, на різних історичних етапах національною ідеєю може бути перемога у війні або вступ до ЄС, розвиток власної держави тощо.

Думаю, що зараз українською національною ідеєю є незалежність у всіх її проявах — політичному, економічному, мовному, конфесійному. Безперечно, жодне суспільство, жодна країна, жодна економіка не можуть бути повністю незалежними в сучасному глобалізованому світі — ми постійно беремо участь у глобальному поділі праці, в глобальних фінансових і інформаційних потоках, мовна незалежність передбачає широке і вільне використання іноземних мов, що забезпечують можливості спілкування. Тому, можливо, правильніше було б говорити про суверенітет. Але сам термін незалежність має суспільне розуміння і громадську підтримку, тому варто використовувати саме його.

Не всі верстви населення в однаковій мірі підтримують незалежність, і окремі прояви незалежності також сприймаються по-різному. Скажімо, політична чи економічна незалежність, очевидно, мають велику підтримку, ніж незалежність мовна або конфесійна. Більш того, паства УПЦ МП, скоріше проти утворення єдиної православної української церкви, а люди, які в побуті використовують неукраїнську мову (російську, угорську, румунську, болгарську тощо), ймовірно, не поділяють ідею українізації інформаційного середовища.

І навіть економічна незалежність, яка в сучасних умовах неминуче означає звуження економічних контактів з Російською Федерацією, також підтримується не всіма через побоювання втрати ринків збуту, економічного спаду і безробіття.

Всі ці відмінності і обмеження тільки відображають складний процес кристалізації української національної ідеї та формування української громадянської нації. Після того, як українське суспільство консолідується навколо національної ідеї, почнеться формування нової мети і нової ідеї. І саме це забезпечує прогрес.

Ірина Бекешкіна

Соціолог, директор фонду Демократичні ініціативи

Якою повинна бути національна ідея для України? Відкриваємо Конституцію, 1-ша стаття: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".

Тільки тут одна неточність: не "є", а "повинна стати".

Дійсно, чи є Україна насправді "суверенною і незалежною"? В цілому, обговорюючи зовнішньополітичні орієнтири українців, я любила демонструвати таку картинку: висить українець над прірвою, однією рукою тримається за прапорець Євросоюзу, іншою —  за прапорець Росії. Дійсно, ми довгі роки були залежні від ціни на нафту і газ. Тепер — вимушено — ні. Тепер щосили тримаємося обома руками за один прапорець. Дасть МВФ черговий транш чи ні? Нададуть нам летальну зброю чи ні? Звичайно, це інша якість залежності, більше того, часом саме тиск Заходу змушує проводити необхідні реформи. Але погодьтеся, це все важко назвати незалежністю.

Про "соціальну" державу не варто й згадувати — пенсіонери стануть нервово сміятися. "Правова держава" — ще веселіше: досить подивитися будь-які міжнародні рейтинги, присвячені корупції, а довіра до правової системи серед українців стабільно найнижче серед усіх європейських країн.

"Демократична держава"? До певного моменту — так, принаймні, вибори в Україні дійсно були змагальними, більше того, майже на всіх парламентських і президентських виборах (за винятком другого терміну Леоніда Кучми) перемагала опозиція. Ось тільки незабаром після всіх виборів громадяни висловлювали недовіру до ними ж обраного органу влади. Більше того, вважали, що не мають можливості впливати на рішення, які приймає влада. А це вже не зовсім демократія.

Щоб зрозуміти це та інші численні парадокси суспільної свідомості, наведу відповіді на одне питання, яке стабільно ставиться в моніторингу (щорічному опитуванні) Інституту соціології НАН України: "Що об'єднує українців?". Найпопулярнішими стабільно були дві відповіді: "віра в краще майбутнє" і "невдоволення владою".

Очевидно, що основним критерієм вибору влади є "віра в краще майбутнє", яке ця влада повинна забезпечити. А тому що не "забезпечує" — то "невдоволення" і вибори нової влади - такої, яка обіцяє "краще майбутнє".

І, очевидно, цей патерналізм — надії, що з небес все ж таки спуститься коли-небудь божественна влада, яка все ж забезпечить "краще майбутнє", — і є ключовою причиною того, що національна ідея України залишається мрією, вірою, статтею в Конституції, а не реальністю. І так буде до того часу, поки ми продовжимо гратися в мовні баталії замість того, щоб об'єднатися навколо ідеї правової, суверенної, соціальної і демократичної держави.

Сергій Гайдай

Політолог, директор зі стратегічного планування агенства Гайдай.Ком

Національна ідея — це те, що є причиною створення нації. Українці як нація існують вже багато століть. А це означає, що ця ідея теж існує стільки ж. Тому в Україні національну ідею не потрібно шукати і формулювати. Вона дуже точно викладена в поетичному вигляді в тексті нашого гімну.

По-перше, там сказано, що вищим пріоритетом для українців як нації є свобода. Ми — нація дуже волелюбна, готова віддати за свободу життя. Ми любимо свободу настільки, що свого часу проігнорували створення власної держави, яка так чи інакше є обмежувачем будь-якої свободи. Правда, ми за це поплатилися тим, що завжди жили під гнітом чужих держав. Зате вели боротьбу за свою свободу.

По-друге, називаємо себе нацією козацькою. Це означає, що нашим соціальним ідеалом є козак — вільна, цінуюча справедливість, геройство і завзятість озброєна людина, схильна до філософського осмислення реальності.

Іншими словами, беріть будь-який рядок українського гімну і виявите розшифровку всіх рис нашого національного характеру. У тому числі святу впевненість, що всі наші вороги — з нами чи без нас — все одно зникнуть, як роса на сонці.

Але якщо під національною ідеєю приховане питання, що робити українцям далі, заради чого існувати Україні, то воно сформульоване вже самим часом: йти в майбутнє разом з усім цивілізованим світом. Як не парадоксально, це майбутнє конфліктує з нашою національною ідеєю. Як і з будь-якою іншою етнічною ідеєю. Бо майбутнє нам озвучує жорстоку правду: час самовизначення етносів повільно йде.

Технології та цивілізаційний розвиток говорять про те, що вже неактуально замикатися в рамках однієї нації, в рамках однієї країни або держави. Тепер головним завданням всього людства стає питання, як нам ужитися на цій планеті, яка виявилася дуже маленькою. Бо раніше ми могли жити на своїй території і не знати, що відбувається на іншій половині планети. Більше ми так не живемо.

Сьогодні ідеї подають люди на кшталт Марка Цукерберга, які ставлять перед собою завдання забезпечити інтернетом кожну людину в будь-якій точці планети. І ви самі бачите, що вже давно цим користуєтеся, а у вас в руках гаджет, що не відрізняється від гаджета японця, малайзійця, американця, новозеландця, австралійця або африканця.

Прогрес перестає бути національним. Ідеї розвитку виходять за межі однієї країни і однієї нації. Вони стають загальнопланетарними. Тепер перед нами стоїть питання: в якому місці і як ми включимося в загальпланетарні ідеї. І до того часу, поки ми будемо сконцентровані на своїх містечкових проблемах, до того часу будемо відставати і відставати, перетворюючись на відсталу і маргінальну країну.

Я впевнений, що в майбутньому ніякої української мови не буде, не буде російської, іспанської та англійської. Людство, щоб жити на цій планеті, змушене буде прийти до інтерлінгва. Тобто винайти мову, якої будуть говорити всі. Причому такі мови вже існують, але тільки не для людей, а для комп'ютерів. Основні компоненти інтерлінгва будуть взяті з уже існуючих мов. І, швидше за все, ця мова буде згенерована комп'ютерами, а не окремо взятими групами людей.

Тому нам потрібно швидше реалізувати нашу національну ідею в повному обсязі, і швидше включатися в загальнопланетарний процес.