«Ось вам прогноз — це станеться». Енн Епплбаум — про те, чому Єнс Столтенберг залишився ще на рік у НАТО та що він зробить для України

що він справді вірить у багатосторонні організації, зокрема, в НАТО. Ба більше, він вважає, що вони є мультиплікаторами сили, які функціонують краще, ніж автократії, керовані сильними світу цього. Він доволі палко відстоює цю точку зору в суперечках із критиками НАТО, серед яких Дональд Трамп. Добре відомо, як Столтенберг переміг Трампа, продемонструвавши йому гістограми, що ілюструють збільшення військових витрат союзників. («Я люблю графіки», — сказав мені Столтенберг).

Путін недооцінив не тільки Україну, він недооцінив і «багатосторонніх людей» — таких, як Столтенберг

Він також вважає, що нескінченні переговори щодо політики альянсу мають сенс, оскільки в кінцевому підсумку результатом є сильніше почуття прихильності. Тих, хто каже, що НАТО менш ефективне, він запитує: «Менш ефективно, ніж що? Порівняно з чим менш ефективно?» Дійсно, якщо у вас немає НАТО, «у вас немає повільного процесу прийняття рішень». Але це тому, що якщо у вас немає НАТО, у вас взагалі немає жодного процесу ухвалення рішень, принаймні колективного процесу ухвалення рішень.

«Я вірю в колективну оборону; я вірю в принцип „один за всіх і всі за одного“ і в те, що напад на одного союзника викличе відповідну реакцію з боку інших». І це, за його словами, добре «не тільки для малих націй»; це «добре і для великих націй». Усім потрібні друзі, навіть американцям.

Строго кажучи, Столтенберг у жодному разі не є необираним бюрократом, враховуючи, що його вже чотири рази «обирали» глави держав НАТО, двічі на черговий термін і двічі на продовження терміну. Він також провів багато років як обраний політик. Будучи прем'єр-міністром Норвегії (з 2000 до 2001 року і знову з 2005 до 2013 року), він регулярно очолював коаліційні уряди, тому звик до пошуку компромісів. Будучи й сам сином норвезького політика (його батько був і міністром оборони, і міністром закордонних справ), Столтенберг виріс, снідаючи зі світовими лідерами, серед яких був Нельсон Мандела, і таким чином пізнав цінність особистих контактів. Одного разу він сказав в інтерв'ю одній радіостанції, що тільки через багато років зрозумів, що насправді запрошувати іноземних лідерів на свою кухню — це не зовсім нормально.

У наш час сніданок не завжди практичний, тому, за словами оточуючих, він компенсує це шквалом текстових повідомлень і постійними візитами до столиць країн НАТО. Минулого місяця Столтенберг був присутній на інавгурації президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана, провів додатковий час у Стамбулі, привіз свою дружину й примудрився втиснути в одну з розмов тему про вступ Швеції до НАТО. За 48 годин до нашої зустрічі він зустрівся з прем'єр-міністрами Данії та Болгарії, а також із президентом Франції. У попередні вихідні він брав участь у навчаннях у Литві, а вранці відвідав засідання Європейської ради, до якої входять глави всіх держав Європейського союзу. Якщо генсек НАТО й втомився від цієї нескінченної каруселі, він нічого про це не сказав.

Але в даний конкретний момент причина, з якої Столтенберг дійсно підходить для цієї роботи, полягає в його ясному розумінні небезпеки, що виходить від Росії, і в особливій прихильності до України. Тут я буду обережною, оскільки ми ще не знаємо всіх деталей пакета, який НАТО запропонує Україні на саміті в литовському Вільнюсі наступного тижня. Українці вимагають повного членства в НАТО, і в цьому немає нічого нового: вперше цю тему серйозно обговорювали на саміті НАТО 2008 року. Ухвалене тоді рішення — відмовити Україні в прийомі до НАТО, але водночас мати на увазі, що в майбутньому членство може бути надано, — було найгіршим із можливих, оскільки залишало Україну в сірій зоні, з прагненням приєднатися до Заходу, але без жодних західних гарантій безпеки.

Відтоді світ змінився, і тепер набагато більше країн відкриті для ідеї членства України. Хоча уряд США неохоче підтримує це, поки триває війна, побоюючись, що американські солдати будуть негайно втягнуті в конфлікт, адміністрація Байдена може в кінцевому підсумку розглянути й такий варіант.

Наразі НАТО представить низку пропозицій щодо довгострокової військової інтеграції та допомоги. Україна перейде від радянських до західних систем озброєнь, і їй буде запропоновано нові інституційні механізми, включно зі створенням ради НАТО-Україна. Також розглядаються плани щодо прискорення процесу вступу до НАТО — Україні, як і Фінляндії та Швеції, в кінцевому підсумку може бути дозволено приєднатися до НАТО без великого «плану дій щодо членства». Деякі країни можуть запропонувати також двосторонні гарантії.

Природно, Столтенберг не сказав мені, яку позицію займають ті чи інші країни, хоча про це широко повідомляють. «Моє головне завдання, — зазначив він, — не в тому, щоб давати цікаві відповіді, а в тому, щоб забезпечити прогрес у питанні членства України».

Оскільки президент Росії Володимир Путін вважає, що час на його боці, одне з головних завдань НАТО — переконати його в тому, що це не так, що західний альянс продовжуватиме підтримувати Україну, причому невизначено довго. У трансатлантичних розмовах про Україну часто зустрічається вираз «довгостроковий». Також як і слово «постійний». Довговічність Столтенберга також є частиною цього меседжу.

Але чому колишній лідер Норвезької робітничої партії (і молодий антивоєнний активіст) має бути таким прихильним до цієї справи? Я бачила, як Столтенберг з великим почуттям говорив про Україну на приватному заході кілька місяців тому, і минулого тижня я теж запитала його про це. Він сказав мені, що це результат особистого досвіду. Він відвідав тоді ще комуністичну Східну Європу під час холодної війни і відзначив разючий контраст між її мешканцями та жителями Заходу. «Я подумав, що це зовсім інші люди, — згадує він. — У них інший одяг, і навіть пахне все навколо інакше… і там було дуже темно, і це було так далеко. Але тепер я їжджу до Риги або до Таллінна, щойно був у Вільнюсі, — і це дуже модні, сучасні міста. Якщо вже на те пішло, ці міста більш модні, більш сучасні та більш творчі, ніж скандинавські». Зрештою, ті люди не відрізнялися від нас: «Це було пов’язано з політикою, правилами, за якими вони жили, і мені соромно, що я не зрозумів цього раніше. І якоюсь мірою я зробив ту саму помилку щодо України».

У Столтенберга, як і в багатьох європейців, нинішня війна пробудила давніші спогади. Повернувшись до стіни свого кабінету, Столтенберг вказав на чорно-білу фотографію свого діда у віці 100 років, колишнього капітана норвезької армії, який у свій час перебував у німецькому полоні. І його батьки, і його дідусь із бабусею гуляли по Осло й показували місця подій воєнного часу: «Тут був вибух, тут диверсія, у цій квартирі ховався опір». І він сам знає ці маршрути настільки добре, що може повторити цю екскурсію для своїх дітей. Українці, сказав він мені, «борються з тим самим, з чим ми боролися проти нацизму».

Це подвійне розуміння — що українці не так уже й відрізняються від західних людей, і що вони ведуть війну, яка знайома європейцям, — не є унікальним для Столтенберга. Навпаки, досить багато європейських лідерів, та й простих європейців, пройшли той самий шлях, ось чому він та інші в НАТО видаються такими впевненими у своїй «довгостроковій» і «постійній» прихильності Україні. Він наполягає, що ця трансформація почалася не торік, а на початку його повноважень у 2014 році, коли НАТО була вражена й розгублена російським вторгненням до Криму та Донбасу. Після цього витрати зросли, а стратегічні плани змінилися.

У 2016 році альянс домовився про створення бойових груп під керівництвом американців у Польщі, німців у Литві, британців в Естонії та канадців у Латвії. До 24 лютого 2022 року «НАТО було готове, у нас була підвищена готовність, у нас були підвищені витрати на оборону, ми розгорнули сили на східному кордоні, і у нас були узгоджені плани оборони — нові плани оборони, які ми активували того ранку».

Не всі сприйняли це зрушення всерйоз. У 2019 році президент Франції Еммануель Макрон назвав НАТО «мертвим мозком».

Зневага російського президента до НАТО та її лідерів мала набагато серйозніші наслідки. Путін стверджував, що його ображає присутність НАТО на його західному кордоні, але на практиці його це не турбувало й вже точно не лякало. Якби він дійсно вірив у трансатлантичні зобов’язання щодо України або дійсно побоювався агресії НАТО, він, безсумнівно, не вторгся б туди взагалі.

Але Путін недооцінив не тільки Україну, він недооцінив і «багатосторонніх людей» — чиновників, які, як Єнс Столтенберг і його колеги з Європейського Союзу, допомогли Білому дому скласти військову, політичну і дипломатичну відповідь. Путін повірив власній пропаганді, тій самій, яку використовують ультраправі трансатлантичні сили: демократії слабкі, автократії сильні, а люди, які використовують ввічливу, дипломатичну мову, не зможуть захистити себе. Виявилося, що це не так. «Демократії виявилися набагато стійкішими, набагато сильнішими, ніж вважають наші противники, — сказав мені Столтенберг. — А автократії — більш крихкими: «Як ми щойно бачили, авторитарні системи можуть просто раптово зруйнуватися».

Ось вам прогноз: протягом наступного року — а цей рік, як усі присягаються, справді останній — Столтенберг не виголошуватиме жодних харизматичних промов про Україну чи НАТО. Він не вступатиме в полеміку, не розпочинатиме суперечки або не з’являтиметься на телебаченні, якщо це справді не буде потрібно. Натомість він продовжуватиме говорити про «багаторічну програму переходу України від радянських стандартів і доктрин до стандартів і доктрин НАТО», продовжуватиме зустрічатися з прем'єр-міністрами і міністрами закордонних справ, продовжуватиме працювати над інтеграцією України до Європи. І тоді, в один прекрасний день, це станеться.

Переклад NV

Повну версію тексту читайте на The Atlantic

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV