Знайшли себе

Новий гравець на насиченому ринку набагато успішніший за конкурентів, якщо його творець опинився в скрутному становищі. Доведено підприємцями —переселенцями з зони АТО

 

Катерина Шаповал

 

 

В кінці квітня 2014 року в самісінькому центрі Луганська місцева влада урочисто заклала символічну капсулу у першу палю нового житлового комплексу Донбас Хол. "У цьому будинку вже скоро поселяться люди, молоді сім'ї — будуть жити щасливо", — сказав тоді Ігор Ліскі, інвестор проекту, молодий луганський бізнесмен, засновник групи компаній Ефективні інвестиції.

Проте будинок так і не виріс: через два місяці Ліскі вимушено покинув територію новоутвореної на землях Луганщини "республіки", переїхавши до Києва.

Недобудований комплекс — крапля в морі бізнес-активів, які підприємець залишив в окупованих Луганську та Красному Лучі. “Офіс і шахту, яку ми побудували з нуля, у мене забрали. Одну гірничо-збагачувальну фабрику розбомбили, інша працює в дивному режимі — ніби під охороною", — перераховує він деякі з тих 80% активів своєї групи, які опинилися в зоні АТО. Сьогодні він не може ані керувати ними, ані приїхати на схід. “У мене був розрив шаблону: тракторист, який працював у тебе, раптом стає отаманом і починає кошмарити твоє ж підприємство, — повільно розповідає Ліскі. — Або коли доводилося викуповувати директорів у сепаратистів. Ні закони не працювали, ні правоохоронна система".

У Ліскі від минулого залишилися лише спогади — за своє майно в "республіках" він вирішив не триматися. “Багато моїх земляків і колег живуть минулим, — говорить він. — Я ж для себе прийняв інше рішення: не озиратися, а використовувати нові можливості".

Тепер навіть на сайті Ефективних інвестицій немає жодної згадки про бізнес у захопленому сепаратистами районі — щоб не відлякувати інвесторів. Останні Ліскі потрібні — в Центральній Україні він почав кілька нових проектів у сфері енергозбереження, а також виробництво і експорт сертифікованого меду. Бізнесмен вже побудував сучасну фабрику в Черкаській області.

Енергозбереження для нього — реакція на подорожчання газу та внесок у незалежність країни. Мед вважається експортним продуктом — а це робочі місця в селах, які страждають від безробіття.

Таких підприємців, як Ліскі, що залишили діючий бізнес на Донбасі чи в Криму і зайнялися у вільній Україні новою справою, за попередніми оцінками, близько 200 тис. Причому деякі з них на новому місці стали навіть успішнішими, ніж на залишеній малій батьківщині.

В кінці 2015 року японська мережа Menya Musashi відкрила в Києві свій перший ресторан, який став 836‑ю точкою громадського харчування цієї групи в світі. У закладі подають абсолютно новий для українського споживача продукт — суп рамен. Одним з партнерів світового гіганта в столиці став ресторатор Олексій Маслянський.

Якби три роки тому йому хтось сказав, що він вплутається в такий ризикований проект, та ще й у Києві, Маслянський, напевно, розсміявся б "астрологу" в обличчя. У нього був стабільний бізнес в Луганську і Донецьку — підприємець з компаньйонами керував 15 закладами різного формату. Найшикарнішим з них був панорамний ресторан 19‑й поверх, розташований на останньому поверсі готелю Луганськ.

“Тепер там спостережний пункт, — знизує плечима бізнесмен у відповідь на питання, що зараз з рестораном. — І вже було кілька пожеж".

Маслянський поїхав у Київ влітку 2014‑го з маленькою валізою особистих речей, розраховував повернутися через тиждень. "Що це надовго, ми зрозуміли, коли українська армія вийшла з Луганська, а потім стався Іловайський котел", — розповідає ресторатор. Довелося влаштовуватися на новому місці.

Його перші спогади про Київ: квартиру з луганською пропискою винайняти складно, а ось з орендою комерційних приміщень жодних проблем не виникало — їхні власники не побоювалися донеччан і луганчан.

Тракторист, який працював у тебе, раптом стає отаманом
Ігор Ліскі,
колишній луганський бізнесмен

Київське бізнес-середовище справило на Маслянського приємне враження. “Тут все більш приязно,— посміхається він. — На Донбасі підприємець — це солідний дядечко з животом і барсеткою. А тут всі молодші, вільніші, ввічливіші".

Але почати справу в столиці йому допомогли все-таки земляки і налагоджені за роки підприємництва на сході контакти. "Ми [з компаньйонами] зустріли людей з Луганська, які хотіли вкласти в Києві гроші",— розповідає ресторатор. Земляки довірили їм фінанси не через доброту душевну — на малій батьківщині бізнес Маслянського і Ко був досить великим.

Так вимушений переселенець знайшов інвестиції в перші два заклади — бургерні 3B Cafe. І хоч конкуренція у столиці виявилася сильною, обидва стали досить успішними.

Свої наступні кафе — Daily Fish Café і Menya Musashi — луганчани відкрили вже з київськими інвесторами, які оцінили їх досягнення на новому місці. Загалом за два роки Маслянський і його компаньйони запустили в столиці шість закладів.

Земляки і колишній авторитет допомогли не тільки цьому ресторатору. У мовної школи Class, яку відкрила в столиці сім'я Парієвих з Луганська, першими клієнтами стали такі ж переселенці, як вони самі.

Спочатку до вже знайомих по рідному місту викладачів прийшли колишні учні, які переїхали в Київ. А за ними потягнулися і місцеві. Сьогодні кожен п'ятий учень в Class — мешканець столиці.

На старті Парієви зв'язувалися зі своїми луганськими клієнтами. “Ми дзвонили їм не тільки з розповіддю, мовляв, відкрилися в Києві, але і щоб дізнатися, що з ними,— розповідає Ольга Парієва. — Адже ми мали взаємини трохи ближчі, ніж просто "школа — учень".

У Луганську школу Парієвих знали добре. Вона працювала півтора десятка років у бізнес-центрі посеред міста, у великих аудиторіях якого 250 слухачам викладали п'ять мов. Зараз Class займається виключно англійською, працює в переробленій під офіс двокімнатній квартирі на першому поверсі житлового будинку. Але повертатися, навіть після звільнення Донбасу, підприємці не планують. "Просто неприємно від того, на що перетворилося місто", — каже Ольга Парієва.

"Коли над моїм будинком на околиці Луганська пролетіли 24 ракети системи Град, я вирішив їхати", — говорить Олександр Блонський. Зараз він варить фермерський сир в одному з сіл під Миргородом на Полтавщині. Той обстріл пам'ятає добре: сепаратисти лупили по позиціях української армії, прикриваючись житловим масивом, де мешкав Блонський. "Я вирішив не чекати відповіді",— коротко резюмує він.

У Луганську нинішній сировар працював шеф-кухарем, потім займався ресторанним консалтингом. Через війну йому довелося не тільки залишити малу батьківщину, але й вийти з розміреної зони комфорту. Блонський сприйняв це як можливість і почав варити сир.

Минуло трохи більше року, і до літа 2016‑го екс-луганчанин вже переробляв майже 1 тис. л молока щотижня і випускав по 100 кг фермерського сиру. Все вироблене продав через Фейсбук. Велика частина клієнтів — із Закарпаття і Львівської області: там, мовляв, більш розвинені традиції споживання подібного продукту.

У цьому році обсяг випуску сироварні Блонського повинен зрости: він будує спеціальний льох для визрівання. Гроші на це є — підприємець отримав грант від Програми розвитку ООН (ПРООН) — 200 тис. грн.

ПРООН — один із найбільших донорів для малого бізнесу в країні, який найчастіше допомагає почати справу у сфері торгівлі, виробництва продуктів харчування і сільського господарства. У країні діє ще десяток благодійних організацій, які виділяють гранти переселенцям.

Вихід із зони комфорту, що часто перетворюється на глухий кут, стимулює багатьох переселенців зі сходу знайти свою справу і досягти успіху в ній.

Одним з таких "активно простимульованих" війною став Віктор Хараджа, київський ресторатор-початківець, який кілька років тому був власником Маринаду — одного з найшикарніших донецьких ресторанів. "Я людина, яка втратила все зароблене за 23 роки бізнесу", — посміхається він. Іронізує, звісно, адже він не втратив досвід і вправність. А саме вони допомогли екс-донеччанину повернутися в бізнес вже в Києві, після переїзду з Донецька: у столиці Хараджа відкрив скандинавський ресторан Ібсен. Каже, що ним рухало просте бажання — вижити.

Для того, щоб вивчити кухню і продукти для нового закладу, він відвідав Норвегію і Голландію. Спеціально вибрав Скандинавію, не представлену в ресторанній культурі столиці. "У Києві всі копіюють один одного, а я прийняв рішення робити щось своє",— каже Хараджа, не втомлюючись додавати, що він не шукає легких шляхів.

З кінця 2015‑го він йде одним з таких — саме тоді ресторатор запустив Ібсен.

Історія нового закладу не просто розповідь про рішучість, якою славляться багато підприємців з Донбасу. Це ще й розповідь про точний розрахунок. Хараджа розповідає, що у світі скандинавська кухня зараз перебуває на піку гастрономічної моди. І цей тренд, мовляв, ось-ось повинен дійти до України. Крім того, щоб виділитися на висококонкурентному ринку головного міста країни, треба відрізнятися від усіх. Хараджа зі своїм Ібсеном і відрізняється.

Несхожість вже дає перші плоди: у 2016‑му ресторан Хараджі отримав Сіль — найпрестижнішу ресторанну премію в країні. Заклад донецького ресторатора, що пропрацював на той момент менше року, визнали найкращим рибним рестораном. Донецький Маринад, що існував з 2006‑го, першу премію Сіль ніколи не отримував.