Поблизу лінії зіткнення – жахливий інтернет. Я знала, що всі чекають новин, що ми зникли на кілька годин без зв'язку, за нульовкою, журналісти нервували, що не можуть передатися й подарувати всій країні ці наші емоції – ми з нашими в Горлівці!
Це відчуття, від яких ком в горлі. Назва міста, в якому ти бував багато разів до війни, прапор неіснуючої "республіки", насправді – відшматованого шматка України. Навколо озброєні люди в чужинській формі, й притиснувшись до автозаків, в яких просиділи ці кілька останніх годин на окупованій території – наші. Вдивляєшся в обличчя, які знаєш тільки по фото їх рідних, дивишся в очі, усвідомлюючи, як з ними працювали й психологічно обробляли весь цей час. Навколо – люди зі зброєю і " журналісти " "лайфів".
І ось ми махаємо одне одному і починаємо аплодувати, й українські журналісти вибігають з автобусу й ми мчимо до них, і це був такий емоційний драйв. Контрольна звірка, наших викликають по прізвищах, вони за звичкою цих страшних трьох років на мить складають руки за спину й раптом розривають ті зціплені за спиною руки, бо хоч і в окупованій Горлівці – але вже за мить до волі. І ось – пальці в тризуб чи в кулак: Слава Україні! І й ідуть в наш автобус! Стільки разів "Слава Україні! Героям Слава!" Горлівка не чула давно.
Стільки разів "Слава Україні! Героям Слава!" Горлівка не чула давно
А за пару годин до Горлівки – наші з окупованого Луганська повернулися, виходили з тої маршрутки на Зайцево – і кричали нам: "Слава Україні! "
Найбільше хвилюєшся першої хвилини зустрічі, коли наші, після пережитих страждань, стоять кам'яні, їхні обличчя зі скелі і потім як в тій "Сніговій королеві" перша сльоза, й вони вже – не крижані.
Найбільше люблю хвилину їх перевтілення – коли одягають військову форму і в очах вже не просто впевненість, а велике бажання повернутися в Горлівку. З миром! Не з війною, яку туди принесла не Україна.
Вчора хлопці так щемливо переодягалися в новісіньку військову форму, вони ж, поранені, страшною зимою 2015, коли наша армія, розкрадена й знищена, гола і боса, одягалася ще волонтерами, ще не бачили цих новостроїв. "Ой, липучки на штанях! Зручно! Ремінь не потрібен!" , "Класні берці!"- тішилися, й ми разом з ними.
А потім перші дзвінки мамам і дружинам, а потім президент їх зустрів особисто майже на лінії фронту, а потім військові гелікоптери і військовий літак – бо вони ж наші воїни. Й в Харкові вони знову плакали – вже інакше, ніж в Горлівці. Там – ще не вірили, тут – не могли повірити! Вони йшли до військового караулу, який їх з почестями зустрічав, й перепитували : це для нас? Це правда? А в Києві вони вже не ховали емоцій. Свято! Таке потрібне країні.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени
Більше поглядів тут