Мені говорили, що рок-група виходить на вершину тоді, коли стає трохи скандальною: коли зміщує кордони так званого хорошого смаку, шокує, дивує. Що ж, цього тижня у Берліні U2 розпочинає свій тур, і нам щойно спала на думку одна з найбільш провокаційних ідей: протягом шоу ми збираємось розмахувати великим, яскравим, блакитним прапором ЄС.
Я допускаю, що навіть для рок-аудиторії розмахування прапором ЄС сьогодні радше викликає роздратування, нудьгу, вульгарний натяк на Євробачення. Та для декого з нас це радикальний вчинок. Тема Європи, яка довгий час навіювала тільки сон, сьогодні спалахує у суперечках на кухні. Європа – це театр потужних, емоційних, конкуруючих сил, які формують наше майбутнє. Я кажу наше, тому що неможливо заперечувати те, що ми всі у цьому човні разом, у морях, розгойданих екстремальною погодою та екстремістською політикою.
Сьогодні Європу важко продати
Сьогодні тему Європи важко продати у Європі. Це правда, навіть попри те, що за останні 50 років не було кращого місця, де народитись, аніж у Європі. Хоча ми мусимо багато працювати, щоб розповсюджувати переваги процвітання, європейці все ж є більш освіченими та краще захищеними від зловживань з боку великих корпорацій, а також ведуть краще, довше, здоровіше та значно щасливіше життя, аніж люди в будь-якому іншому регіоні світу. Так, щасливіше. Вони вимірюють такі речі.
Думка про Європу має перетворитись на почуття
Ірландія – це місце з особливою емоційною прив’язкою до Європи, та її баченням. Можливо через те, що Ірландія – це крихітний камінь у великому морі, що прагне бути частиною чогось більшого, ніж сама. […]
Приналежність до Європи дала нам можливість стати кращою, більш впевненою версією себе. Ми стали трохи вищими серед наших друзів. А також, чим ближче Північна та Південна Ірландії наближались до Європи, тим ближчими ставали одне до одного. Спорідненість перейшла кордони та скинула обмеження.
В силу наболілих історичних причин, ми не сприймаємо незалежність легковажно. Якщо під поняттям суверенітету розуміють силу країни керувати собою, то Ірландії співпраця з іншими націями дала силу більшу, ніж ми мали доти самі…[…]
Як європеєць, я відчуваю гордість, коли згадую, що німці відкрили свої двері для переляканих сирійських біженців (і я був би ще більш гордим, якби інші країни заворушились). Я пишаюся тим, що Європа бореться, аби покласти край екстремальній бідності та кліматичним змінам. […] Я відчуваю себе привілейованим, маючи змогу спостерігати найдовший період миру та процвітання, який коли-небудь був на європейському континенті.
Та всі ці досягнення під загрозою, тому що повазі до різноманіття – головному принципу усієї європейської системи – кинули виклик. […]
Гра у нічию була пактом про суїцид
Ми спостерігаємо вражаючу втрату віри в цю ідею. Підживлені нестійкою глобалізацією та поразкою в регулюванні міграційної кризи, націоналісти говорять, що різноманіття становить небезпеку. Шукай порятунок, кажуть вони, в одноманітті. Їхнє бачення майбутнього дуже нагадує мені минуле: політика ідентичності, образи, насильство. Націоналізм – це дискримінатор з рівними можливостями.
Покоління, що пережило світову війну, довело смертоносність такого способу мислення. Їм вдалось вибратись з руїн, цементних стін та колючих дротів, щоб відтягнути Залізну завісу, накидану на сталінському мольберті, а заразом відштовхнути ідею про те, що наші відмінності і є тим, що нас визначає.
Вони зрозуміли, що думати не на перспективу – це все одно, що підписати пакт про суїцид.
Я люблю наші відмінності: наші діалекти, традиції, особливості, «поняття людяності»…[…] І я вірю, що поміж них ще є місце для того, що Черчилль назвав «широким патріотизмом»: множинну лояльність, багаторівневу ідентичність, бути ірландцем та європейцем, німцем та європейцем, жодним із них чи обома. Слово «патріотизм» було вкрадено у нас націоналістами та екстремістами, які вимагають уніфікації. Та справжні патріоти прагнуть об’єднання за межами одноманіття.
Чи можемо ми долучити наші серця до цієї боротьби? Можливо, немає ніякої романтики у слові «проект», так само як і сексуальності у бюрократії, та як великий Симон Вейл сказав: «Європа – це великий замисел XXI століття». Цінності та прагнення роблять Європу чимось більшим, аніж просто місцем на карті. Там глибоко переосмислюють, ким ми є як людські істоти, і ким ми хочемо бути. Ідея Європи заслуговує того, щоб писати про неї пісні та вимахувати великими, яскравими, блакитними прапорами.
Щоб отримати перемогу в ці важкі часи, думка про Європу має перетворитись на почуття.
Повний текст читайте на Frankfurter Allgemeine
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени