"Давай відразу домовимося: половина Пулітцерівської премії [найпрестижніша журналістська нагорода у світі] — моя",— попереджає Юрій Бірюков, радник президента і міністра оборони, забираючи мене о шостій ранку суботи, 17 січня, біля під'їзду.
Найвідоміший волонтер країни завжди легко виходить на зв'язок з журналістами, але брати їх з собою в зону АТО не любить: плутаються під ногами, бояться, ще і відповідальність за них неси.
Щоб він не передумав їхати зі мною, замовчую, що премію вручають тільки співробітникам американських ЗМІ. А її грошовий еквівалент відчутно менше, ніж те, що він збирає на потреби української армії всього за кілька годин за допомогою соцмереж.
Паралельно радію його впевненості в нашому благополучному поверненні з найнебезпечного місця в країні — Донецького аеропорту. Його вже більше 240 днів утримують українські бійці — так звані кіборги, відбиваючи постійні атаки переважаючих сил російських військових і донецьких бойовиків.
Днями терористи за підтримки росіян, порушивши договір про перемир'я, знову спробували вибити армію зі зруйнованого аеропорту. Як тільки стало зрозуміло, що ситуація серйозна, Бірюков, який тричі побував у найстрашнішій точці — новому терміналі — і пережив там кілька штурмів, висувається туди знову.
У чорному джипі з номерами 0079 — на честь улюбленої бірюковської бригади повітряно-десантних військ,— щільно заповненому сигаретами, упаковками води, шоколаду та енергетиків, крім мене знайшлося місце лише мініатюрній брюнетці з позивним Кроха.
Це — Оля Башей. У мирному житті вона помічник нотаріуса. В АТО — безстрашний медик-волонтер. Медичної освіти у неї немає, але там, де вона тепер вже вміло і швидко перев'язує рани і ставить катетери, головне — не диплом, а сміливість і самовладання.
— Я ще влітку зрозуміла, що не можу залишатися в Києві. Друзі-військові весь час дзвонили і розповідали, які погані справи. Тоді я стала проситися до медиків-волонтерів. Мене взяв Хоттабич [командир відомого медичного екіпажу волонтерів Ілля Лисенко],— голос Башей проривається до мене ззаду через дорожні шуми.— Коли вперше влітку довелося збирати "двухсотих" [убитих] в мішки, були хлопці, яких рвало. А я нормально. Якщо вже сюди приїхав, то працюй.
Через кілька годин я сама побачу, як чітко і холоднокровно працює Кроха в бойовій обстановці. А поки що дорогою з Києва до Харкова, яка стала для столичних волонтерів звичною, а звідти на Донецьк ми без пригод добираємося до найближчої до аеропорту точки дислокації українських військових — невеликий населений пункт, де розташований їхній командний пункт (КП). До аеропорту — трохи більше 1 км, майже так само, як до ставшого легендарним селища Піски. Журналісти і волонтери в це місце добираються рідко, більшість з них залишаються в Пісках — сюди не кожного пускають з міркувань таємності. І тут небезпечно — прострілюється все, поля навколо суцільно знівечені воронками, а над головою постійно в обидві сторони літають міни і снаряди.
Машину Бірюкова не затримують на блокпостах, а в деяких місцях навіть вітають помахом руки — він тут не гість, а свій.
Коли дорога стає безлюдною, сніг чорним, а гуркіт артилерії і запах пороху в повітрі виразними, я розумію: ми на місці. До запаху швидко звикаєш і перестаєш помічати. А ось до стрільби не відразу — від кожного залпу здригаєшся, видаючи в собі новачка.
Машину розвантажуємо прямо в КП. Привезене добро дістанеться не генералам: по упаковці води, енергетика і блоку сигарет бере кожен, хто заходить сюди,— чорні від кіптяви кіборги, втомлені охоронці глави Генштабу, танкісти, десантники, розвідники.
Відразу після цього вирушаємо за пораненими, яких вдалося витягти з аеропотної метеостанції. Бірюков енергійний і зібраний — ніби й не було семигодинної дороги.
Поранених захисників аеропорту підвозять в цей найближчий до терміналу пункт допомоги на понівеченій обстрілами, але все ще робочій техніці — в основному на легких броньованих тягачах. Швидко надавши першу допомогу прямо тут, на узбіччі, вантажать на куплені волонтерами джипи і на максимальній швидкості, під обстрілом, везуть в найближчу лікарню — в Селідово.Кроха — принципово без жилета і шолома — перемотує пробиті осколками ноги поранених, сама звалює і перетягує на себе важких чоловіків. Носилок та реанімобілів вистачає не всім — їх замінюють спини, ковдри та легковики.
Привозити сюди поранених будуть всю ніч. Крім Крохи на узбіччі, в темряві і на морозі працюють ще одна жінка-волонтер і військові медики. Один з них — Володя Небір. Юний миловидний україномовний хлопець з Івано-Франківська. Пройшов медиком весь Майдан. Був у новому терміналі аеропорту в складі 90‑го батальйону 95‑ї бригади.
Тут поруч — зайнятий ним будиночок, який став тимчасовим медпунктом. Якщо поранених буде багато і евакуювати їх всіх не вийде, бійців будуть укладати на підлогу.
Розмова з Небіром затягується до темряви і вже в сутінках намагаюся повернутися на командний пункт. Темрява густа і чіпка — через світломаскування не можна включати навіть телефон. 150 метрів до КП здаються непереборними. Радію першому ж силуету.
— Вибачте, я, здається, заблукала. Мені потрібно на КП.
— А ми не знаємо, де це. Ходімо до майора.
Рядовим бійцям намагаються не повідомляти про місце розташування КП. Так вони не зможуть його видати, якщо потраплять у полон.
Майор виявляється високим, струнким, злегка посивілим чоловіком. Береться проводити, навіть якщо це буде остання прогулянка в його житті.
Добираємося до місця. У передпокої КП — тьмяне світло, кілька стільців, вогнегасники, вода, сигарети, шоколад, енергетик, коробки з пиріжками від волонтерів. Обличчя змінюються щохвилини — генерали, комбриги, волонтери, розвідники. Незмінні тільки співробітники Альфи, які парами охороняють генерала, керуючого АТО. Його прізвище не називають. Генерал прибув в критичний момент операції з табору в Краматорську.Альфівці, які чергують зараз, до війни працювали операми, розслідували теракти в Дніпропетровську. Після обидва добровільно пішли в АТО.
— Ти віриш в революцію гідності? — з іронією запитує один в іншого, коли наша розмова підходить до подій річної давнини.
— Я вірю в те, що в моїй країні зараз ворог, його треба прогнати за кордон і відбудовувати мирне життя,— серйозно відповідає другий.
Незважаючи на секретність, мене звуть грітися безпосередньо в КП — маленьку комірчину. У ній дуже душно — в приміщенні знаходиться безліч чоловіків у військовій формі. Вся обстановка — невеликий стіл, маленький телевізор, ряд телефонів і кілька рядів армійських ліжок. Там по черзі дрімають і офіцери, і генерал — голова АТО. Зараз майже ніхто не спить.
Бірюков і його двійник жіночої статі — волонтер Таня Ричкова — давно тут свої.
— Танечка, ви нам колеса не привезли? — доноситься питання з одного кута.
— Танюша, нам машину дасте? — з іншого.
У відповідь вона тільки змахує віями: "Я пам'ятаю, зроблю, привезу, буде".
— Почекайте, я просто не встигаю.
Тепер вона не тільки волонтер, а ще й співробітник Міністерства оборони. Їй потрібно і звіти міністра робити, і в Києві бувати. Як і Бірюкову. Але в критичні моменти вони обоє обов'язково опиняються тут — у зоні АТО.
Навіть цієї ночі парою виїжджають за пораненими — настільки близько, наскільки можна підібратися до аеропорту. І обидва отримують дзвінки від рідних кіборгів зі сльозами, прокльонами, погрозами.
До кінця цього довгого суботнього дня на КП з'являються три силуети в білому. Це начальник Генштабу України з охороною. Прибув давати вказівки — недільний день 18 січня має стати важливим для всього східного фронту. І, звичайно, для аеропорту, над яким і пізно ввечері, і вночі висіла червона заграва.
Спати мені пощастило в гаражі, на величезному ортопедичному матраці, разом з альфівцями, які, знявши грізну бойову екіпіровку, перетворилися на звичайних молодих хлопців.
За місцевими мірками, тут розкішно. Є світло і тепло від буржуйки,— не всі будинки в окрузі можуть цим похвалитися. Замість душу — вологі серветки. Чай — з кип'яченої слабогазованої мінералки. На десерт — огидне печиво з сухпайка.
Вночі все одно моторошно холодно через відкриті двері в підвал — туди, вчать мене, якщо накриє обстрілом, стрибати треба швидко. Але коли о шостій ранку противник потужно відповідає на контратаку артилерії, всі виходять подивитися на ганок, куди саме падає касетами "град" та чи не потрапила міна в ставок поблизу. Від вибухів тремтять шибки у вікнах та посуд на столі, гуде і здригається під ногами земля.
Так голосно, як цього ранку, в зоні АТО не було кілька тижнів. Не тільки тут, а також в інших гарячих точках АТО — у Щасті, Дебальцеве — панувало перемир'я. В рамках домовленостей між Києвом і бойовиками тут якийсь час ніхто не стріляв. Українські військові навіть відносно безпечно проїжджали в аеропорт на ротацію, правда, через блокпост бойовиків, який з'явився саме "завдяки" перемир'ю.
Все змінилося після Різдва, коли сепаратисти, порушивши угоди, з новими силами активно почали атаку на кіборгів. Генштаб України, хоч і не відразу, зважився відповісти.
18 січня повинно було стати початком нової фази війни.
І артилерія дійсно масштабно вдарила по вогневим точкам супротивника на багатьох ділянках фронту. Однак масштабного наступу не вийшло.
Перший успіх — вдалося вивести частину і евакуювати поранених бійців 93‑й і 80‑й бригад з диспетчерської вишки, яку напередодні майже знищили російські танки.
Цих хлопців пізнаєш відразу — ніби вицвілі очі, чорні руки та обличчя, по пошкодженому одязі і особливо теплому відношенню один до одного. Вони тримаються групою і з перевалочного пункту біля КП їх відразу ж забирають глибше в тил — туди, де базуються їх частини, де можна помитися та поїсти.
Лише один з них залишається під парканом КП з автоматом в руках — скромно чекає, поки його заберуть на базу до своїх. Боєць з позивним Кліщ провів там два тижні — максимум, який може витримати людина в цьому пеклі.
У мирному житті був Денисом, жив у Києві, працював три роки в рекламному відділі телеканалу Інтер. Пішов у військкомат сам, ще в березні, але забрали його лише в жовтні. З того часу — в АТО. В армії не служив. Тепер — мінометник 93‑ї бригади.
До нього по черзі потиснути руку підходять і Бірюков з Ричковою, і сам командуючий АТО — вночі по радіозв'язку всі дізналися про його героїчну поведінку в аеропорту. В критичний момент Кліщ — старший солдат за званням — взяв на себе обов'язки командира і виконував отримані з штабу команди в зруйнованій диспетчерській вишці. Ця будівля, точніше, її залишки, з усіх аеропортних споруд розташована найближче до Пісків.Коли всі розходяться, Денису-Кліщу дзвонять на мобільний. “Саша, ну що б змінилося, якби ти знала,— заспокійливо говорить він у трубку.— Ти б вологу розводила, не спала. А так я живий, здоровий. Мені тільки помитися треба, і все". Після аеропорту Денис мріяв піти у відпустку, а "тепер, судячи по тому, що відбувається, це неможливо".
"Неможливо", тому що спроба зачистки аеропорту від бойовиків, які за час перемир'я зайняли більш вигідні позиції для атаки у монастиря і селища Спартак, захлинулася.
Винними командування вважало танкістів 93‑ї бригади, які нібито відмовилися виконувати завдання та добровольців з батальйону Дніпро і ніби українського Добровольчого корпусу Правого сектора, які начебо злякалися.
Але і в самих військах вважають інакше. «[Глава Генштабу Віктор] Муженко — класний мужик, але занадто самовпевнений,— каже мені на шляху додому підполковник-десантник.— Йому треба було зібрати всіх командирів бригад, порадитися, поговорити з ними. Запитати, що вони думають і можуть запропонувати, а він приїхав, ткнув пальцем у карту і поїхав".Глава Генштабу пробув у зоні найбільш активних боїв кілька днів, але, як багато хто вважає, лише завадив комбригам працювати в ситуації, яку вони знають набагато краще.
Експерти та військові журналісти впевнені, що причина — в помилках і нерішучості командування. Не врахували, що за час перемир'я противник істотно зміцнив свої позиції і в аеропорту, і на інших об'єктах. Завадила і погода — густий туман, а також повна відсутність зв'язку: противник придушив всі сигнали за допомогою спецобладнання.
Чергова спроба виправити становище, розпочата українською армією 20 січня, теж провалилася: групу блукаючих в тумані десантників бойовики розбили і частину бійців взяли в полон. Ще гірше — сепаратисти підірвали опорні колони в побитій будівлі нового терміналу. Звалилося перекриття, і під завалами опинилися десятки українських військових. Кількість загиблих там невідома. Частину поранених не витягли звідти й досі.
У цілому останні дні боїв в аеропорту коштували українським силам життів двох десятків бійців. Противник, за оцінками експертів, втратив більше сотні убитими.
Утримати цей український Сталінград тепер, без контролю над ключовими об'єктами, майже неможливо. Будівель, придатних для укриття великих груп, вже не залишилося. А розширювати фронт оборони до самого Донецька керівництво АТО поки не зважилося.
Багато хто — офіцери, експерти, волонтери — визнають: обстрілювані з усіх боків залишки аеропорту вже не мають стратегічної цінності. Їх можна залишити без втрат для якості української оборони.
Тут важливі не будівлі, не точка на карті, а лише дух людей. А з ним нічого не зробили навіть тимчасові невдачі. Небір вже ввечері 20 січня прислав sms з руїн диспетчерської вишки: "Завтра, якщо буде туман, спробую вивісити наш прапор". Вишка знаходиться дещо ближче до позицій українських військ, ніж термінал.
У ніч на 22 січня кіборги залишили аеропорт. Вони тримали його 242 дні.