Драма у Венесуелі, що розгортається на наших очах, дозволяє знову привернути увагу до проблеми, яка може стати актуальною і для України. Це проблема популізму і наслідків його активного поширення, коли інфляція обраховується мільйонами відсотків, а за туалетним папером доводиться бігати до Колумбії.
Вся ця історія у Венесуелі почалася не зараз. А з перемогою в 1999 році харизматичного лідера Уго Чавеса, який вирішив будувати в країні соціалізм, спираючись на найбідніші верстви населення, що страждали від традиційної для Латинської Америки нерівності. У Венесуелі ввели дешеві тарифи, тим паче нафта своя, безкоштовна. Стали активно друкувати гроші. А щоб світові імперіалісти не заважали, нафтові компанії націоналізували. І так, прикрили ринок землі, що зробило Венесуелу однією з шести країн у світі (поряд, до речі, з Україною), де не можна купити або продати сільгоспземлю. Впровадили ще тисячу й одну інновацію в рамках побудови соціалістичної держави.
Загалом, класичний приклад країни, яка роздмухувала витрати під прапором допомоги бідним і скорочувала доходи, знищуючи інвестиційний клімат. А якщо виникали проблеми, їх вирішували за рахунок бізнесу, просто відбираючи те, що було потрібно. Чавес поступово будував диктатуру, що не підкорюється ні інститутам держави, ні здоровому глузду. Він запровадив повноцінне народовладдя, активно маніпулюючи і змінюючи закони за допомогою референдумів. Паралельно з парламентом стали засідати національні асамблеї.
Венесуела не одразу впала. Досить довго запасу міцності вистачало для утримання ситуації від абсолютного колапсу. Як і в Україні, економічні кроки 2010-2012 рр. не відразу позначилися на курсі гривні та цінах у магазинах. Але економічні закони так само невідворотні, як і закон всесвітнього тяжіння. І якщо економіка має впасти, вона впаде, так само як і яблуко, яке відірвалося від гілки.
Венесуела й Україна практично одночасно увійшли до гострої фази кризи. Але Венесуела робила прямо протилежне тому, що рекомендував МВФ. Замість скорочення витрат, які країна не могла собі дозволити, вони збільшувалися, роздуваючи дефіцит бюджету. Замість незалежної політики центрального банку, яка могла б допомогти стабілізувати валюту та інфляцію, посилювалася емісія. Замість ринкових тарифів — соціально орієнтовані ціни. Боролися із валютною кризою стандартними адміністративними заходами, породили чорний валютний ринок, що відрізняється зараз від офіційного в тисячі разів.
Унаслідок мільйони людей залишили країну, дестабілізуючи сусідні держави. У Венесуелі просто нічого їсти. Громадяни отримали колосальний рівень корупції, який зростав разом із підвищенням ролі держави. Внаслідок цього катастрофічно скоротився видобуток нафти, бо чим більше народ його контролював, тим менше його ставало. Зрештою Венесуела не змогла обслуговувати зовнішні борги. На перемовини з інвесторами щодо реструктуризації відправили відомого наркобарона. Напевно, тому що він вміє укладати угоди. Але ніхто, крім нього, на такі перемовини, звісно, не приїхав. І вся ця ліпота підтримується за допомогою місцевих тітушок, яких набирають із нетрів Каракаса.
Дуже довго Венесуела демонструвала, що дна в принципі не існує. І падати можна безкінечно. Українські цифри девальвації та інфляції на піку кризи виглядали смішними проти щоденних стрибків курсу і цін у Венесуелі. Однак, схоже, навіть тут критичні зміни відбулися, і подачки влади не допомагають тепер стримувати навіть бідноту Каракаса. Колапс наближається. А після нього чекає довгий процес лікування, коли в країну прийде МВФ, інші офіційні кредитори, які стануть поступово виправляти те, що накоїли батьки венесуельського економічного дива. І це буде дуже довгий шлях.
Зараз Венесуела не стоїть на порозі раптового щастя, а лише сподівається, що отримає шанс завершити своє нескінченне падіння. Соціалізм — загалом прекрасна ідея. З ним тільки одна біда: соціалізм не працює. У світі немає жодної успішної країни, економіка якої будувалася б на основі ідей соціалізму. Є бідні країни і дуже бідні. А багатих немає. І Венесуела показала, що відбувається, якщо нехтувати економічними законами.
Колонка опублікована в журналі Новое Время за 31 січня 2019 року. Републікування повної версії заборонене.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени