У 2014-му містечко Слов’янськ на сході Україні було епіцентром сепаратистського руху, який за фінансового та військового потурання Москви породив дві окремі республіки всередині країни. У квітні того року проросійські сепаратистські сили взяли контроль над Слов’янськом. Згідно з розповідями людей, які на той час ще жили в місті, російські спецвійська та агенти розвідки РФ відкрито вели свою діяльність у лавах сепаратистів.
Відтоді минуло чотири роки, та Росія досі веде проксі-війну на сході України. Понад 10,300 тисяч українців загинули. І смерті – військових та цивільних – не припиняються.
Ця війна – не громадянська. Вона залишається, і завжди була російським вторгненням. […]
Реальна війна
У липні 2014 українські військові об’єднання розпочали операцію зі звільнення Слов’янська, донбаського містечка з населенням у понад 100 тисяч людей. Це була жорстока битва. Лунали артилерійські й танкові постріли, на вулицях спалахували бійки зі зброєю. На початок війни понад 40% населення втекли з міста, та для тих, хто лишився, настали жахливі часи.
У липні 2014 року, після кількох тижнів важкого протистояння, українські сили перебрали контроль над Слов’янськом. У ході битв загинуло близько сотні людей. Це була не піррова перемога, але боротьба за звільнення Слов’янська лишила по собі шрами. Найбільш відчутно це було у сусідньому селі Семенівка, яку обстріли, ракети та міномети практично зрівняли із землею.
Не можна допустити, щоб перші штрихи історії були написані пропагандистами Кремля
Пройшло буквально кілька тижнів після битви, коли я вперше приїхав сюди у серпні 2014-го. Будівлі Слов’янська були розцяцьковані отворами від куль та артилерійських осколків (чотири роки потому місто досі носить ці шрами).
А жителі Семенівки, що втекли від обстрілів, рушили назад, повертаючись на розбиті поля, де раніше стояли їхні домівки.
Ми в’їхали до Слов’янська через дорогу, що прорізалась крізь тунель з дерев. Наш водій Сергій пояснив, що за кілька тижнів до цього українські війська мусили розчищати дорогу від стовбурів та гілок дерев, з яких сепаратисти звели бар’єр. Ми проїжджали повз фабрику з масивними, рваними дірками у стінах. Там був штаб сепаратистів, як пояснив Сергій, і українців вжили заходів, приїхавши сюди з танками та мінометами.
На той час українська армія виглядала різношерстою – використовувала всі можливі залишки з радянських часів, а також волонтерські пожертви, які мали зміцнити їхні військові потуги. Армія була добре екіпірована танками, зброєю та амуніцією – та переважно з 1970-80 років.
Чимало гвинтівок та амуніції були ще давнішими – з 1950-60 років. На противагу українцям сепаратисти також воювали з радянськими обносками. Це змінилось у серпні 2014-го, коли російська регулярна армія вторгалась на південно-східні території України та розгромила українців у смертельному котлі битви за Іловайськ.
Сьогодні дві сепаратистські республіки, що займають близько 5% території України, мають більше танкових сил ніж Німеччина, Франція та Чехія разом узяті. Згідно з Кремлем – за умови, що ви берете це за своє джерело інформації – такий арсенал зібрали без російської допомоги. […]
Та я відволікся.
На центральній площі Слов’янська стояв пам’ятник Володимиру Леніну. Навколо нього катались на роликах діти, проїжджав повз чоловік на велосипеді. Неподалік стояли житлові будинки зі шрамами від куль та обстрілів. Супермаркет мав наполовину знесений дах.
Нормальний ритм життя міста, здавалося, відновлений. […]
Не так багато людей можна було знайти тепер у Семенівці. Кратери так підірвали землю, що вона виглядала як рельєф моря у шторм. Артилерія лишила по собі оголені дерева та обвуглені повалені стовпи, на яких раніше тримались лінії зв’язку. Поверхня була в осколках. Майже кожен дім чи конструкція лежали в руїнах.
Це було як після урагану 5-го ступеню. Я пам’ятаю, як мій тато возив мене на південь Флориди після урагану Ендрю – на тих територіях тоді було точно так само. Ураган зі заліза нічого не пощадив.
Це виглядало як сцена з фільму про Другу світову війну. Ось тільки це було в Європі, у 2014-му. І так триває досі.
Я ніяк не міг перестати думати, яке ж це чудо, що хтось тут спромігся лишитися в живих. […] Прогулюючись того дня Семенівкою разом з моїм фіксером, 21-річним довгов’язим та комунікабельним Валентином Онищенком, мені випав шанс поспілкуватись з місцевими.
Ми погомоніли з 63-річною Олександрою, яка стояла на дорозі однієї із зруйнованих вулиць Семенівки та чекала на автобус до Слов’янська, де планувала закупитись. [...]
«Коли ми були під контролем сепаратистів, було дуже погано, – розповідала вона. – Їжі не було. Щоби їсти, ми мусили збирати такий-сякий урожай». Спочатку Олександра намагалась сховатися від битви, ховаючись у своєму підвалі. Та, зрештою, змушена була тікати, коли артилерія знесла надземну частину її будинку. Син приїхав і забрав її у безпечне місце. Коли місто звільнили, вона вирішила повернутись. «Я повернулась, бо це моє місце. Мій дім».
Потім ми зустріли 72-річного Анатолія Бастриськи. Він сидів у голубій пласкій кепці на зеленій лавці поблизу свого дому, закинувши ногу на ногу та схрестивши руки навколо стану. […]
Бастриськи єврей. За його словами, він був немовлям, коли нацисти окупували цю частину Україну. Якимось чином уся його сім’я змогла вижити у Голокост.
Сімдесят років потому, замість того, щоб втекти, коли почалися обстріли, Бастриськи вибрав лишитись у Семенівці та перечекати битву в своєму підвалі. Навіть коли дах його будинку знесли, чоловік відмовився залишати дім.
«Мені не було страшно. У мене була картопля. Це все, що мені було треба».
Тепер будинок Батриськи має новий алюмінієвий дах. Український уряд оплатив це, каже чоловік. Він ухилявся від питання, вірний він сепаратистам чи Україні. Здавалось, він однаково презирливо ставиться і до тих, і до інших. Кому він точно вірний, так це своєму дому.
«Я тут народився і збудував дім своїми руками. Німці зруйнували дім моїх батьків. А цей я відбудував».
Я запитав Бастриськи, чому він обрав лишитися в Семенівці. Чому не переїхав деінде? Старий чоловік криво посміхнувся під дашком своєї кепки, стиснув плечима та сказав: «Я би пішов, але кладовище надто далеко».
«Ми бачили це в новинах»
Потім ми побачили доказ існування у Семенівці найбільш летальної зброї війни – більш потужної, аніж кулі чи бомби. Онищенко та я наблизились до однієї сім’ї – чоловіка, жінки та їхнього сина-підлітка. Вони розбирали зруйновану цегляну стіну свого будинку, а жінка вивозила сміття на тачці. […]
За словами чоловіка, вони були очевидцями битви, засівши у підвалі. Я попросив Онищенка запитати у цих людей, кого вони вважають відповідальними за цей погром. Яка сила застосувала артилерійський вогонь, що зруйнував їхній будинок і село?
Я очікував почути, що винні або росіяни, або заохочені ними сепаратисти, або українська армія. Натомість почув відповідь надзвичайно неочікувану.
«Американські бомбардувальники ЦРУ зробили це», – впевнено сказав чоловік. «Це Америка винна, – втрутилась жінка, навантажуючи сміття на тачку. – Тупі люди в Білому домі створюють проблеми по всьому світу».
Як колишній пілот ВВС США, я більш ніж скептично сприйняв ідею про те, що літаки ЦРУ здійснили килимове бомбардування Донбасу. Я натиснув на чоловіка щоби добути з нього більше інформації. І на запис представився французьким журналістом.
– Ви їх бачили?
– Ні, але ми їх чули.
– І ви знаєте, що вони були американцями?
– Так, ми бачили це в новинах.
Он як.
Згодом я з’ясував, що кілька місяців тут транслювали лише російське телебачення. Місцева телевізійна вежа, через яку надходив сигнал від українських телеканалів, була серед перших споруд, які зруйнували російсько-сепаратистські сили, коли взяли контроль над територією. Обезголовили, як кажуть американські військові.
Цим росіяни не стільки хотіли нашкодити українському керівництву, скільки мали перед собою куди важливішу межу – тотальний контроль над розумом нещасних цивільних, які проживають у цій сірій зоні.
Зачаровані російською пропагандою, ця сім’я, ці очевидці битви, які на перший погляд здавались зрілими, раціональними людьми, були готові поставити під сумнів власні відчуття та спогади тільки щоби повірити: те, про що розповідає російський журналіст за сотні кілометрів від них, є правдою.
Я цілком розумію, що таке туман війни, і що на спогади про стресові ситуації далеко не завжди можна покластися. Тим не менш, ця сім’я мала би запідозрити, що те, що вони чули з російських новин, було брехнею. […]
Та вони думали так, як того хотів Кремль.
На долю секунди я заглянув у очі цій сім'ї, та не побачив там ані краплі скептицизму. Так я пізнав новий вид війни, російської «гібридної». Вид конфлікту, де пропаганда має такий же летальний ефект, як і кінетична зброя.
Або ж, можливо, це така ж війна, як і всі інші. Б’юсь об заклад, що афінські писарі важко працювали, щоби сформувати громадську думку про їхніх ворогів. Тож будьмо чесними, Путін не винайшов пропаганду – він просто оволодів нею особливо добре.
І я можу підтвердити її силу.
Найперша жертва
[…] Американський журналіст, який писав про сирійську громадянську війну, а також мій друг Джеймс Фолі був викрадений та убитий військовими Ісламської держави у серпні 2014 року, приблизно тоді, коли я вперше приїхав на передову на сході України.
Не так давно закінчивши кар’єру пілота у спецпідрозділі ВВС, мені ще чимало належало вивчити про журналістику конфлікту. (І, мабуть, я досі вчуся.)
Та я вже здобув мій найбільш важливий урок про цю війну, чи про будь-яку іншу.
Ми не можемо допустити, щоб перші штрихи історії були написані пропагандистами Кремля, або записані на вбивчих відео ІД.
Я більше не солдат, та розумію, що будучи на передовій тої інакшої війни, яка нині панує на сході України, – я захищав дещо більше цінне, ніж території.
Через кілька днів після вбивства Фолі руками ІД я зрозумів, що це було моторошне нагадування про те, що як журналіст, я не був просто каменем-пострибунчиком, що злегка торкався війни та не проникав углиб. Я був у глибинах війни, бо оволодів найбільш летальною зброєю з усіх існуючих – правдою.
І правда, кажуть, найчастіше стає першою жертвою війни.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Нолана Петерсона. Републікування повної версії тексту заборонене
Оригінал опубліковано на The Daily Signal
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени