Сирія залишається зруйнованою країною. Більше 5 мільйонів людей вже втекли звідти. У Ємені лютує найбільший в світі голод. І не схоже, що тамтешня війна скоро закінчиться. Ірак, який тільки-но відновився після громадянської війни та боротьби з Ісламською державою, потребує біля $100 мільярдів на реконструкцію, яких в країні немає. І це вже не кажучи про те, що над регіоном постійно нависає загроза нового конфлікту.
Окрім того, ми спостерігаємо боротьбу турецьких та американських військ та перестрілку між Ізраїлем та Сирією. Нещодавно повітряні сили США вбили, ймовірно, сотні російських найманців у Сирії – і це дуже серйозний сигнал для держав, що вели Холодну війну.
Та попри все, адміністрація Трампа, здається, не надто втручається. Їхня стратегія, якщо це можна так назвати, полягає у посиленні антиіранської позиції та концентрації зовнішнього політичного курсу на Ізраїлі та Саудівській Аравії. Хоча останні події доводять, що такий підхід більше не працює.
Американці помалу втрачають свої позиції
У своїй публікації на Foreign Affairs, професор Валі Наср, який спеціалізується на політиці Близького Сходу, спонукає до кардинального переосмислення політики Вашингтону щодо Ірану. Наразі політика адміністрації президента виходить із принципу, що нестабільність на Близькому Сході виникла через зміцнення Ірану, який шукає шляхи поширення своєї ідеології. Між собою американські політики часто говорять, що Іран «більше зацікавлений бути фактором, аніж країною».
Наср вважає, що така теза є помилковою. Сьогоднішнє загострення на Близькому Сході відбувається не через амбіції Тегерану. Це результат вторгнення США до Іраку у 2002 році. Витіснення Саддама Хусейна призвело до перерозподілу балансу сил між арабськими країнами та Іраном, а заразом посприяло поширенню всезагального хаосу. Іран переслідував свої національні інтереси, намагаючись посилити вплив у регіоні. Але не сприяв поширенню ісламського фундаменталізму, а навпаки, перебирав на себе роль ключового борця з сунітськими терористичними угрупуваннями, серед яких й Ісламська держава.
Ця стратегія була надзвичайно успішною, адже Іран втручався туди, де мав впливових союзників (Ірак, Сирія, Ємен), був готовий надавати їм військову підтримку і діяв на перспективу. Противники Ірану здебільшого не мали таких переваг. США та Ізраїль, які є чужаками для арабського світу, переважно вели війну з повітря. Та атаки з неба мають обмежений вплив, коли метою є зміна політичних реалій на землі. Важливо розуміти, як пояснив мені Наср, що Сирія, опираючись на допомогу Ірану та Росію, спромоглася здолати ізраїльський винищувач. «Вперше за 30 років військові удари Ізраїлю отримали відповідь. А отже, Росію та Іран тепер буде важко витиснути із Сирії».
Тим часом Туреччина здійснює дуже зухвалі дії проти курдських військ, які підтримують американці. І це підвищує ймовірність того, що союзники в НАТО, США і Туреччина, почнуть атакувати одне одного.
Яку роль в цій геополітичній грі відводять арабським державам? «У цій сучасній боротьбі на Близькому Сході найбільш вражаючим є те, що там абсолютно відсутні араби. Усі присутні там сили – іранці, турки, росіяни та ізраїльтяни – не належать до арабських країн, хоч вони і втручаються в операції, які визначають, хто формуватиме політику арабського світу», – пояснює Наср.
І в цій ситуації Іран, який абсолютно не являє собою якусь революційну силу, намагається ратифікувати свій статус-кво, в основному тому, що його підхід працює. Іранці врешті закріпили свої позиції в Іраку та Сирії. Ворогом Сирії є Башар Асад, який уцілів та продовжує нарощувати сили для нападу. Всі спроби Саудівської Аравії здолати вплив Ірану на Ємен, Ліван та Катар поки не увінчались успіхом. Катар зближується з Іраном та Туреччиною, а тріщини всередині арабського світу стають дедалі глибшими.
Натомість Росія, яка дружить з Іраном та водночас підтримує близькі стосунки з Ізраїлем, перетворюється на такого собі балансувальника, роль якого свого часу виконували США. «Росія перебирає на себе роль єдиного посередника Близького Сходу, через якого проходять всі переговори. І це пов’язано з її нахабною поведінкою, а не військовими можливостями», – пояснює Наср.
Починаючи з 1973 року, коли Генрі Кіссинджер фактично вигнав росіян з Близького Сходу, США залишали за собою домінантний статус у цьому регіоні. Сьогодні через поєднання таких чинників, як втома, відсутність політичної єдності та вперта відмова сприймати реальну ситуацію, американці помалу втрачають свої позиції. Зміна підходів, тобто підтримка Ірану та співпраця з Туреччиною та Росією, можуть повернути США колишній вплив на регіон. І саме це зможе забезпечити баланс сил у найболючішій та найгарячішій точці світу.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом перекладу і публікації колонок Фаріда Закарії.
Оригінал опубліковано на The Washington Post. Републікація повної версії тексту заборонена.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени