Найгірші в світі батьки

Він сидить на дивані, мій дорогий син-тінейджер, він мружиться, різко рухає руками, а його мозок світиться, як різдвяна ялинка.

"Погуляй, будь ласка, з собакою", – кажу я. Він не відповідає. "Погуляй, будь ласка, з собакою", – кажу я голосніше. Немає відповіді. Навіщо?

Поки він переключається з Instagram, Twitter і YouTube, мої слова – просто вітер, що пролітає непомітно.

Це відбувалося в нашому будинку дуже довго. Я більше не можу достукатися до трьох своїх хлопчиків, які затиснули в руках три свої маленькі машинки так само міцно, як це роблять немовлята. Екрани вкрали їхню увагу. Їм необхідно перевіряти телефони, а звичайна вечеря без миготливого екрану – катування. <...>

Ми все це проходили. Ми більше не хочемо змагатися з наркотиком інтернету в голові у наших хлопчиків.

Багато в чому проблема пов'язана з тим, що робить смартфони великим винаходом – десятки подразників під пальцями і можливість одночасно робити кілька дій – це саме те, що потрібно мозку молодих людей.

Тож ми прийняли рішення, яке шокувало світ. Ми купили їм телефони-розкладачки.

Ми з чоловіком розуміли, що смартфони – це проблема, але не уявляли в якій мірі, поки не відібрали їх, подарувавши натомість маленькі блискучі розкладачки.

Нас вразили їхні слова. Їхній мозок, що проходить детоксикацію. Я не бачила такого за 16 років материнства. Вони плакали, кричали сильніше і сильніше. І це кілька днів. Не хвилини чи години... дні!

"Сучасні тінейджери ніколи не бачили світу без інтернету, можливо, тому половина підлітків заявляє, що вони приросли до своїх девайсів", – говорять автори документального фільму Screenagers. <...>

Потім з'явилася інша проблема. Вони не користувалися розкладачками.

Я відчуваю їхній біль, і, якщо чесно, майже зламана. Я пам'ятаю себе, коли у кожної дівчинки була пара джинсів Guess і светр Limited, а я ходила в безіменних джинсах, білому светрі з Пітером Пеном. Я почувалася ізгоєм. Я хотіла вписуватися.

Але мені плювати. Ці безцінні розум у безцінних хлопчаків потрібно захищати. Їхні взаємини з нами й іншими людьми мають бути особистими, а не будуватися через екран.

Тож нам довелося написати контракт, щоб примусити їх носити розкладачки. Він вимагав, щоб вони відповідали, коли ми дзвонимо.

Але після криків і зубовного скреготу сталося щось прекрасне – вони стали з нами розмовляти. Набагато більше, ніж коли б то не було. Один з хлопчаків вийшов пограти в баскетбол, просто тому що йому нічим було зайнятися, вони гуляли з собакою і міцніше спали. Очі у них більше не припухлі від годин гортання сторінок в телефоні.

Тепер я не впевнена, що ми взагалі віддамо їм смартфони. Таке відчуття, ніби я очистила свій дім від наркотиків або отруйних хімікатів. Мені здається, ніби хлопчики повернулися після тривалої відпустки.

Так що ми, мабуть, найгірші в світі батьки.