Треба поспішати

З інтенсифікацією структурних реформ в останні три роки Україна намацала дно так званої долини смерті, якою її економіка бреде чверть століття. Всі центральноєвропейські країни вже давно її пройшли. Тепер перші ознаки зростання національної економіки дають оптимістам підставу вважати, що українці нарешті знайшли вихід з "долини"

Олександр Пасховер

Історичний відрізок, в якому ось уже чверть століття перебуває Україна, називається часи змін. Жити в часи змін — це древнє китайське прокляття. У світі немає країн, що не випробували на собі їхню руйнівну силу. Однак небагато країн затримувалися у цій "долині смерті" так довго, як Україна.

Термін "долина смерті" економісти використовують для характеристики початкового етапу в стартапах. Це період, коли в проект інвестовано величезні ресурси, але він поки ще нерентабельний і руйнівний.

Проект Україна — стартап національного масштабу. Раз так, то цілком справедливим виглядає твердження Володимира Федорина, директора Kakha Bendukidze Center, про те, що Україна все ще знаходиться в цій "долині смерті" — періоді структурних реформ. Графік, який презентував НВ Сергій Алексашенко, старший науковий співробітник Інституту Брукінгса (США)— ілюстрація до вище сказаного. Кожна країна, яка починає фундаментальні перетворення, руйнує старі інститути та економічні зв'язки, неминуче опиняючись у цій "долині смерті". З часом вона вибирається з неї, створюючи нові інститути і умови для зростання економіки, що і призводить до стрімкого зростання якості життя її громадян. У багатьох країн цей період займає кілька років. Проблема в тому, що Україна бреде цією долиною вже чверть століття.

Україна і Грузія — єдині постсоціалістичні європейські республіки, які за третину століття так і не вийшли на рівень свого ВВП зразка 1988 року. І якщо Грузія подолала вже 2/3 шляху, то Україна і наполовину не дотягує до показників 30‑річної давності. І останні три роки, з прискоренням структурних реформ, Україна намацала дно цієї "долини".

“Навіть якщо зробити цілком розумну поправку на результати російської агресії і збільшити ВВП України на 20%, це не допоможе їй зміститися з останнього місця,— розповідає Алексашенко.— На графіку добре видно відсутність будь‑якого прогресу в Україні за останні десять років".

Мало яка країна здатна стільки років провести в "долині смерті" і все ще претендувати на світле майбутнє. А до нього, на думку Данила Моніна, аналітика бюджетної політики та волонтера парламентського комітету з податкової і митної політики, рукою подати. "Я бачив звіт МВФ, вони дають прогноз зростання в 2% ВВП,— говорить експерт.— Я більш оптимістичний, мій прогноз — 3-5%". Та й це не межа.

Увівторок, 4 квітня, Сату Кахконен, директор Світового банку у справах України, Білорусі та Молдови, зібрала у своєму київському офісі пресу, щоб передати українцям через ЗМІ: життя стало краще, але поки ще не веселіше. Мовою цифр все виглядає так: після двох років падіння ВВП в 2016 році в Україну повернулося зростання. Зараз воно становить 2,3%. "Значний вплив на зростання здійснило сільське господарство,— каже Кахконен.— Так як був зібраний рекордний урожай". У підсумку аграрії зросли на 6%, трохи менше зросла промисловість — 3,6%, на 3% і 4% — транспорт і торгівля відповідно.

"Хороша новина полягає в тому,— включилася в розмову Анастасія Головач, економіст Світового банку (СБ),— що в кінці минулого року і протягом перших двох місяців поточного року зовнішні ціни на експортну продукцію України почали відновлюватися".

— Виглядає так, ніби ледь помітне економічне зростання забезпечене факторами, на які ми мало впливали, зовнішніми ринками,— уточнює НВ.

— Це несправедливе зауваження, що нібито зростання в 2016‑му досягнуто автоматично,— вступається присутній тут же Фарук Хан, провідний економіст СБ.— Насправді воно досягнуте завдяки складним реформам.

Ось деякі з них: гнучкий курс валюти дозволив домогтися зовнішньоторговельної стабільності. Кількість податків скорочено вдвічі. Також вдвічі скорочена ставка єдиного соціального внеску — горезвісного ЄСВ. Число контролюючих органів, ліцензій і дозволів знижено. Як результат, вважають у київському офісі СБ, інвестиції в основний капітал зросли до 20% від ВВП, чого з нами не траплялося з 2007 року. Хан стверджує, що цей сюрприз вказує "на зміцнення впевненості інвесторів".

Також він додає, що житлові субсидії, видані урядом, є важливою частиною реформи, так як вони дозволили мінімізувати вплив зростання цін на енергоресурси.

Ще одним адвокатом українських реформ став Френсіс Фукуяма, старший науковий співробітник Центру з питань демократії, розвитку та верховенства права в Стенфорді. У бесіді з НВ американський політекономіст назвав реформу енергоринку та уніфікацію цін успішною і вельми болючою.

"Ця реформа знищила велике джерело корупції, яке перерозподіляло державні субсидії в кишені посередників,— пояснює він.— Крім того, Україна позбулася залежності від російського газу. Тепер у Росії в арсеналі менше інструментів впливу на ситуацію в Україні". Ще одну перемогу там, де багато помітили "зраду", знайшов шведський економіст Андерс Аслунд. "Корумповані банки, які жили на рефінансування центрального банку, були закриті у великій кількості",— резюмує старший науковий співробітник Atlantic Council (США).

Тим не менш, економісти СБ запросили журналістів на початку квітня не для того, щоб привітати з перемогою капіталістичної праці. На жаль, величезна кількість українців все ще живе за межею бідності. 70% українських пенсіонерів — а це до 9 млн осіб — існують на прожитковий мінімум. Рівень безробіття хоч і незначно, але зростає. Зростання економіки в 2,3% нездатне компенсувати падіння економіки в 2014 і 2015 році на 16%. В ідеалі, на думку Аслунда, щоб за два наступних роки вийти на рівень 2013‑го, необхідне зростання до 6-8%. Це означає, що все має відбуватися значно швидше і очевидніше.

"Нинішній український уряд мало чого домігся минулого року,— резюмує Аслунд.— Тим не менш, він уникає відкату назад, якого можна було б побоюватися після 2015 року".

Поки ж СБ прогнозує, що в 2017 році український ВВП зросте на 2%. А якщо вдасться форсувати реформи — йдеться в першу чергу про пенсійну, енергетичну, земельну та реформу охорони здоров'я,— до 2018‑го можливе зростання на 4%. "Таким чином, існує потреба прискорення реформ,— підсумовує Кахконен.— Щоб забезпечити економічне зростання в середньостроковій перспективі, потрібно зробити набагато більше".

У березні посол Словенії в Україні Наташа Прах розповіла НВ зворушливу сімейну історію. 25 червня 2016 року вона разом з батьками відзначала 25‑ту річницю Дня незалежності Словенії. За столом зав'язалася розмова: "Ми запитували самі себе, чи встигли зробити те, до чого прагнули? — говорить вона.— Відповідь моєї родини, як і більшої частини моїх співвітчизників: ми встигли". Помічник посла виправила її: "Ви, напевно, хотіли сказати: ми змогли?"

Не вдаючись в особливості словенської філології, всі дійшли згоди, що "ми встигли" більше підходить до того, що здійснила маленька балканська республіка, щоб всього за кілька років перетворитися з уламка імперії на самостійного гравця на транснаціональному ринку Європи. Швидкість змін — чи не ключова складова успіху всіх реформ. І на те є дві причини. Одна з них — ефект так званої долини смерті. Якщо в ній затриматися, наслідки будуть руйнівними.

Ось чому Федорін у своїй редакційній колонці на сайті НВ написав, що, вступивши в "долину смерті" — структурні реформи спочатку ведуть до руйнування старих інститутів, економічних зв'язків і робочих місць і тільки потім до економічного творення,— Україна там і залишилася. З усіма витікаючими наслідками.

Цю ж думку підхоплює Алексашенко: "Долину смерті" проходила кожна постсоціалістична країна, що пов'язано з необхідністю відновлення макроекономічної рівноваги. Успішні країни — наприклад, Польща, Чехія, Словаччина пройшли цей етап за 3-4 роки. Менш успішні — за 5-6 років. Неуспішні — в їх числі Україна — застрягли в ній на чверть століття". У підсумку черепашачий темп веде до хвилі розчарувань і нестихаючої політичної турбулентності.

Україна — єдина на постсоціалістичному просторі держава, де за чверть століття змінилося п'ять президентів. Причому двоє з них не досиділи навіть до кінця терміну. Ключова помилка всіх попередніх і нині правлячих — віра в те, що їм відміряна вічність, а то й більше.

Вкрай повільні трансформації вбивають віру населення в відчутні зміни, а її місце займає туга за світлим минулим. Про цей сталий феномен у своїй книзі Смути і інститути написав у 2009 році російський реформатор Єгор Гайдар: "Життя під час смути незвичне, важке і небезпечне. Звідси мрії про відновлення старого порядку. Люди забувають, як ненавиділи збирачів податків, заздрили привілеям вищих станів. Вони пам'ятають лише про те, що раніше був порядок".

Проблема в тому, стверджує Аслунд, що Україна спочатку не мала економічної політики. Перші великі статки в 1992-1993 роках зароблялися на торгівлі газом з Росією та експорті металу на Захід. Сировина купувалася за одну десяту від ціни світового ринку, а продавалася за ринковою вартістю. Надприбутки використовувалися для купівлі українських політиків, які забезпечували консервацію старих порядків і імітацію реформ. День народження буржуя підмінили днем народження олігарха. "Жодна інша країна не провела так мало реформ і не розробила таку сильну групу ренти, як Україна в 1991-1994 роках,— пояснює Аслунд.— Тому українській державі необхідно більше прозорості і політичної волі, щоб розірвати її прагнення до ренти".

Вересень 2015‑го. У Києві на щорічному форумі Yalta European Strategy журналіст НВ спілкується з американським професором Артуром Лаффером, в минулому економічним радником президента США Рональда Рейгана, прем'єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер і навіть чилійського диктатора-реформатора Аугусто Піночета. За допомогою консультацій Лаффера ці країни стрімко виходили із затяжної кризи. Причому слово стрімко — тут ключове. Звідси у НВ питання до Лаффера:

— Чи затягнувся наш перехідний період?

— Звичайно! Боюся, що час працює не на вас. У вас дуже низький поріг бідності, ВВП падає, на східному кордоні на вас чекають радянські люди. У вас проблеми.

У розумінні Лаффера радянські люди в першу чергу проявляють себе в прагненні до патерналізму. Отака туга за сильною державною рукою, яка керує економікою і рівномірно розподіляє соціальні блага в обмін на політичну лояльність. Насправді це шлях з "долини смерті" на цвинтар. Весь постсоціалістичний табір, якому вдалися швидкі зміни, насамперед відмовився від такого роду стратегії і мінімізував роль держави в економіці скрізь, де тільки можливо.

Україна йде по тому ж шляху, але тільки у зворотний бік. Приватизація і допуск іноземного капіталу до аукціонів — найслабша ланка національної економіки. Єдиний прозорий конкурс з продажу промислового активу, Криворіжсталі, відбувся 12 років тому. Більше Фонду держмайна похвалитися нічим.

У Мінекономрозвитку підтверджують, що структура портфеля українських держкомпаній в порівнянні з 2014 роком не зазнала змін. У власності держави — трохи менше 3,5 тис. підприємств, з яких працюють близько 1,8 тис. В 2014‑му вони згенерували збитків на 117 млрд грн, у 2015‑му — 53,2 млрд грн. За два роки з цього крана витекло щонайменше 10% ВВП. Чи треба пояснювати куди?

Україна і Білорусь залишаються єдиними країнами Європи, де досі немає вільного ринку землі. Парламентські популісти видають це "досягнення" за свою особисту доблесть. Тільки в результаті цієї піррової перемоги жоден олігарх ще не постраждав. Постраждали лише селяни, які опустилися значно нижче межі бідності. Крім того, 10 млн га ріллі (приблизно три Бельгії) знаходяться в держвласності, і ніхто в Україні не знає, як саме використовується цей ресурс і хто знімає тут "урожай".

Як наслідок, в тіньовій економіці України крутиться сума, яка дорівнює приблизно третині ВВП. Ці поклади — немов нафта України. Їх треба просто витягти. Щоб це зробити, потрібні заохочувальні заходи. Монін цілу годину пояснює журналісту НВ, що без зниження податкових ставок та спрощення фіскальної політики не бачити українцям економічного зростання, як Ван Гогу власних вух.

"Ефект такий,— каже експерт.— Ти зменшуєш податкове навантаження, підприємства зберігають оборотні кошти". Як приклад він наводить підсумки минулого року. Загальне податкове навантаження на економіку знизилося на 3,7% ВВП, а це приблизно 70-80 млрд грн.

І в цей же рік в Україні встановлений 10‑річний рекорд з інвестицій у капітал.

На початку квітня Монін і його колега Михайло Чернишов з Інституту вільної економіки презентували громадськості свою програму, в якій розписані два сценарії — м'якої і жорсткої трансформації. В останньому варіанті, крім кардинальних адміністративних змін, є і такі, як переїзд Верховного суду до Великої Британії, де його суддями стають громадяни цієї країни.

"Після викорінення корупції в судовій системі України суд переноситься на територію України з заміною суддів на громадян України". Армія невелика, у 40-50 тис. чоловік, але на професійній основі. Оборонно-промисловий комплекс переходить із державної в приватну форму володіння. Функції держорганів істотно скорочуються, 80% держслужбовців перебувають у пошуках нової роботи. Її буде багато. Тут експерти посилаються на оцінку аналітичного центру Amelin Strategy, говорячи, що інвестиційний характер розвитку економіки згенерує попит на робочу силу до 500 тис. робочих місць в рік.

Зниження податкового навантаження призведе до зростання прибутковості бізнесу. А зниження фіскальних зборів з доходів фізосіб до 4% — до детінізації зарплат. Вже на наступний рік після старту реформ бюджет стане профіцитним — плюс 82 млрд грн, а до 2021‑го баланс і зовсім складе плюс 520 млрд грн.

У 2019 році країна повернеться до рівня довоєнного 2013‑го. До 2021 року ВВП країни вийде на рекордний рівень в $200 млрд замість нинішніх $88 млрд. Таким чином, Україна перевершить саму себе зразка 1991 року. До кінця 2020‑х ми наздоженемо Польщу того зразка, який знаємо її сьогодні. План реформ великий — в одну статтю не вміщається, і не факт, що уряд і парламент, від яких залежить його реалізація чи нереалізація, будуть задоволені усіма його пунктами. Але головне, що демонструє проект,— байдикування вже не рятує навіть тих, хто звик жити зі збитків.

Алексашенко підсумовує: "Якщо говорити про те, що Україна не робить з того, що повинна була б давно зробити, це: 1. земельна реформа з введенням повноправної приватної власності на землю; 2. радикальна реформа управління компаніями з державною участю, щоб прибрати їх з рук чиновників та їхніх друзів; 3. реальна боротьба з корупцією на найвищому політичному рівні".