Наші духовні злети на Майданах були розкішшю моєї душі. Усі передові моделі сучасної цивілізації, як-от інклюзивність, принцип win-win («позитивної суми»), взаємодоповнюваність, єдність у багатоманітті - все це було реалізовано на Майдані. Отже, yes, we can — так, ми можемо!
Сьогодні цінності наших революцій і далі залишаються зболеною мрією в наших серцях, але народ розчаровано виявив, що нам легше боротися за ці цінності, ніж жити згідно з ними. Адже боремося ми на Майданах у дружній спільноті однодумців, а жити звичним життям доводиться здебільшого серед байдужих і розчарованих, серед яких почуваєшся «одним-у-полі-не-воїном». Звідси зневіра і повернення до старого песимізму: «Цінності Майдану гарні, але втілити їх в Україні не вдасться».
Цей український «маятник» дуже болісний, хоч його уникнути неможливо. І я знаю наперед, що в якийсь момент він неминуче зверне в супротивний бік. Отож я був би значно спокійнішим, якби не той факт, що у верхній точці нинішнього положення «маятника» на нас, як завжди, чекає роззявлена паща Росії. Тому завдання сьогодні очевидне: як відбути цей поворот «маятника», не влетівши з розгону в ту пащу.
Я з тривогою очікував на президентство Володимира Зеленського і за перші 100 днів бачу одне — президент ніяк не може вийти з ролі «слуги народу» Голобородька. Але мені страшенно боляче дивитися на реінкарнацію давньої комісарської звички хамити, «тикати», наводити «пролетарську справедливість» одним вольовим рішенням. Мені нестерпно, що президент моєї країни милується собою у цій ролі. Проте ще нестерпніше мені від думки, що народові це подобається: «Оце круто! Оце показав усім кузькіну мать!».
А мені здавалося, що, переживши стільки трагедій через оту комуняцьку манеру управління, українці мали б виробити в собі відразу до цих рецидивів. А ще мені здавалося, що молодь, яка вже не належить до специфічного виду homo sovieticus, мала б не так легко куплятися на таку примітивну «крутизну».
Однак реальність виявилася сумнішою. І, на жаль, доки така манера подобатиметься «простому народові», доти президент, який звик реагувати на симпатії публіки, буде їй підігрувати.
Український народ знову повівся на нові блискітки, як колись — на більшовицькі лозунги «Власть народу!», «Мир народам!», «Земля крестьянам!», «Фабрики рабочим!». Так, він не один такий — американський, британський, польський чи угорський народи виявилися сьогодні не мудрішими за нас. Але «запас міцності» української держави не зрівняти з їхніми. Тому тривога моя не зникає.
Проте, якщо відставити емоції, то такий результат виборів є класичним свідченням системних, чи структурних, зламів, що їх не міг передбачити ніхто. Я маю на увазі повсюдний вотум недовіри чинному політикуму, занепад довіри до авторитетів, кризу традиційних медій, розгул популізму, диктат мережевості з неминучим розпадом суспільства на напівізольовані «бульбашки» тощо.
І все ж мене є надія на президентство Зеленського. За своє тривале життя я не раз уже переконувався, що для того, щоб «очистити нас від усякої скверни», Небо часом вибирає «шкребок», який виглядає дуже неоковирно. Усі попередні президенти України намагалися щось змінити в цій державі, не зачіпаючи її головного «нерву». Кажучи іншими словами, вони проводили «ямковий ремонт» старої радянської дороги, не наважуючись цілковито замінити старе полотно. Тож «ідеальний» президент Зеленський, який не обтяжений давніми управлінськими стереотипами, міг би зважитись на таку радикальну операцію.
Проте цьому заважатиме одна суперечність: усі подібного роду великі реформатори, які міняли обличчя своїх країн, завжди мали чітку й високу візію нової країни й уміли діяти всупереч егоїстичним інстинктам народу. Новообраний президент такої візії вочевидь не має, а вибори виграв саме на тому, що загравав із народним егоїзмом і навіть розпалював його.
Сьогодні політична сила президента має монополію на владу в країні. Оскільки Україна перейняла згаданий вище міжнародний тренд, то вона ж і може подивитися на прикладі інших країн, що на неї чекає в майбутньому. І в Америці, і в Польщі, і в Угорщині президенти намагаються знищити демократичну систему «балансів і противаг», підминають під себе як законодавчу чи судову, так і четверту владу — ЗМІ. Головна їхня мета — так змінити систему влади, щоб закріпитися в ній назавжди.
Я щиро і приємно здивуюся, якщо нова влада в Україні діятиме інакше.
Повне інтерв'ю опубліковано в журналі НВ від 29 серпня 2019 року. Републікацію повної версії заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ