Отже, вибори пройшли. Що ми маємо в сухому залишку? Є дві складові. Емоційна і раціональна. І якщо в нашій країні перемогла емоція, а не раціо, то і тут можна почати з емоційної сторони.
Два основних почуття, які переслідували всі три тижні між першим і другим туром – це сором і приниження.
Соромно, що ми обрали президентом відвертого хама-недоучку з замашками гопника з підворіття. Можливо, він і чоловік хороший, і батько, і друг. Все це можливо. І, можливо, десь у глибині душі він навіть дуже хоче змінити країну (але в який бік, ми теж не знаємо).
Але на виду – хамство. І цього враження неможливо позбутися. Це ніби ви їхали додому в маршрутці, де п'яна компанія затіяла бійку. Ви начебто давно вже вдома, і навіть прийняли душ, та й у бійці не постраждали, але почуття бруду так і не змито. І дуже сумно, що сором тепер може йти поруч цілих 5 років. А може і довше.
Друге почуття – приниження. Воно викликано тим, що вся країна проголосувала за абсолютну порожнечу. За віртуального персонажа – навіть не запитавши у нього нічого.
Так, це було зроблено технологічно і красиво, але суті не міняє. З таким же успіхом можна було проголосувати за Котигорошка або Гаррі Поттера. І якщо на Заході це сюжет для утопічного серіалу, то в Україні – реальність. Країні продали порожнечу, і країна з радістю її обрала. Що всередині – ніхто не знає, але нікого і не цікавить.
Приниження ще й від того, що все це організувала людина, яка вчинила злочин проти України і мала б за нього відповісти. Але замість цього він повернувся зі своїм віртуальним кандидатом і виграв вибори, використавши для цього гроші тих же людей, яких змушував голосувати за свою людину. І тепер святкує перемогу – замість того, щоб сповна заплатити за свої злочини. І, може, вже зосередився на переслідуванні людей, які намагалися навести порядок і відстоювали інтереси держави. І народ – той самий народ – буде підтримувати його в цьому. Начебто нічого не змінилося з того часу, як народ радісно збирався на площах на публічні страти і вимагав спалити відьму після епідемії. Ну не щеплення ж робити, справді.
Емоція перемогла – емоція ненависті. І тому така велика увага до емоційного аспекту. Захотів народ «плюнути в обличчя Порошенку» – народ плюнув.
І начебто є привід для радості, адже для майбутніх політиків це повинно стати уроком – не брехати. Здавалося б, позитивна новина в тому, що мудрий український народ не пробачив президенту корупцію. Добре вірити в таке. І що ненависть до Порошенка базується саме на відсутності справедливості в країні.
Тому що є резонні побоювання, що навіть якби боровся Порошенко з корупцією, голосування було таке ж. Люди б все одно проголосували з бажанням «плюнути в обличчя Порошенку» через падіння гривні, зростання тарифів тощо. Тих речей, яких уникнути було не можливо. Тих речей, які визначали рух країни в правильному напрямку, але з лаяли з телевізора всю п'ятирічку. Народ не пробачив правильних реформ – як, до речі, не прощав ніде і ніколи – які потрібно було зробити. І урок, який може засвоїти український політикум, може бути в тому, що краще не робити нічого. І тоді буде легше зберегти владу. Треба дружити з олігархами, щоб їхні телеканали говорили про тебе добре. І все. І так урок не піде на користь.
Емоції накоїли лиха. І тепер нам з ним треба жити. І не повзти на кладовище, а намагатися продовжувати рух у потрібному напрямку. Всупереч. А це значить – фокусуватися на раціональному.
Раціональна сторона свідчить про таке: ми не знаємо, що буде, або чого не буде робити президент Зеленський. Але ми бачимо ризики. Ризики реваншу. Причому не тільки проросійського – кількість упирів, які вже привітали його з перемогою, зашкалює – але і реваншу міцних господарників і олігархів проти МВФ і реформ. І сьогодні це головні ризики. Не тільки тому, що це погано як факт, а й тому, що все це може підірвати нашу співпрацю з МВФ, зруйнувавши економічну стабільність. І з цими ризиками доведеться боротися. Тому що ціна їх реалізації дуже висока. І, здається, більша частина країни цього просто не бачить.
Що може стати проросійським реваншем? Не тільки повернення емігрантів, що сидять зараз у Москві. Але і прийняття останньої пропозиції Путіна, озвученої Медведчуком. Нового варіанту капітуляції, приправленого економічними плюшками. Фішка якого – забути про Крим і дати Росії вийти з-під санкцій. Власне, план Путіна ще 2014 року, адже йому завжди був потрібен Крим і ніколи – Донбас. Прийме чи ні новий президент таку привабливу пропозицію – ми не знаємо. Це ризик.
Які ключові ризики в економіці? ПриватБанк, реванш реформи банківської системи, відкат медичної реформи, а також ініціативи, які можуть зруйнувати співпрацю з МВФ.
Зараз завдання активної частини суспільства – стежити, щоб незалежні інститути, створені за останні кілька років, залишилися незалежними. І це потрібно не тільки для умовної справедливості, але і для того, щоб зберегти курс гривні стабільним. Останнє може бути важливішим для більшої частини людей.
У числі ініціатив, які можуть зруйнувати співпрацю з МВФ – податкова амністія і податок на виведений капітал. Небезпека тут ще й у тому, що ці новації можуть бути бажані як для Зеленського, так і для депутатів, серед яких ніхто не любить платити податки, але має купу кеша, який не можна віднести в банки. А значить ці новації можуть здатися команді Зеленського тими найшвидшими перемогами, які можна продати суспільству. Але коштувати вони – цьому самому суспільству – будуть дуже дорого.
І, звичайно ж, кейс ПриватБанку. Поки всі судові рішення, ухвалені на користь Коломойського, не набуватимуть законної сили. Але від того, що вирішить апеляція, і чи буде політична воля перешкодити цьому, залежить та сама макроекономічна стабільність на роки вперед. І так, без політичної волі в українських судах Коломойський отримає всі необхідні рішення. Завжди отримував.
Чи може зараз, крім ризиків, бути хороший момент для позитивних змін? Теоретично, так. Ключові позитивні речі, за які теоретично можна проголосувати в парламенті зараз – це Служба фінансових розслідувань і новий виборчий кодекс з пропорційними списками. Теоретично, всі депутати повинні хотіти знизити тиск силовиків на бізнес. А, значить, може бути і консенсус.
Водночас Зеленському може знадобитися лояльність силовиків, якщо він хоче показати «посадки» як найпростішу відповідь на запит на справедливість. А «посадки» можуть забезпечити тільки лояльні силовики, позбавляти яких «кормової бази» – погана ідея. Таким чином, момент для позитивних змін може бути знівельовано на користь «ефекту кари на площах», який має мало спільного зі справжньою боротьбою з корупцією. Але дуже подобається «простим людям».
Позитивні зміни в будь-якому разі треба буде підтримувати. Якщо у команди президента з'явиться бажання їх втілювати. Це теж важливо – за будь-якого ставлення до особистості президента.
Що змушує думати про ризики? Перш за все наявність «дядька». Що дозволяє залишити ймовірність продовження руху вперед? Наявність Дядька Сема. Ось протистояння «дядька» і Дядька Сема і буде головним у найближчі роки. І хто переможе, той і визначить напрямок, в якому нам доведеться воювати. І визначить напрямок руху країни. Буде це рух вперед, земельна реформа, створення Служби фінансових розслідувань, дерегуляція, або все ж спроби відіграти назад історію з Приватом, розвал системи Prozorro, банківської та медичної реформ?
Невизначеність – ось найкраще визначення поточної ситуації.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени