На проклятому острові немає календаря

Чому розкол нашого суспільства — не між заходом і сходом або україномовними і російськомовними, а між історичними епохами

Валерій Пекар,
підприємець, викладач
Києво-Могилянської бізнес-школи,
співзасновник проекту Нова країна

Одним з найбільших відкриттів останніх років для мене стало те, що різні країни живуть в різному часі. Не у всіх на календарі XXI століття, і справа не в тому, що різні релігійні традиції ведуть відлік часу по‑різному, адже у міжнародних справах всі користуються європейським календарем. Справа в тому, що на планеті співіснують різні епохи.

Є країни, які повільно повзуть по осі часу, намагаються не відставати. У них зараз 2016‑й. Але є й ті, що постійно прагнуть випередити свій час, ті, звідки виходить безліч інновацій, і в них місцями вже 2020‑й. А є такі, де нині все те ж XX століття, століття масового індустріального виробництва — "майстерні світу".

Є країни,  які надовго і всерйоз застряглі в Середньовіччі з його закритими соціальними ліфтами, привілейованими класами і групами, владою кланів, пасивним, патерналістськи налаштованим населенням, імперським або, навпаки, колоніальним мисленням. Ця велика група країн досить різноманітна. Деякі зовсім нещодавно здійснили ривок в сучасність, і тепер у них теж XXI століття. Інші якраз натужно намагаються зробити цей ривок, долаючи опір старих еліт, яким комфортно в XVIII столітті і зовсім нікуди не хочеться (Україна відноситься до цієї категорії).

Більшість середньовічних країн нікуди не намагаються вискочити, вони лише сумно, безнадійно і з нерозумінням дивляться на світ навколо, наповнений інноваціями та новими задоволеннями. Нарешті, є і такі країни, які з дивною шаленою радістю занурюються в Середньовіччя з начебто цілком благополучної сучасності. Ми бачимо, що країни не тільки живуть у різному часі, але і рухаються в різні боки.

Є країни, для яких і Середньовіччя представляється недосяжним і невідомим майбутнім. Їхня доля — варварська стародавня епоха. Натуральне господарство, безперервне насильство, бідність і роз'єднаність, постійний страх і боротьба за виживання.

Різні епохи і напрями руху можна зустріти і всередині кожної країни. У досить великих, як Росія, можна нарахувати до шести різних епох, про що вперше написав російський дослідник Булат Столяров. Та що там країни — в мегаполісах зі значним розшаруванням населення різні райони живуть в різних епохах (Бангкок — місто контрастів), а деколи доходить до того, що розрив часу ділить надвоє одну велику родину, невблаганно поглинаючи енергію багатьох її членів.

Часто конфлікт між сусідніми народами — це зовсім не цивілізаційне протиборство, а розрив конфліктуючих епох (наприклад, арабо-ізраїльський конфлікт або проблема біженців у Європі). В одному з таких конфліктів довелося брати участь і нам з вами. Поки всі сусіди живуть в одній епосі, ніякої особливої цивілізаційної різниці між ними не спостерігається. Як тільки хтось рушив вперед або назад по осі часу, зв'язки натяглися і лопнули, утворивши криваву рану.

Ось чому внутрішній розкол українського суспільства — це не розкол між сходом і заходом, або україномовними і російськомовними, чи православними і католиками, або навіть правими і лівими. Це розкол між історичними епохами. Це не різні погляди на одні і ті ж питання — ні, це різні питання, актуальні для одних і незрозумілі для інших — а незрозуміле лякає і відштовхує. Прикладів не злічити: безвізовий режим, ринок землі, право на носіння зброї, відкриті списки політичних партій, легкість ведення бізнесу, пенсійний вік і так далі.

Причому, що важливо, країна у нас в основному однорідна: епохи перемішані в кожному регіоні. Є, звичайно, винятки: деякі частини країни провалилися по осі часу на століття, а мільйони незгодних з таким провалом або втекли від катастрофи, або змушені жити там, де раптово опинилися, з надією на повернення.

Важливо також, що ні вік, ні освіта, ні конфесія не є однозначною ознакою епохи, в якій ви живете. Навколо нас багато середньовічної молоді, багато сучасних людей похилого віку, є люди з майбутнього будь-якого віку. Зрозуміло, що середньовічна молодь постаріє і залишиться в тій же епосі. Зрозуміло, що сучасні бабусі і дідусі виростять таких же сучасних онуків.

З цієї точки зору стає зрозумілим, яку ключову роль відіграють освіта і церква. Адже тільки освіта здатна витягти людину з середньовіччя в сучасність, і тільки церква може врятувати нормального жителя середньовіччя від падіння у варварську давнину.

Залишилося зрозуміти, якими інструментами витягувати людей і країну в майбутнє.