Є три запитання, на які мені доводиться відповідати під час зустрічей з іноземними політиками або журналістами. Про корупцію. Про війну. І про фашизм. Завжди. На кожній зустрічі. Під час кожного інтерв'ю.
Так от, коли я кажу про корупцію, то безумовно знаю, з ким і з чим борюся. Точно розумію, якого ворога маю на увазі, коли йдеться про Донбас. Але по-справжньому гублюся, якщо якийсь поважний експерт або політик запитує, чи не вважаю я проблемою, що в нашій країні буяє неонацизм і фашизм. І щоразу абсолютно щиро відповідаю: звісно ж, фашизм і расизм — це не про нашу країну. "Подивіться, зрештою, на мене і дайте відповідь на своє запитання самі". Однак завжди замислююся: чому ми — країна, під час революції в якій першими загинули вірменин, білорус і грузин, — маємо виправдовуватися в спотвореному уявленні про любов до батьківщини і чистоту нації? І чому хтось вважає, що має право сидіти в тилу і встромляти ніж в спину нашій армії та дипломатії?
Тепер завдяки таким "патріотам" і "охоронцям чистоти" відповідати на це питання стане складніше. Не тільки мені. Всій країні.
Що з цим робити?
Довгий час ми боялися вимовляти це слово, сподіваючись, що все минеться якось саме собою. Не минулось. І щоб перші дзвіночки не стали національною пандемією, настав час це сказати вголос і визнати: в нашому суспільстві є прояви расизму, і вони мають системний характер. Для початку — визнати. Потім — правильно кваліфікувати і відкрито цьому протистояти. У громадському дискурсі, в поліцейських відділках і судах.
Ми не любимо потворну сторону свого відображення
І зараз питання не тільки до правоохоронних органів, які — і це теж пора визнати — довгий час замість того, щоб викорчовувати хворобу на корню, десятиліттями списували її на витівки молоді, безвідповідальність і ще якусь маячню. Вбивства, поранення, різанина (від побиття в'єтнамців в Харкові, вбивства у Вільшанах Харківської області до побиття темношкірих уболівальників на київському стадіоні та утисків в Ужгороді) сором'язливо кваліфікували як хуліганство або, в поодиноких випадках, як особливо тяжкі злочини.
З різних причин: складно довести, справа негарно виглядає, псує статистику або імідж країни. В результаті судили не расистів, не тих, хто інфікований міфічною ідеєю чистоти нації, а "хуліганів" і "малолітніх шибайголів", які, опинившись на волі, продовжували розпочате ще з більшим завзяттям, оскільки головний їхній злочин система воліє не помічати. І це вада не тільки постмайданної влади. В цілому не тільки влади. Це наша спільна проблема.
Нам не подобається потворна сторона свого відображення, вважаємо за краще відвертатися від неприємних фактів. Нам ніяково визнати, що український расизм — це інша, потворна сторона пасcіонарності нашого суспільства. А якщо бути точнішим — тієї її частини, яка вважає себе виразником думки і волі всієї країни.
Щиро сподіваюся, що після події на околицях Львова (напад на табір ромів, в результаті якого одна людина загинула, а четверо отримали серйозні поранення) оперативна реакція Національної поліції і правильна кваліфікація злочину, вчиненого на етнічному грунті, стануть системою. І в майбутньому ми не просто почуємо від правоохоронних органів ухильні заяви про "радикальні групи і настрої", а отримаємо підсумки реального розслідування діяльності та організації угруповань, які закликають до насильства за расовою або етнічною ознакою.
За все своє життя в Україні я ніколи не стикався з дискримінацією на расовому та етнічному ґрунті або відкритим проявом расизму. Лише раз в далекому 2010 році я зіткнувся із ксенофобією двох недалеких беркутівців, але в масштабах життя однієї людини це, звісно, дрібниця. І хочу цим пишатися.
А якщо комусь хочеться навести наочний приклад того, на що може перетворитися наше потурання, загляньте за поребрик. Там теж все починалося зі сором'язливого замовчування. Замовчування, яке перетворило насильство і непримиренність на норму. Тепер же вони експортуються на будь-який сприятливий грунт: від підтримки праворадикальних сил в європейських країнах до вбивчого загравання з неонацизмом "легковірної" молоді в наших містах.
Колонка опублікована в журналі Новое Время за 27 червня 2018 року. Републікація повної версії тексту заборонена
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени