На мій погляд, всі ми тією чи іншою мірою є мовнотравмованими людьми, тому, вибачте за банальність, в кожного є свій біль, своя травма, своя правда.
І де, як знайти порозуміння, я просто не знаю. Тут можна ділитися виключно досвідом, можливо, він когось змусить просто подумати. Я більшого і не прошу.
В Києві 1970-х та 1980-х років людину, котра говорила українською, дитину чи дорослу людину, прямо асоціювали з селом і колгоспом. Я це пам`ятаю. Коли дитину віддавали до української школи, супроводжували це коментарями: «Ну, они же из села», або мовчали, або просто вважали дивними.
І треба було бути дуже сильною людиною, щоб не ображатися, не підкорятися, відчувати українську єдиною можливою для себе мовою і продовжувати говорити, не мовчати і не переходити на російську. Щоб набути ореолу міської людини. Щоб отримати роботу. Щоб подобатися. Щоб припинили уїдливо висловлюватися на твою адресу, щоб не посміювалися за спиною: жлобчик або жлобиха. І не говорили: «Ну, она вроде нормальная, хотя говорит по-украински, наверное, с села».
А ще треба було мати велику силу, щоб не мовчати і ставати на захист україномовних людей, і не підгигикувати або ж відмовчуватися. Я відмовчувалася, мені за це соромно. Я тоді не усвідомлювала, що можна діяти інакше, хоча відчувала незручність і безсовісність цих моментів.
Вибачте, це моя пам'ять і мій досвід.
Зараз я типова білінгва, хоча дитинство моє було цілковито російськомовним і мовно-комфортним. Це не мене означали як селючку та колгоспницю: просто на підставі звучання української мови. Я була київською дівчинкою з гарної родини службовців. Соціально-захищеною. Музика, спорт, гарні школи, собака – в комплекті.
В університеті в 1990-ті роки в мене не було жодного підручника з права українською мовою. Жодного! До 1995 року. Так, складний період: радянське законодавство переформатовувалося в українське.
Але в столиці Української РСР в столичному Університеті Тараса Шевченка 1990-1995 роки майбутнім юристам не викладали жодної профільної дисципліни українською мовою, крім аграрного права.
Були цікаві мікси, коли оновлене законодавство цитувалося українською, а теорію шпилили російською.
Я сама із законів та книжок завдяки галичанам, а не з преси та взагалі медіа, вивчила українську. Тому моя мова, більшою мірою нормативно-книжково-літературна, із залишками русизмів та запозиченими, передовсім, на Галичині, діалектами, дезорієнтує людей: звідки я є. «Ви ж не з Галичини»? - питають про всяк випадок невпевнено. Здивовано: «Ви з Києва? - і майже категорично, - У вас зовсім не київська вимова».
Але люди російськомовні також мають свої травми.
Я не знаю, яка мовна ситуація зараз, але ще в 1990-х роках на значній території України була російськомовна більшість.
За рахунок чого, наприклад, такі як я, були виключно російськомовними, я зараз не буду говорити. Так історично сталося.
І коли вводилися ті самі законодавчі норми українською, людям було важко перебудуватися. Бо ніхто направду не допомагав.
Твоє життя в твоїх руках; можливо, ти думаєш, що нічого не зміниться, і нічого на тебе не впливатиме: в тебе російськомовна родина, книжки та преса російською, робота, де всі говорять російською, телевізор говорить російською, але все одне це міняється.
Наче і поступово, але для когось – раптом.
Дитина йде у садочок, а потім і до школи, де спочатку непевно, а потім впевненіше викладачі та вчителі говорять саме українською під час уроків. Далі – вища освіта. Судові процеси, платіжки, зміна января на січень тощо, тощо.
А ти чекав або чекала, що на тебе це не вплине, тому слухала/слухав, розумів/розуміла, опирався/опиралася, звикав/звикала, але говорити так і не став/не стала. І бути позбавленими цього статусу більшості дуже боляче. Це – нестерпно.
Як і нестерпно відчувати себе меншістю. Особливо коли статистично залишатися більшістю, а меншості, котра виборює мовну більшість, просто набридло ковтати свою мову і говорити нею тільки уві снах. Я не про зараз, шановні, я про раніше, я про взагалі.
А ще болісно непокоїтися через те, що із тебе глузуватимуть, хамитимуть, жбурлятимуться в тебе копійками, розповідатимуть, куди тобі з російською мовою їхати, скільки помилок ти робиш, чи взагалі ти – справжній/справжня українець або українка?
Етно-диктат – це дуже принизливо, це неправомірно.
Цькування за мову, знущання із мови – це настільки просто, це настільки ганебно. Як же багато я можу ще пригадати та розповісти, але всі настільки втомилися це слухати, в кожному вушку – своя правда, свій нашіптувач, своя картина світу.
Але як важко навчитися толерантності та розумінню, коли ми досі виношуємо ці травми, і невідомо, хто в нас народиться: політична чи якась інша нація.
Я однаково погано сприймаю навіть ледь помітну зверхність тих, хто прямо наче не принижує мову, але дає зрозуміти, наскільки величнішою є російська. І мені важко зрозуміти, чесно важко, враховуючи мій власний досвід, що настільки неможливо, не вдається, категорично не сприймається вивчення українською мови.
Так само я погано сприймаю, коли гноблять, наприклад, продавчиню за те, що вона говорить російською, якщо її співрозмовник чи співрозмовниця розуміє без перекладу. Бо більшість з нас здатна зрозуміти людину, що говорить російською, без перекладу. І це не підстава для приниження іншої чи іншого.
І ці явища, на мій погляд, можна пояснити травмованою психікою тих, хто так чинить. А це, виходить, майже всі ми.
Я не впевнена, що це може змінити закон. Це явище – ширше за рамки закону. Я для себе обрала шлях: писати українською. Можливо, це мало кому потрібно, цікаво, мало на кого і на що впливає. Але це – мій вибір, моя історія і мій закон.
Текст опубліковано з дозволу автора.