Крах радіоелектронного військового літака ІЛ-20 з 15-ма членами екіпажу на борту, що трапився пізнім вечором 17 вересня, – не найбільша трагедія за більш ніж трирічну історію військової інтервенції Росії в Сирію. Та цій трагедії, мабуть, було найскладніше знайти пояснення. Це був не технічний збій, як з крахом пасажирського літака Антонов-26 від 6 березня, коли загинули 32 людини. Літак радше збила зенітна ракета C-200, випущена протиповітряними сирійськими силами. Вранці 18 вересня міністр оборони Росії першим представив пояснення цієї катастрофи, прямо переклавши вину на військово-повітряні сили Ізраїлю, припустивши, що ті використали повільний російський турбогвинтовий літак як прикриття для авіаційного удару, нанесеного чотирма винищувачами F-16. Ізраїлю знадобилось кілька днів, аби спростувати це звинувачення, залишивши російському командуванню кілька незручних питань щодо того, хто несе реальну відповідальність за цей випадок «дружнього вогню». Подальше ускладнення цієї гри обвинувачень – це поєднання чотирьох невдач у виконанні учасників російської інтервенції.
Перша невдача трапилась за день до ракетного удару по IЛ-20, який за словами російського міністра оборони Сергія Шойгу, здійснював місію зі збору розвідданих у контрольованій повстанцями провінції Ідліб. Особливо, коли масовий наступ сил, відданих сирійському президентові Башару Асаду в цій останній дійсній «зоні деескалації», – куди різні групи повстанців, включаючи залишки Аль-Каїди, відступили – мав якраз розпочатися, але був раптово відкликаний. Російська пропаганда кинула багато віртуальних снарядів на це «гніздо тероризму», а прокремлівські коментатори зазнали неабиякого болю, пояснюючи зміну планів. Причиною цього незручного відступу стала непорушна позиція турецького президента Реджепа Ердогана, який зустрівся з Володимиром Путіним у Сочі після безрезультатного тристороннього саміту в Тегерані. Ердоган однозначно дав зрозуміти, що Ідліб – поза владою режиму Асада. А в геополітичних задумах Путіна стратегічне партнерство з Туреччиною є куди важливішим, аніж ще одна «перемога» у Сирії, яка не спроможна викликати надто багато ентузіазму поміж росіян.
Москва не може собі дозволити ще одну невдачу в невигідній сирійській витівці
Друга перепона вплинула на відносини Росії з Ізраїлем, а заява Шойгу про те, що саме ця країна несе повну відповідальність за трагедію та зіштовхнеться з «належними заходами у відповідь», виходить далеко за межі розумного. Ці слова спричинили хвилю «патріотичних» та виключно антиізраїльських істерик у російських ЗМІ та соцмережах. Щоб угомонити ці агресивні емоції, Путіну довелось поплатитись політичним капіталом. Генерал Амікам Норкін, командувач ізраїльськими авіаційними силами, представив у Москві розширений звіт щодо цього інциденту, який не залишив сумнівів у належному проведенні атаки ізраїльськими військовими. Та для багатьох росіян такі технічні деталі навряд мають значення. Шойгу прекрасно поінформований бажанням публіки перекласти вину на Ізраїль, тож наполягає на своїй хитрій заполітизованій позиції, навіть якщо вона і ставить Путіна в програшну ситуацію з обох боків. У телефонній розмові з прем’єр-міністром Ізраїлю Бен’яміном Нетаньягу Путін мав намір пом’якшити завдану шкоду.
Неохоче примирення з Ізраїлем продемонструвало значні провалини у підтримці режиму Асада російськими військовими силами, що разом становить третю перешкоду для здійснення інтервенції. Російські військові радники мали переконати сирійські ПВО працювати синхронізовано з повітряною кампанією Росії. Втім, як з’ясувалось, не існувало комунікації між сирійськими ракетними батареями та авіабазою Хмеїм, звідки розгортають російську ескадрилью. Вражаюча некомпетентність сирійських військ навряд стала сюрпризом, але грубі промахи російського військового командування у забезпеченні контролю над повітряним простором навколо головної бази очевидні – їх було складно приховати. Можливо, в спробах виправити ці серйозні промахи сирійських протиповітряних сил, 24 вересня Москва оголосила, що буде доставляти С-300 в Дамаск. Впертість Асада в обвинуваченні Ізраїлю в збитті IЛ-20 суперечить його роздратуванню рішенням Путіна відмінити наступ на Ідліб без консультації з ним. Хто отримав найбільшу вигоду з усіх цих сварок, так це Іран, який шукає привід розпочати конфлікт між Росією та Ізраїлем, а також посилити контроль над режимом Асада.
Тим не менш, невдачею, яка ще довго буде давати про себе знати, стала провальна спроба вплинути на дещо заплутану політику щодо Сирії з боку США. Російський міністр МЗС Сергій Лавров продовжує стояти на тому, що головна загроза територіальній цілісності Сирії надходить зі східного побережжя Євфрату, контрольованого сирійськими демократичними силами, якими керують курди за підтримки американців. Втім, навчання спеціальних підрозділів США на базі Аль-Танф на початку вересня переконали російських військових відмовитись від будь-яких нових експериментів у цьому напрямку. Дуже ймовірно, що погрози США завдати нових ракетних ударів у відповідь на наступ Асада на Ідліб стали тим, на що серйозно зважав Путін, приймаючи рішення про відміну операцію. Прибуття у Середземне море ударної групи ВМС США на чолі з авіаносцем «Гаррі Труменом» додала потужності заходам Вашингтону зі стримування агресивних планів Асада, заразом нагадавши про те, що російський флот – лише незначна сила в цьому театрі.
Разом усі ці історії глибоко підривають стратегічну доцільність військової інтервенції Росії в Сирію. Путін проголошував її переможною стільки разів, що зараз уже просто не може дозволити визнати свою поразку, так само як і не може обґрунтувати експансію необхідністю розвернути тенденцію накопичення невдач та збільшення витрат. Він прагне культивувати стратегічне партнерство Росії з Туреччиною, хоче зберегти зв’язки з Ізраїлем (всупереч бажанню їхнього керівництва), і вже точно не може допустити ризику прямого військового зіткнення з США. Та все ж він не може не бачити, що підтримка режиму Асада – це дороге зобов’язання, яке притягує Росію в слизький зв’язок з Іраном. На внутрішній арені розтрата ресурсів та життів у далекій Сирії стала головним приводом для незадоволення, посиленим зменшенням доходів та скороченням соціальних виплат. Москва не може собі дозволити ще одну невдачу в невигідній сирійській витівці, та видається неспроможною передбачити їх у цій мутуючій війні, погано координованій непримиренними партнерами.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Павла Баєва. Републікування повної версії тексту заборонене
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени