Тільки найледачіший з кремлівського пулу не написав про те, що сочинські переговори головного начальника Росії з начальниками Туреччини й Ірану скидалися на знамениту ялтинську конференцію Сталіна, Черчілля і Рузвельта. І тут, і там зібралися переможці (це нічого, що два роки тому турецькі ВПС збили російський бомбардувальник і на якийсь період Анкара стала головним ворогом Москви). І тут, і там мета переговорів – післявоєнний устрій хай не континенту, а однієї близькосхідної країни. Репортери відзначають, що навіть місце проведення було вибрано з розрахунком: побудований в 1950-і роки санаторій нагадував про інтер'єри Лівадійського палацу.
Все це зрозуміло. Після невдачі у в'єтнамському Дананге, коли американський президент відмовився зустрічатися з Путіним, головному російському начальнику просто конче потрібен був зримий доказ, що він – світовий лідер. Причому доказ, який повинен був підтвердити його уявлення про те, як влаштована світова політика: великі й сильні вирішують долю маленьких і слабких. Правда, в партнерах виявилися не великі держави, а Іран і Туреччина, що мають, м'яко кажучи, неоднозначну репутацію. Ті, хто так старанно підтримує (не знаю, чи в російському суспільстві, чи в голові самого Путіна) відчуття «високої політики», схоже, забули, чим перша «Ялта» закінчилася. Тоді минуло зовсім небагато часу, і Черчілль виступив з Фултонською промовою, поклавши початок холодній війні між недавніми союзниками.
Всі передумови до того, що Іран, Туреччина і Росія скоро пересваряться очевидні. У російських партнерів з антитерористичної коаліції інтереси суперечать один одному. Позиція Анкари загрожує зламати головне досягнення сочинської зустрічі – домовленість про скликання в південній столиці Росії Конгресу народів Сирії. Власне кажучи, конгрес цей спочатку був намічений на 19 листопада. Але був відкладений (дати проведення досі не названі) через протидію Туреччини. Анкара ні в якому разі не бажає участі в конгресі «Демократичного союзу» – головної організації сирійських курдів, яка контролює значну частину території країни.
Путін наполегливо переконував співрозмовників, що на конгресі повинні бути представлені всі сирійські угруповання, включно з політичними, релігійними та етнічними. Ердоган же демонстрував непохитність: «Ніхто не повинен чекати, що ми опинимося на цій конференції під одним дахом з людьми, які зазіхають на національну безпеку Туреччини. "Демократичний союз" сирійських курдів – терористи».
Крім того, інтереси Анкари стикаються з претензією Ірану на свою роль в іграх з курдами. Так, Ердоган рішуче не бажає іранської присутності в зоні Афрін. Рухані між тим жорстко наполягав на особливій ролі (і отже привілеї) своєї країни у врегулюванні і розподілі сфер впливу, вказуючи на те, що саме Іран першим прийшов на виручку Асаду.
Сподівання на те, що розгром ІД забезпечить Росії можливість вибратися з сирійських пісків - вельми ефемерніВідзначимо, що в дискусію не вступила ще сирійська збройна опозиція, яка вимагає відходу Асада. Чого той вже точно робити не збирається. Всім зрозуміло, що запевнення в чесності майбутніх виборів під егідою ООН – лише розмови. У країні, де шість років йшла громадянська війна, хто контролює територію, той і переможе на виборах. Єдиний російський козир в цій грі – нібито наявна можливість управляти Асадом. Не дарма ж Путін змусив його дякувати в Сочі російським генералам. Але коли дійде до діла – а саме, до необхідності піти, – підозрюю, Асад спокійно проігнорує рекомендації Москви.
Під час сочинської зустрічі Путін ні словом не згадав США і їх союзників. Це зробив іранський президент, який довго і з задоволенням лаяв США й Ізраїль, які, нібито, підтримували терористів з ІД (генералу Конашенкову з Управління інформації Міноборони ще вчитися і вчитися іранській пристрасності у викритті заокеанських лиходіїв). Кумедно, що Рухані (як і Володимир Путін), який всіляко викривав іноземне військове втручання, чомусь не вважає таким участь Ірану і Росії в сирійській громадянській війні. Ще смішніше те, що Асад, зустрічаючись з Путіним, особливо підкреслив, на що розраховує: Москва зможе запобігти цьому самому іноземному втручанню.
Зрозуміло, з точки зору Росії, Ірану й Асада, є «хороше» іноземне втручання і «погане» – втручання США і очолюваної ними міжнародної коаліції. Тим часом, як повідомила газета The Washington Post, Вашингтон має намір зберегти свою військову присутність на півночі Сирії і після розгрому ІД, зокрема щоб не допустити відновлення там контролю з боку урядових військ, підтримуваних Іраном. Якщо так, то зіткнення урядових військ і збройної опозиції, яку підтримує США, – лише питання часу. Про що тоді, питається, Путін півтори години домовлявся під час телефонної розмови з Трампом?
Тож надії на те, що розгром ІД забезпечить Росії можливість вибратися з сирійських пісків – досить ефемерні. Швидше за все, щойно в Сочі ми спостерігали пролог нової конфронтації. Конфронтації, в якій союзники швидко стануть ворогами, а нових союзників у Москви не з'явиться. Зрештою, в світі не так вже й багато ізгоїв.
Опубліковано з дозволу автора
Новое Время запрошує на лекції наших відомих колумністів Діалоги про майбутнє. Детальна програма тут
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени