Позиції і аргументи обох сторін спору, що стоять на протилежних, по суті антагоністичних, позиціях, настільки детально і докладно викладено їх прихильниками, що повторювати тут їх немає ніякого сенсу.
Суперечка йде, природно, не щодо питання порятунку життя Бабченка, щодо якого у обох сторін спору немає розбіжностей між собою.
І суперечка, до речі, іррелевантна тому, чи дійсно планувався цей замах на Аркадія, або ж СБУ провела подвійне інсценування – інсценування вбивства, яке Кремлем навіть не планувалося. Суперечка йде про прийнятність здійснення сучасною (цивілізованою) державою обману противника (і одночасно – і всього світу) з метою (припустимо) отримання оперативно важливої інформації.
У цій суперечці одні вважають (чіткіше всього цю позицію виклав у розмові на «Свободі» радник МВС України Антон Геращенко), що «мета виправдовує засоби». І, отже, для досягнення результату (тобто, ще раз: не для порятунку життя журналіста, а для заявленого СБУ «розмотування всього ланцюжка» та встановлення замовників цього і можливих інших злочинів) не тільки можна, а й потрібно проводити спецоперації, що вводять в оману не тільки свого ворога, але й уесь світ.
Хто правий? На це запитання, на жаль, немає однозначної відповіді
Інші ж заперечують (одним з перших цю позицію виклав Ігор Яковенко ), що за інсценування (ще раз: не за порятунок людини від вбивства, а за обіцяне спецслужбою «розмотування всього ланцюжка») була заплачена занадто висока моральна ціна ( «підірвана етична воднева бомба»), яка ще не раз важко відгукнеться в нашому непростому житті.
Проміжна позиція була зайнята деякими авторами – обманювати, звичайно, не можна, але, якщо СБУ в кінці кінців зможе надати переконливі факти (документи, матеріали, докази) про замахи, що планувалися (якщо їй «вдасться розмотати ланцюжок»), то тоді – мабуть, можна, можливо.
Хто правий?
На це запитання, на жаль, немає однозначної відповіді. Тому що кожна з цих двох точок зору, що опонують одна одній, базується на фундаментально відмінних етичних позиціях, на двох різних, несумісних одна з одною, моралях.
Це зіткнення двох моралей – моралі миру з мораллю війни.
Позиція Яковенка і мільйонів прихильників його підходу – це позиція уважного й зацікавленого спостерігача за сутичкою, принципового, який жорстко дотримується етичних правил сучасного цивілізованого ліберального суспільства. Це мораль – хай поганого – але миру.
Позиція Геращенка, Бабченка, СБУ і мільйонів прихильників їх підходу – це позиція безпосередніх учасників сутички, бійців, що прямо зараз воюють, солдатів війни, що ведеться цієї миті. Причому війни, що стає все більш тотальною, – війною, в якій поступово скасовуються правила, що раніше діяли, і знімаються моральні обмеження: обман ворога і всього світу – це не обман, а військова хитрість; якщо не встиг вистрілити першим, то ризикуєш отримати кулю сам. Це мораль тотальної війни.
З точки зору моралі війни які етичні закиди, наприклад, західний світ може пред'явити владі України, якщо 10 тисяч її громадян полягли в результаті злочинного і аморального вторгнення на її територію? І що цей «мирний і моральний» західний світ зробив для того, щоб зупинити справжню війну і припинити масові вбивства?
Вимога до однієї ( «більш цивілізованої») сторони військового конфлікту дотримуватися більш жорстких моральних обмежень, ніж інша ( «менше цивілізована»), не ілюструється історичними фактами. Військові злочини скоюють всі сторони конфліктів, але про військові злочини тих, хто програв, стає відомо набагато більше, ніж про військові злочини переможців, і карають за них переважно тих, хто програв. Вермахт спалював білоруські села і французькі містечка, англійці і американці «вибомбовували Німеччину», а Радянська Армія проводила геноцид німців у Східній Пруссії, Померанії, Сілезії.
Російським моральним критикам класичного єзуїтського кредо «Мета виправдовує засоби» варто пам'ятати, що найбільш точний переклад цього правила на російську мову звучить так: «А значит, нам нужна одна победа. Одна на всех. Мы за ценой не постоим».
«Не постоїмо за ціною» – малася на увазі готовність заплатити за перемогу над ворогом будь-яку ціну, вимірювану насамперед людськими життями – і чужими, і своїми. Що вже там говорити про порушення етики...
Ті, хто відмовляє українцям (СБУ, Бабченку тощо) в праві використовувати будь-які засоби для досягнення їх перемоги над їх ворогом, для початку повинні спробувати (ментально) відмовити в цьому праві своїм співвітчизникам, озброївшись саме такою мораллю не через чотири роки після початку війни, а через рік.
Це мораль тотальної війни. Це жахлива мораль. Але ця жахлива мораль неминуче захоплює душі мільйонів – разом з війною, яка забирає життя тисяч рідних і близьких. Причому у слабшого противника мораль тотальної війни поширюється швидше, ніж у більш сильного – як компенсація його військової слабкості.
Сьогоднішнє ставлення українців до Росії наближається до ставлення росіян до Німеччини влітку 1942-го року.
Нікому не побажаєш такого вибору, перед яким опинився Аркадій Бабченко. І який він зробив. Але, можливо, тільки вибір Бабченка доніс до якоїсь частини російського суспільства жахливу правду про війну в Україні, про зміну морального стану українського суспільства, про масове поширення і на нього і на частину російського суспільства моралі тотальної війни.
До того – ситий голодного не розумів, суспільство в стані миру не розуміло і багато в чому ще як і раніше не розуміє суспільство, яке перебуває в стані війни.
В аналогічній ситуації перед таким же або подібним вибором в 1940-х роках виявилися десятки мільйонів людей. У нашій частині світу для них це був моральний і особистий вибір не між західними демократіями і тоталітаризмом, а між диктатурою Гітлера і диктатурою Сталіна. І тоді далеко не всім і не завжди було легко визначити, хто з них гірше.
Моральний вибір Бабченка – чию сторону він вибрав у багаторічній війні, що триває, – виявився не оголошенням про «смерть Бабченка як журналіста», як поспішили заявити деякі росіяни, які вважають за краще закривати очі на те, що робить Кремль в сусідній країні. Він виявився приголомшливим попередженням російському суспільству про те, що подібний моральний вибір незабаром, можливо, доведеться робити мільйонам його співгромадян. Які про це зараз навіть і не думають.
У короткостроковій перспективі у моралі миру немає переваги перед мораллю війни.
На війні взагалі перемагає перш за все не мораль, що б з цього приводу не говорили філософи й не писали письменники. На війні перемагає насамперед військова сила.
Але в довгостроковій перспективі, як показує історія людської цивілізації, перемагає саме мораль миру – «засоби досягнення мети важливіші за саму мету».
І тому вибір моралі війни, яким би неминучим він не здавався, і насправді не був, може виявитися успішним лише в короткостроковій перспективі, але програшним у довгостроковій.
Так, і ще раз підкреслю: це не етична оцінка «моральності» зробленого вибору.
Повторюся, така етична оцінка в принципі неможлива, оскільки у обох підходів немає спільного знаменника. Це лише оцінка зробленого вибору з точки зору його ефективності.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени