«Шкоди більше, ніж користі». Влада має механізми, щоб покращити мобілізацію, але обирає «прості рішення» — Рейтерович про «рознарядки» в ТЦК

 — Як часто буває в таких випадках, суспільні думки розділилися. Хтось каже, що абсолютно правильно, бо якщо люди порушують законодавство України, не оновлюють дані чи ухиляються від призову, то, напевно, з ними треба працювати; їх треба знаходити в тих місцях, де вони є. Інші кажуть, що це облави, «бусифікація» і навіть Микола Княжицький, народний депутат України від Європейської Солідарності, сказав, що це шкодить українській культурі.

— Дійсно, ситуація неоднозначна. Але корені ж проблеми — не в цьому концерті і не в інших концертах, які зараз проходять загалом у країні. Корені проблеми в тому, що після прийняття нового закону про мобілізацію, на жаль, від цієї практики вуличної мобілізації ми не відмовилися, або, принаймні, не ввели щодо неї мораторій на якийсь певний період часу.

І, станом на сьогодні, з одного боку, ТЦК, дійсно, мають право (це важливо підкреслити) застосовувати подібні заходи, тобто проводити перевірку в будь-яких публічних місцях в тому режимі, який на сьогодні діє в країні. Вони можуть це робити, в них є таке право, воно достатньо чітко прописано, і раніше було прописано. Але з інформаційної точки зору, цей мораторій, мені здається, більше би зіграв на руку Україні і нам, ніж [таке] вирішення цієї проблеми з мобілізацією.

У нас немає статистики, вона закритого характеру. Але якщо навіть порівняти ту кількість випадків, які стають публічними (а майже всі вони потрапляють рано чи пізно в мережу), ми можемо зробити висновок, що таким чином людей мобілізують насправді дуже небагато, це дуже незначний відсоток від загальної кількості, яка сьогодні мобілізується в країні.

Але шкоди, скажімо, інформаційної, від подібних речей на порядок більше. По-перше, це обговорюють всередині країни, значна частина громадян категорично не сприймають подібну практику. І найголовніше: ці всі історії беруть на озброєння росіяни, які їх доводять до певного ступеню абсурду, звичайно, перекручують, маніпулюють, потім достатньо активно їх закидають в наш інформаційний простір, але вже з трошки іншими наративами, іншими коментарями, іншими поясненнями.

Тож в цьому контексті, мабуть, правильно все ж таки було б навіть зараз саме такі вуличні форми [мобілізації] максимально скоротити, а перейти до більш масштабних, але менш публічних. І це давало б той результат, на який всі розраховують і на який насамперед розраховують Збройні сили України.

А продовження подібних історій буде ще більше підвищувати рівень несприйняття суспільства і рівень певної тривожності і депресії, які і так в суспільстві є достатньо високі.

— Цікавий текст написала Ольга Духніч. Це не тільки наша колега і журналістка, а ще й соціальна психологиня. Вона описує те, що відбувається в нашому суспільстві, як дві різні архаїчні рамки. Є стан війни і є стан «диких ловів», тобто полювання. З точки зору державної політики, ми живемо в стані війни, а от з точки зору більшості пересічних громадян, в стані «диких ловів». Ті слова, що «всі будуть служити», часто промовляють ті, хто точно служити не буде, або, наприклад, економічно заброньований. Правильні слова не підібрані, або їх промовляють зовсім не ті, хто мав би промовляти. І це стало просто пустою, порожньою формою, такою самою, як «виродилося» це словосполучення — «пишаємося нашими захисниками». Тут питання до державної політики — в тому, як держава комунікує з суспільством, і, можливо, в цій частині якраз є недопрацювання. Бо офіційно ми в стані війни, але суспільно, дійсно, ми чуємо і бачимо дуже багато про те, що «це ці ловлять отаких маминих черешеньок».

— Тут складно не погодитися, тому що це чергове підтвердження того факту, що комунікаційна політика (складно підібрати якісь інші слова) провальна. Це при тому, що величезна кількість і громадських активістів, і військових, і людей, які мають до цього стосунок, ще на етапі розробки прийняття нового закону про мобілізацію казали, що треба, як мінімум, на певний час відмовитися від цих публічних історій — вони тільки будуть шкодити і створювати дуже негативне тло для тих всіх процесів, які відбуваються в країні. Оскільки питання мобілізації - це не питання навіть військове чи, наприклад, економічне, а це насамперед питання справедливості. Оце ключовий момент.

Про це, до речі, дуже багато говорили під час прийняття закону. І зараз дуже багато говорять в контексті розмов про демобілізацію або ротацію, наприклад. І, звичайно, такі «дикі лови» — це питання справедливості якщо і вирішує, то тільки для певної частини суспільства. Для більшості або як мінімум для половини — це неприпустима історія. І з цим треба щось робити.

І, чесно кажучи, вже не знаю, що можна придумати, оскільки все настільки очевидно, і влада має механізми, інструменти для того, щоб це виправити. Але вона цього не робить, тому що обирають прості рішення, спускають в ТЦК якусь «рознарядку». Це питання не тільки до Збройних сил України — вони виходять з того, що загалом є в країні і є в державі. Вони звертаються зі своїми запитами, їм кажуть — «розбирайтеся самі».

ТЦК в віданні Сухопутних сил знаходиться. Там спускають «рознарядки», які треба виконувати для того. Щоб виконати план, умовно кажучи, вдаються до таких процедур.

Але, наскільки мені відомо, їх ефективність все одно залишає бажати кращого. І звичайний прихід на якесь велике підприємство без цього інформаційного шуму дає набагато якісніші результати, з точки зору і перевірки тих, хто оновив дані, і з точки зору проведення мобілізаційних заходів. А такі речі не працюють так, як на це, власне, сподіваються.