Ігри патріотів

Усі, хто впевнений, що боягузтво Києва дозволило Москві відібрати Крим, забувають про контекст лютого 2014‑го. Того самого лютого, який змінив країну до невпізнання

Павло Казарін,
ведучий телеканалу ICTV,
оглядач Крим. Реалії

Жонглювати умовними способами — справа невдячна, але популярна. Після публікації "кримської" стенограми РНБО це робить уся країна. А якщо б Київ тоді ввів воєнний стан? А якби армія на півострові почала стріляти? А може, анексії і не сталося б?

Проблема в тому, що ми часто намагаємося судити 2014 рік з реальності 2016‑го. Всі, хто говорить про те, що нерішучість Києва зробила можливою анексію Криму, забувають про контекст лютого дворічної давності. Того самого лютого, коли Україна залишилася без президента. Коли Олександр Турчинов обіймав вельми неоднозначну посаду "в.о. царя". Коли накази столиці в очах регіональних чиновників мали досить умовну легітимність. Хоча б тому, що ці накази віддавали люди, які ще вчора стояли на барикадах.

Ми вже не згадуємо, але верховним головнокомандувачем на той момент продовжував залишатися втікач Віктор Янукович. Ті, хто брав участь два роки тому у засіданні РНБО, могли вельми обережно говорити про правомірність власних розпоряджень. І те, що на нараді була присутня Юлія Тимошенко, єдиною заслугою якої був статус політв'язня, досить показово. Тоді було ідеальне вікно можливостей для Кремля, щоб провести військову операцію: щойно легітимність нової влади була б підтверджена, непокора її наказам означала б пряму зраду. А без цього в будь-якого армійського командира залишалася можливість для виправдання власного саботажу.

Але навіть якщо уявити, що розчерку пера Турчинова вистачило б для запуску проіржавілої наскрізь армійської машини — що б це змінило?

Ми вже не хочемо згадувати, але в лютому 2014‑го нафта коштувала $110, Росія виграла самостійно проведену Олімпіаду, холодильник навіть і не думав заперечувати телевізору, а Москва головувала у Великій вісімці. Це не скасує всього того, що станеться з російською економікою пізніше, але рівень самовідчуттів Кремля на той момент був зовсім іншим.

До того ж потрібно розуміти точку зору, що панувала тоді в Москві щодо подій у Києві. На думку керівництва РФ, вся історія Майдану була нічим іншим, як спецоперацією Заходу проти Росії. І в цій логіці анексія Криму не стала першим ударом — для архітекторів вторгнення це була історія про те, щоб дати здачі. У їхній свідомості червону лінію перетнула не Москва, а Брюссель і Вашингтон.

Коли ми говоримо про те, що опір української армії міг охолодити гарячі голови в Кремлі, то забуваємо: його мешканці, наприклад, досі продовжують цитувати фальшивку, мовляв, Мадлен Олбрайт закликала забрати у Росії Сибір і Далекий Схід. Безглуздо доводити з джерелами в руках, що вона такого ніколи не говорила, що це народилося з напівбульварної публікації в Русской газете у 2006 році. Професійну деформацію не обнулити: керівництво Росії — вихідці з радянських спецслужб, і рівень конспірології їхньої свідомості зашкалює.

Щоразу залишається поза увагою те, що Володимир Путін — людина, яка з 1999 року не тримала у руках готівкових грошей, не ходила по магазинах, не купувала продукти і не їздила у громадському транспорті. Він не користується інтернетом, оскільки впевнений, що той "як виник проектом ЦРУ — так і розвивається". Він очолив Росію за часів Клінтона, пережив Буша-молодшого, і той-таки Барак Обама для нього — не більш ніж тимчасовий співрозмовник. Бо Обама піде, а Путін — ні. Коли російський президент каже, що після смерті Ганді йому і поговорити ні з ким, він не лукавить: в його самовідчутті він і Ганді — цілком рівноважні співрозмовники. І в свідомості Путіна поступатися будь-якому тиску — недозволена слабкість. Навіть якщо цей тиск — лише спроба захистити свою територію від вторгнення російської армії.

Усе сказане — це не запрошення до абстрактного толстовства і не заклик підставляти іншу щоку. Це лише контекст. Той самий, без якого неможливо зрозуміти лютий 2014‑го. Той самий лютий, що змінив нашу країну до невпізнання. Той самий лютий, який ми так сміливо препаруємо з нашого 2016‑го.