Днями трапився на очі пост одного відомого українського спортсмена, який поскаржився на те, що люди виїжджають з України, оскільки стикаються з беззаконням з боку держави на кшталт того, з чим зіткнулася співачка Maruv. З цим можна погодитися лише частково.
Держава - це завжди насильство. І я це добре зрозумів за п'ять років війни, за час організації різних благодійних проектів дляя допомоги українській армії і переселенцям з Донбасу. Неодноразово стикався з державною машиною, зокрема, напевно, з найбільш зарегульованою її частиною - Міністерством оборони, добре її вивчив і прекрасно розумію, якою жорстокою і несправедливою вона може бути у ставленні до громадян.
Звісно, дуже важливо, в яку конкретно країну ти їдеш і чи це не країна агресор, але це інше питання і не про це я хотів написати. З такими діями держави в тій чи іншій мірі стикаються всі громадяни, і не думаю, що це єдина причина, чому люди покидають Україну. Мені все-таки здається, що величезну роль тут відіграє безвихідь.
Дивлячись на політичне поле, я особисто спостерігаю повну відсутність перспектив щодо поліпшення життя. Не мого особистого, а життя саме в Україні. Я чітко розумію, що покращитися життя може тільки внаслідок політичних перетворень, приходу до влади тих, хто ще не був на вищих державних постах. Це приведе до оновлення еліт, перезапуску соціальних ліфтів, а значить, і до відкриття нового вікна можливостей для України. Таке вікно нам відкривали Майдан-2004 і Майдан-2014.
Не можна сказати, що ми зовсім не скористалися цими можливостями. Це не так. Просто ми використовували їх мінімально. Особливо, якщо врахувати трагічність подій 2014 року і подальшу війну. Думаю, потрясінь нам вже досить і все має відбуватися мирно і для цього є всі умови. Свідоміші виборці, доступ до ЗМІ всіх кандидатів, слабкість і роз'єднаність влади, істотна децентралізація тощо. Є все, крім одного, але такого важливої, точніше необхідної умови: наявності альтернативи для мислячого виборця.
Погляньте, будь ласка, на те, що пропонує нам табір демократичної опозиції? Саме ті, хто не був на вищих державних постах, хто повинен прийти до влади і перезапустити соціальні ліфти, модернізувати і реформувати країну. На це без сліз не поглянеш.
Одна відома і гідна людина довго тримає інтригу, закликає всіх розумних не здаватися, і в результаті сама сходить ще до початку кампанії. Другий вже кандидат у президенти говорить в одному з роликів, що влада хоче нас видавити з країни, і ми їм не дамо цього зробити, але при цьому не говорить як і не хоче йти на будь-які жертви для цього.
Третій переконує всіх не вірити рейтингам і голосувати тільки за нього.
Четвертий готовий зійти з дистанції за умови, що об'єднаються перші троє, хоча перший вже точно не кандидат і так далі.
Очевидно, що найвищий рейтинг з більш-менш нових осіб зараз у Анатолія Гриценка і очевидно, що підтримка його Андрієм Садовим, могла б дати ту синергію, яка, можливо, допомогла б йому залишити позаду Бойка і наблизитися до основної трійці кандидатів.
Потім на емоційному підйомі напевно можна було б залучити яскравих громадських лідерів і політиків «нової хвилі» для підтримки цього руху. Упевнений, що середній бізнес активно підтримав би такий проект, тому що це заявка на перемогу, а люди з пристойного і відповідального бізнесу будуть брати участь тільки в історіях, де є така перспектива. Це могло б дати всі шанси кандидату від демократичної опозиції набрати розгін і боротися за вихід у другий тур.
Також об'єднання допомогло б, напевно, отримати гідний результат на осінніх парламентських виборах і дати можливість сформувати більшість, яка забезпечила б проходження реальних реформ. Але ні. На жаль, цього не відбувається.
Політики «демократичного табору» чомусь поки не хочуть нічого такого. Синиця керованої, нехай з низьким рейтингом партії, в руках, надійніша, ніж журавель об'єднання з розмиванням власних повноважень і абстрактними перспективами. Нібито ведуться якісь мляві переговори, щось обговорюється, але завжди знаходяться якісь причини, які нібито заважають досягненню результату. Причини ці настільки дріб'язкові і незначні порівняно з тією місією для України, яку опозиція може і повинна виконати, що чути їх і смішно і сумно.
Всі демократи кажуть, що кожен з виборців несе відповідальність за свій вибір, але самі розділити її не поспішають, всі захоплюються вчинком блаженнійшого Філарета, який відмовився брати участь у виборах митрополита і дав дорогу об'єднанню церков, але при цьому не хочуть зробити нічого хоч скільки-небудь схожого для досягнення декларованих ними високих цілей. Але ж шанси на їх досягнення як ніколи високі, а значить, висока їх відповідальність.
Чи усвідомлюють у Садового і у Гриценка цю відповідальність? Чи готова Самопоміч трансформуватися таки з партії регіональних домагань у політсилу, яка по-справжньому готова боротися за владу в країні? Чи готовий Гриценко і компанія запропонувати або прийняти прийнятну для всіх форму об'єднання? Побачимо найближчими днями. Саме днями, тому що часу залишилося вкрай мало.
Дуже хочу, щоб альтернатива була. Не тільки я, але і багато українців, які мріють про швидші і суттєвіші зміни на краще. Можливо, тоді і покидати свою країну буде набагато менше громадян.